«Без знання минулого важче орієнтуватися в майбутньому. Ця проста істина сприймається родинами, які належать до різних суспільних прошарків та різних культур, як цілком різні життєві принципи, як традиція, що впливає на деталі повсякденного життя» – визначає суть досліджуваної теми угорський історик Дьордь Миконя. Вивчення історії родин (у нашому випадку це історія дворянської родини Другетів) може збагатити локальну історіографію такими деталями, які у другій половині ХХ століття здавалися майже втраченими. Інтерес до вивчення місцевої історії останнім часом суттєво зростає, що не є випадковістю, адже вона стосується минулого і звертається до сучасності, спираючись на результати досліджень, допомагає краще зрозуміти закони історичного розвитку. Однак єдність зв’язку з нашою історією настане лише тоді, коли разом із відповідним рівнем культури ми опануємо історичне мислення. Тобто людина, подія, відносини завжди розглядатимуться з урахуванням місця, часу та обставин. Не викликає сумнівів, що ретельне вивчення історії іноді руйнує ілюзії, але натомість створює реальну цінність.
Майже в кожній науковій роботі, присвяченій історії Закарпаття, Ужанського комітату й міста Ужгорода, особливо згадується роль роду Другетів у формуванні місцевої історії, однак біографічні дані про його окремих членів можна зустріти досить рідко. В дослідженнях історії роду Другетів за останні роки можна вважати значним прогресом роботу угорського історика Золтана Борбеля, який дослідив біографії видатних представників роду XVII сторіччя – Балінта (І) і Дьордя (ІІІ) Другетів. Цим дослідник дав серйозний «поштовх до активізації «другетознавства» і в українській історіографії». Значення цих наукових розвідок полягає й у тому, що подібні дослідження в Словаччині та Сербії вже продемонстрували вагомі результати.
З метою посилення своєї влади Карл I (Анжуйський), який прибув до Угорщини 1301 р., намагався створити нову й вірну йому аристократію: отже, він нагородив свого наставника Філіпа Другета (І) важливими посадами державного рівня та значними володіннями. Під час панування королів із династії Анжу кілька членів роду Другетів займали найвищі посади держави – палатина (Філіп Другет, 1323–1327; Янош Другет, 1328–1333; Вільмош Другет, 1333–1342 рр.) та головного крайового судді (Міклош Другет, † 1355).
Палатин Вільмош Другет у своєму заповіті 1330 р. розпорядився про значні статки, серед яких були замки Соланц (комітат Абауй), Поріч (комітат Земплін), Борков (комітат Земплін), Єсенев (комітат Унґ), Полоча (комітат Шаріш), Соколя (Szakolya), Лубло (комітат Спіш), Регейц (комітат Земплін), Гйонц (комітат Абауй) та Дунаєць (комітат Спіш). Він, як видатна особистість своєї епохи, 1335 р. був організатором зустрічі трьох королів (Угорщини, Чехії та Польщі) у Вишеграді, на підтримку короля Владислава І (Локітек), багато разів здійснював воєнні походи до Польщі, спочатку до Сілезії, а потім проти Тевтонського ордена.
Жігмонд Ракоці
Тим часом вже король Лайош І (Великий) почав розшматовувати величезні маєтки Другетів і відібрав від них кілька замків. Під час правління короля Жігмонда I Люксембурзького (1387–1437) рід Другетів, який раніше відігравав важливу роль на політичній арені, майже не згадується. Причиною опали стало те, що вони підтримували претендента на престол Угорщини неаполітанського короля Ласло Анжу (сина вбитого Карла II), і через це були втягнуті в повстання 1403 р. Після придушення повстання Другети хоча і зберегли свої володіння та посаду феішпана Ужанського комітату (з часом до неї приєднався Земплінський), але з політики державного рівня були усунені. Минуло близько століття до того, як Другети знову були «допущені» до справ королівства. Коли 1526 р. вимерла угорська гілка династія Ягеллонів, у боротьбі за угорську королівську корону Другети підтримали свого родича – трансільванського воєводу Яноша Саполяї. Іштван (IV) та Ференц (II) Другет 5 листопада 1526 р. були учасниками Державних Зборів у Секешфегерварі, де Яноша Саполяї було обрано королем Угорщини. Після коронації Іштван (IV) Другет став феішпаном Земплінського комітату, а Ференц (II) за заслуги дістав спадковий титул унгварського графа та замок Унгвар. Ференц Другет у 1527-1533 рр. займав також посаду головного королівського комірника (magister tavernicorum regalium). Це означало, що він став у ряд баронів державного рівня (barones regni).
