Подружжя Тетяна і Євген Кузьменки – прийомна сім’я, і вже понад 15 років допомагають дітям зростали в атмосфері тепла та любові. Зараз оселились в Ужгороді, а до війни жили у Донецькій області. На власному прикладі вони показують, як дати дітям найцінніше – сім’ю.
Чи правда, що прийомними батьками може бути лише подружжя? Які вікові обмеження для кандидатів та куди звертатися, якщо наважилися? Все це прийомні батьки розповіли проєкту “Гостини у родини”.
Кажуть, що робити добрі справи ніколи не пізно, але чи є вікові обмеження, щоби стати патронатним вихователем чи усиновлювачем?
В Україні є кілька форм сімейного влаштування. Патронатна сім’я – це тимчасовий прихисток для дитини на декілька місяців. Там головне завдання – попрацювати з біологічною сім’єю для того, щоб повернути дитину в родину. А якщо це неможливо – забезпечити перебування в іншій сімейній формі до повноліття.
Є й усиновлення – це прийняття дитини на правах рідної.
Ми з чоловіком – прийомна сім’я. Ще у молодості ми намагалися прийняти дитину в родину, але тоді, у радянські часи, все було інакше. І коли ми повернулись до цієї думки – то нам вже було за 40. Але 40-50 років – це той вік, коли ви ще довго зможете виховувати дітей. Головне, щоб дитині виповнилося 18 до того, як вийдете на пенсію.
Ми прийомна сім’я з 2006 року, саме тоді до нас потрапила перша дитина. На той час ми мали вже трьох рідних дітей, двоє вже були повнолітніми. Старший син жив окремо та мав сім’ю, а молодший навчався в старших класах. Нашій першій прийомній дитині, на момент коли вона потрапила до нас, було 4 роки. Через 2 роки у нас з’явилась 16-річна донька, а ще через 2 роки – 9-річна.
Розкажіть детальніше, що таке прийомна сім’я?
Це подружжя або окрема особа, котра прийняла рішення влаштувати до себе на виховання від однієї до чотирьох прийомних дітей, незалежно від наявності біологічних.Ми не рекомендуємо брати одразу чотирьох дітей. Візьміть спочатку одну дитину, яка потребує батьків та уваги. Коли у вас з’явиться досвід, то зможете зробити довлаштування інших дітей. В нашій країні дозволено бути прийомною сім’єю як одиноким жінкам, так і чоловікам, Держава підтримує прийомні сім’ї: є виплати і на дитину, і грошова винагорода батькам за виховання дітей. Коли людина прийняла таке рішення, їй треба звернутись за детальною інформацією до служби у справах дітей свого міста чи селища. Там ознайомлять з усіма можливими формами сімейного виховання, відправлять на навчання, допоможуть усвідомити, яка форма найбільше підходить.
А чи відрізняється виховання прийомних дітей та біологічних?
Прийомні діти нічим не відрізняються від біологічних. Вони такі ж діти. І вони не мали вибору, в якій сім’ї народитися. Тому коли вони потрапляють в іншу сім’ю, можна сказати, що ми народжуємо їх серцем і вони нічим від інших не відрізняються. Всі наші, всі рідні.
Нашу першу дитинку ми називали Жменечкою, бо вона була малесенька. Хоча їй зараз вже 20, вона студентка 4-го курсу Полтавського національного університету, майбутній практичний психолог, але для нас досі – Жменечка.
Через 2 роки з’явилась Дарія, їй було 16, дівчина з дуже складною долею. Залишилась без батьків, тато загинув коли їй ще 2 років не було, мама померла коли їй було 11 і вона потрапила під опіку до родичів. Родичі над нею просто знущалися. Ми познайомились з нею, коли мене, як психолога, попросили з нею попрацювати, бо в неї була дуже низька самосвідомість, майже передсуїцидальна. Я пів року намагалась вгамувати дорослих та налагодити стосунки з Дашею. Але всі мої спроби натикались на те, що «Даша пекельне створіння», а вони – «янголи з крильцями».
Коли її виставили на вулицю в лютому у капцях, джинсах та светрику, то ми прихистили її на ніч, а потім всією сім’єю вирішили, що вона залишиться та ми дамо їй новий старт. Вона закінчила Горлівський інститут іноземних мов. Працює, успішна і впевнена в собі.
“І останньою до нас у сім’ю прийшла Катруся, їй було 9 років. У 5-річному віці її віддали на виховання 77-річній бабці. Хто за ким дивився – незрозуміло. Тому що після цього, вже потрапивши в інтернатний заклад, вона отримала психіатричні діагнози. Одразу після влаштування до нас, не говорячи нікому про діагнози дитини, ми віддали її у звичайну школу. Було складно , аде після першого навчального року ми зробили все, щоб зняти з неї всі діагнози. Зараз вона також студентка четвертого курсу Донбаського державного педагогічного університету за спеціальністю «Соціальна робота»
З усіма дітьми ми спілкуємося і вони між собою також підтримують стосунки. Для нас з чоловіком немає різниці – це біологічна чи прийомна дитина.
А як бути з тими дітьми, які мали важкий досвід? Як відбувається адаптація таких дітей?
Всі діти прийшли до нас складними долями. У Жені було 2 старші сестри, коли їх забрали від матері, Жені було 3 рочки, сестрам 8 та 9. І на той час коли ми дізналися про Женю, сестри вже знаходились в спеціалізованих інтернатах з діагнозами по психіатрії. Тільки коли вона потрапила в родину та зрозуміла, що вона тут назавжди, що її не викинуть, не здадуть назад в інтернат, що тут її люблять, поважають і цінують, тоді вона почала розвиватися. Це ще раз показало, що інтернатний заклад не дає розвитку для дитини, він її тільки пригнічує.
Як ви допомагаєте дітям розвиватися?
Ми завжди з чоловіком намагались давати самостійність дітям для того, щоб їм потім було простіше в дорослому житті. Якщо ж не давати самостійності та не розвивати дитину, то потім їй буде дуже складно. Примушувати дитину вчитись на “відмінно” зовсім не потрібно – головне дати їй зрозуміти? для чого їй в житті це буде потрібно. Побачивши хоча б маленький хист – його треба розвивати.
А чи шкодуєте ви про щось, що було під час виховання?
Такого, щоб щось зовсім погане діти робили – у нас не було. Ми завжди сідали та домовлялися, але інколи моменти слабкості у мене проявлялися. Але зараз я не можу згадати, щоб вони поводились вкрай зухвало. У випадку коли ви вмієте домовлятись з дітьми, вони в підлітковому віці відчувають, що ви саме та людина, з якою можна поділитися та від якої можна отримати допомогу. Тоді все значно простіше.
Проєкт “Гостини у родини” створений в рамках проєкту ЮНІСЕФ «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Партнерством «Кожній дитині» за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.