«Найбрудніші в історії вибори» нарешті завершилися. Для цього знадобилося рівно два тижні з дня голосування. У неділю, 11 листопада, Центральна виборча комісія оголосила прізвища всіх нових народних депутатів Верховної Ради. Від Партії регіонів до парламенту пройшло 185 обранців, від Батьківщини – 101, УДАРу – 40, від Свободи – 37, Компартії – 32, а також 43 самовисуванці й сім представників інших партій. Всього – 445 депутатів.
Обережна опозиція
На 5 округах вибори визнали недійсними. Завдяки якимось домовленостям між опозицією, ЦВК і владою, нібито було вирішено: влада дозволяє не оголошувати нардепами скандальних кандидатів від Партії регіонів, а опозиція припиняє бавитися в обнулення списків і йде до Верховної Ради. Це підтверджує заява, підписана Арсенієм Яценюком, Віталієм Кличком та Олегом Тягнибоком. У ній досить багато говориться про те, що опозиція не визнає вибори 28 жовтня, бо ЦВК не виконала своїх обов’язків та «ухвалила нелегітимне рішення щодо неможливості встановлення результатів виборів у 94, 132, 194, 197 та 223 одномандатних виборчих округах». Лідери опозиційних партій обіцяють домагатися справедливості у Європейському суді з прав людини і переконані, що правда за ними. Однак найголовніше в цій заяві: у зверненні повідомляється, що опозиція залишає за собою право «на адекватні дії, усі конституційні методи й засоби парламентської та позапарламентської боротьби включно з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України VII скликання, проведенням дочасних парламентських і президентських виборів». Іншими словами, нардепами вони стануть, але припускають, що не на всі 5 років.
Залишається тільки дивуватися, чому вибори, які пройшли відносно спокійно й без особливих порушень, у наступні дні перетворилися на «одні з найбрудніших». Майже ні в кого не було претензій щодо справедливості результатів у багатомандатному окрузі – екзит-поли ще ввечері 28-го доволі точно спрогнозували, які політсили і в якій кількості проходять до парламенту.
Каменем спотикання стали кілька мажоритарних округів, де кандидати в нардепи настільки хотіли стати законотворцями, що заради цього пішли на шокуючі вчинки. ЦВК не визнала вибори в 5 округах, однак сама опозиція говорила про 13–14, вперто «не помічаючи» при цьому скандал у закарпатському окрузі № 71, хоча ситуація тут склалася аналогічна: провладний кандидат, який програв, намагався спотворити волевиявлення, скасовуючи через суди голосування на окремих дільницях.
Зрозуміло, на всіх цих дільницях серед головних дійових осіб фігурували кандидати від провладної політичної сили або ж «самовисуванці від Партії регіонів», як їх обізвали журналісти. Зрозуміло, тому, що загалом вибори проходили як протистояння ПР та всіх інших. Однак спільним було й те, що в усіх випадках спочатку виявлялося, що перемагає представник однієї з опозиційних сил, а потім результати починали «підправляти» – і на вершину «вистрибував» уже переслідувач.
От і в окрузі № 71 Степану Деркачу не вистачило дещиці, щоб «переписати» перемогу на себе. Павла Балогу визнали депутатом, але з перевагою всього в 217 голосів, хоча відразу після підрахунку мав відрив майже в тисячу. Скасувала скандальна Хустська ОВК й результати на ще трьох дільницях округу, після чого вперед повинен був вийти вже Деркач. Відтак, втрутився суд, який не дозволив так зухвало ігнорувати думку виборців.
Ця ситуація завершилася благополучно, а от супернику Тетяни Засухи пощастило значно менше. Він переміг з перевагою в майже десять тисяч голосів, але суди скасували результати на 27 дільницях, щоб на чолі опинилася Засуха. Як наслідок, справжній переможець змушений вдруге доводити свою перевагу, і хто його знає, які висновки зробить його суперниця, аби не доводити справу до відвертих фальсифікацій. (Додамо, що скасування волі близько 30 тисяч людей допомогло Партії регіонів не опуститися нижче 30 % підтримки в Україні – принципова цифра для владної сили, яка, так би мовити, підтверджує, що ПР все ще популярна в Україні, а от 29,9 % – суто психологічно вже не те.)
А за ким іти?
І тому, припускаю, в прихильників трьох опозиційних сил залишився неприємний осад від того, як усе завершилося. Радикально налаштовані виборці (зауважу, що рівень радикалізму в цьому випадку не залежить від того, яку саме партію прихильники революційного методу підтримували) прагнули зміни влади негайно, спокійніші хотіли бодай справедливого підсумку на окремих дільницях і покарання членів окружних виборчих комісій, які потурали порушенням виборчого законодавства або ж навіть брали в них безпосередню участь. Якщо нікого не покарають за невиконання своїх обов’язків під час виборів, це лише стане підтвердженням – мухлювати можна. Не треба судити всіх порушників, достатньо чоловік 5, аби інші налякалися. В іншому разі вже через 2,5 роки, під час виборів президента, ризикуємо пірнути в часи 2004-го, коли страх перед законом виявився знач¬но слабшим, аніж страх перед безпосереднім керівництвом та окремими кандидатами.
Хоч як прикро, але опозиція вкотре виявилася нездатною відстояти свої інтереси і відповідно – прагнення своїх прихильників.
Наразі Генпрокуратура перевіряє обставини в окрузі № 223, де «свободівець» Левченко несподівано «програв» самовисуванцю Пилипишину, бо бюлетені на підтримку опозиціонера після перерахунку виявилися зіпсованими, однак лише найбільші оптимісти очікують, що вина буде доведена. У цьому й полягає головна проблема опозиції: вона раз за разом демонструє нездатність відстояти свої права законними шляхами й водночас неготовність іти на більш радикальні методи – тобто відстоювання демократії на площах. Можливо, тому, що комфортніше домовитися з владою, – це засвідчує слушність тих, хто каже: усі вони однакові й просто маніпулюють вами. А може, лідери опозиції не вірять, що їхні прихильники готові підтримати їх на вулиці. Такий варіант теж поганий: вони не вірять у самих себе.
Зрештою, недарма Віктор Балога звинувачує в тому, що вибори виявилися серед найнесправедливіших в нашій історії, обидві сторони. «Особисто я переконаний, що ці вибори були одними з найбрудніших за всю незалежність. Дуже жаль, але їх можна порівнювати хіба лиш із тим, що ми мали в Мукачеві 2004 року, – підсумував політик на своїй сторінці в соцмережі «Фейсбук» 11 листопада. – І хоч як сумно констатувати, але до цього приклала руку й наша опозиція. Завдяки її непослідовності й некомпетентності, країна дістала закон, який повернув нас у 90-і й дозволив через ОВК і ДВК забезпечувати будь-які результати.
Говорити про те, що цей закон став компромісом влади й опозиції, як мінімум, нещиро. Це була угода лише в інтересах окремих опозиційних політиків, а не людей. Я переконаний, що країна матиме майбутнє лише тоді, коли компроміси будуть шукатися насамперед в інтересах наших громадян».
Враження від політичних перегонів не дають і краплі позитивних емоцій. Особисто автору ситуація нагадує 2002-й рік, коли після «відносно нормальних» парламентських виборів їх переможець – «Наша Україна» – опинився в опозиції, бо провладні партії «добрали» потрібне за рахунок мажоритарників, а відтак настали дикі вибори президента 2004-го. Якщо це справді так, то абсолютно нічого в нашій державі не змінюється, і ми просто ходимо колом, не вміючи нічого іншого.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.