Трансільванське князівство
Після розпаду Угорщини на три частини (1541) володіння Другетів опинилися в королівській частині країни. За податковим переписом 1540 р. зі своїми 949 обійстями (posessio) Другети опинилися на шостому місці в країні (мукачівська домінія на той час нараховувала 260 обійсть, а Березький комітат усього 527). Династія Габсбургів намагалася всілякими способами перетягнути підлеглих на свій бік. Про це свідчить і майновий судовий процес 1549-1551 рр., який відбувався в курії короля Фердинанда I. Його основні результати були на користь Другетів. Нащадків Фердинанда – Максиміліана І та Рудольфа І – не дуже хвилювала думка своїх угорських підданих. 1569 р. Королівський суд звинуватив ряд вельмож Північної Угорщини у змові проти Габсбургів – в числі інших було звинувачено Гашпара та Іштвана (V) Другетів. З метою заманити цих панів до Кошиць придворна комора (Camera Aulica) запропонувала їм, серед іншого, повернути замок Унгвар, відібраний 1551 р. Гашпар Другет, відчувши пастку, втік до Польщі, Іштван (V) Другет, майбутній великий солдат епохи, дістав помилування за участь у згаданій вище «державній змові».
Дьєрдь Турзо
Проте в ранній період діяльності його ім’я Іштвана Другета більше пов’язане зі свавіллям, яке він проявляв до своєї рідні, вдови двоюрідного брата Міклоша Другета – Маргіти Зріні та її трьох доньок. У своєму заповіті від 30 серпня 1580 р. Міклош Другет доручив Іштвану бути опікуном дітей, але той спочатку забрав від вдови заповіт, а потім почав систематично грабувати їхні володіння. Вельможа залякував дворян Ужанського комітату, їхніх керівників, які підтримували вдову. Зокрема, віцеішпана Гашпара Поладі та присяжних він кинув у в’язницю. Хоча процес у королівському суді Маргіт Зріні виграла, Іштван Другет не хотів і чути про передачу їй маєтків. Нарешті, у справу втрутився головнокомандувач Північної Угорщини Янош Руебер, але Іштван Другет знову вигнав вдову з Ужгорода. Сім’я перебралася до замку Барко в Земплінському комітаті. Звідси датовані останні листи Маргіт Зріні, написані 1588 р., із судовим позовом проти утисків Іштвана Другета, який забрав воли кріпаків під час оранки. Незабаром Маргіт Зріні померла. Її доньки ще тривалий час намагалися повернути через суд свою законну спадщину. Іштван Другет, як один із найбільших землевласників у Північно-Східній Угорщині, взяв участь у знаменитій битві Сіксо (8 жовтня 1588 р.), де підбили його коня, а сам він потрапив до турецького полону. Тимчасом у битві перемогла угорська сторона, а в’язня, якого вже направили у Фюлек, звільнили.
Угорський дворянин і турецький паша
Іштван Другет Гомоннаї одружився зі Фружиною Терек. Наречена була родом зі знатної сім’ї й мала чимале придане. Її мати, Борбала Гуті Орсаг, успадкувала великі статки померлої родини. Серед них була домінія в Діошдьорі (разом із містом Мішкольц). В якості батьківського спадку принесла у шлюб дебреценську домінію.
Герб Фружини Терек
Іштван Другет, «учасник багатьох битв, в яких не зазнавав поранень», після тривалої хвороби 1599 р. помер у родовому замку в Гомонні. Його старший син Ласло (II) звернувся з листом до бургомістра Кошиць Яноша Бокаціуса (Ioannis Bocatius), в якому попросив знаменитого поета-латиніста скласти на могилу батька епітафію. Текст даного листа підтверджує припущення про те, що Ласло Другет та його молодший брат Балінт були учнями у школі Бокаціуса в Бартфо та Епер’єші. «Вельмишановний Пан, милий мій учитель! Немає сумніву, що Ваше Панство дізналися про те, що мій добрий батько, Його Світлість Іштван Другет, феішпан комітатів Земплін та Унґ, відійшов у вічність. Він віддано й вірно служив нашій Батьківщині, королю нашої держави ціною життя і здоров’я, проливаючи кров у багатьох битвах. За своїм військовим вишколом він не був останнім серед інших великих угорців. Тому він вартий того, щоб про його діяння склали поминальний вірш. У цих краях Верхньої Угорщини немає нікого іншого, хто би краще за Вас складав вірші – тому, зважаючи на Вашу прихильність до мене, з надією звертаюся до Вас… Складено в нашому маєтку Госсумезев 2 березня 1599 р. Ваш покірний слуга: Ласло Другет Гомоннаї»
Текст епітафії, написаної Яношом Бокаціусом, було надруковано в місті Бартфо 1599 р. Цю епітафію, ймовірно, роздавали під час похорон. У тексті автор посилається на італійське походження роду Другетів, на видатні здобутки Іштвана Другета і його предків. Епітафія на могилі Іштвана Другета, похованого у склепі замкової церкви Унгвар, звучить так (нижче наводимо оригінал і переклад).
Aspice, qui transis, vicit fera Parca, viator
Thracia quem nequiit vincere
Marte virum, Quis fuerit? queris.
Germanus, an Ausonus, Hunnus
An Schyta? Thrax? noli querere.
Ad Antipodas, Ad Garamanthas, ad extremos si veneris Indos,
Qui iacet hic, fuerit quis? tibi dicet humus
Teuto, Getes, Pannon, Turea, Ittale, Sarmata, Mosche,
Drugethium hunc proprios nostis ut vnguiculos.
Мандрівник, шлях якого проходить тут. Поглянь, кого забрала жорстока смерть. Того, кого Фракія (тобто Болгарія та Румунія) не змогла перемогти своїм військом. Питаєш, ким був? Німець, аузон (тобто древній італієць), гунн, скіф, фракієць? Не питай. Дійди аж до тих, хто на краю Землі, до гарамантів, до крайніх східних Індій. Коли питаєш: хто тут спочиває, ким був? – вони скажуть тобі. Німець, гетт, паннонець, турок, італієць, сармат, москаль. Цього нашого Другета знали з голови до п’ят.
Одним із найважливіших предметів обряду похорон у той час був погребальний прапор. Бокаціус і для нього склав відповідний вірш (нижче наводимо оригінал і переклад).
Drugethius iacet hac Stephanus sub sindone nigra,
Inclita virtutis gloria, Martis honos.
Non superesse virum, pietas cum Caesare Magnó
Maeret, et Vngarici natio tota soli.
Іштван Другет лежить під цим чорним мармуром,
і про його подвиги знають у далеких краях. Його поважав і воєвода.
Оплакує неперевершеного мужа увесь люд:
від великого імператора до всього угорського народу.
В сім’ї Іштвана Другета і Фружини Терек народилися два сини, вже згадані Ласло (II) і Балінт (І). Після смерті батька титул феішпана Земплінського комітату перейшов у спадок до старшого сина, про що Бокаціус в одному зі своїх листів написав так: «Accipe laus Comitum, flos inclyte, prima parentis Gloria, Drugethiae maxime stirpi honos, stb» («Прикраса феішпанів, чудова квітка, гордість твоїх батьків, найвища гордість роду Другетів, ласкаво прийми (мої вітання)». Проте в протоколах Земплінського комітату не знайдено записів про те, що Ласло Другет (II) Гомоннаї склав присягу феішпана. Натомість є свідчення про його смерть і похорон від матері, яке міститься в листі дворянству комітату й міста Кошице: «Мого улюбленого старшого сина Ласло Гомоннаї Всевишній забрав між дев’ятою і десятою годинами до обіду з цього тлінного світу тут, в Гомонні, а похорон відбудеться в Унгварі на шостий день посту, за календарем… Вдова померлого Його Світлості, Іштвана Другета, Її Світлість Фружина Терек, 19 січня 1600 р. Гомонна»
Інаугурація наступного земплінського феішпана відбулася 3 травня 1600 р. в Земпліні, де перед зборами дворянства 22-річний Балінт Другет склав присягу, що «посаду феішпана буде нести віддано і справедливо».
Балінт (I) Другет народився 1577 р. Про ранні роки його життя відомо мало. Є підстави припускати, що разом зі своїм братом Ласло він виховувався в Епер’єші під наглядом Яноша Бокаціуса. У травні 1602 р. в місті Серенч він одружився з Ержебет Ракоці (церковне вінчання відбулося 19 травня). Дочка Жіґмонда Ракоці та Юдіти Алагі Бекень принесла у шлюб в якості приданого зі спадку матері серед інших маєтків і половину домінії реґійцького замку. Шлюб тривав досить короткий час, Ержебет Ракоці померла 1604 р. (точна дата невідома).
1602 р. Балінт Другет разом зі своїм племінником Дьордем і тестем королівською владою Рудольфа І був звинувачений у свавіллі. Тому цілком зрозуміло, що 1604 р. разом із дворянами Ужанського та Земплінського комітатів він серед перших став на бік визвольної війни Іштвана Бочкаї. Військова служба Балінта (I) Другета також була пов’язана із втратою дружини. Про це свідчать записи з його щоденника, де він зазначає, що хоче відволікти свої думки від важкої втрати. Молодий Балінт, який більшою мірою був наділений літературним талантом, ніж військовою доблестю, 1605 р. очолив війська Іштвана Бочкаї. Він став і добрим дипломатом: так, разом із Жігмондом Ракоці вони перетягнули на сторону Бочкаї королівського суддю Іштвана Баторі.
20 квітня 1605 р. в маєтку Жігмонда Ракоці, в реформатській церкві Серенч зібралися представники угорських станів та обрали своїм князем І. Бочкаї. 14 вересня парламент у Мед’єші обрав його також князем Трансільванії. На цей момент, перебуваючи на вершині влади, І. Бочкаї попросив від Османської імперії корону. Диван султана виконав його прохання й надіслав для І. Бочкаї королівську діадему від великого візира. Зустріч Бочкаї та великого візира (Лалла) Мехмет-паші відбулася в Ракошмезев, поблизу Буди, про що в своїх мемуарах згадують кошицький бургомістр Я. Бокаціус, Балінт Другет та придворний проповідник Петер Альвінці. Балінт Другет згадує цю подію так: «…Після цього візир Мехмет, візир паша турецького імператора, з великими почестями передав корону Його Величності. Цей самий візир разом із короною подарував Його Величності дуже гарну золочену шаблю».
Турецька корона Іштвана Бочкої
Через те що османська Порта згодна була закінчити 15-річну війну за умови, якщо Габсбурги спочатку вирішать свої відносини з угорцями, почалися переговори між ерцгерцогом Матяшем та Іштваном Іллешґазі. В червні 1606 р. у Відні було укладено мирний договір, який передбачав свободу віросповідання та вибори палатина в Угорщині. Трансільванію було визнано де-факто суверенною державою, до якої приєднали Партіум і – пожиттєво для І. Бочкаї – комітати Уґоча, Берег, Саболч і Сатмар, а також замки і маєтки Cатмар, Хуст і Токай. Кошицький князівський двір вже до укладання миру розділився на дві партії, які проводили дві окремі політичні лінії. Кожна намагалася поставити свого кандидата як спадкоємця князя. Партія миру, яку очолював І. Іллешґазі, висунула претендентом Балінта Другета. Партію війни очолив канцлер Мігаль Катої, який підтримував свого родича Габора Баторі. Під час переговорів князь серйозно захворів, тому І. Іллешґазі за відсутності канцлера на переговорах звинуватив його у скоєнні отруєння. Канцлера М. Катої посадили у в’язницю. Оскільки зі шлюбу І. Бочкаї з Катою Годьмашші не народилося спадкоємців, відчуваючи наближення смерті, князь підготував свій політичний заповіт, в якому наступником призначив Балінта Другета: «Нас спонукала любов…, що Благородна Країна після нас прийме, вибере і признає нікого іншого, крім Його Світлості та Його Величності Балінта Гомоннаї. Якщо цю нашу пораду приймете, побачите багато доброго, але, перш за все, приєднаєте всю Угорщину, не буде ніякої шкоди вічному існуванню, як досі, з Угорщини, чи як було з двох волоських країн; і все добро, що слідує з цього, хоча його не приписуємо цьому, Благородну Країну, яку Бог любить за мудре рішення, яку самі можете уявити і побачити наяву» .
Іштван Бочкої
І. Бочкаї помер 29 грудня 1606 р. У своєму заповіті він визначив своє місце поховання: «…Ми визначили місце поховання в Трансільванії, в місці Дюлафегерваар, у любій нашій Батьківщині». Тіло князя з Кошиць до Трансільванії супроводжувала величезна похоронна процесія, в якій брали участь до 600-700 осіб. Від султана також надійшла складена на ім’я Другета грамота, де було зазначено: «Тебе, як першого за родом і титулом серед угорських вельмож, але особливо як вірного й наполегливого слугу Блискучої і Високої Порти, на знак стало зростаючої та невичерпної імператорської благодаті, за моєю величною думкою обираю Тебе достойним зайняти місце згаданого короля Іштвана після його смерті і стати королем Трансільванії та Угорщини».
Лист аналогічного змісту за дорученням султана надійшов і трансільванським вельможам від великого візира Мурада Куюджі: «Зять ближнього по старшій сестрі, його воєвода та близький радник, який серед угорської знаті за мужністю, розумом і народженням є першим, справжній прихильник нашої Високої Порти, єдиний, кому довіряють лідери народу, за виданою до цього грамотою після смерті блаженного його обрано королем; і в силу раніше виданого імператорського листа я дав йому дозвіл на це». Останнє речення може вказувати на те, що Іштван Бочкаї просив султана схвалити призначення Балінта Другета як спадкоємця, чим спростовується поширене раніше уявлення про те, що його ім’я було внесено в документ підпільно складачами заповіту.
Султан Ахмед І
Тому і стало великою несподіванкою для учасників похоронної процесії, яка прибула на кордон Трансільванії, що стани країни в перший і останній раз реалізували своє право на вільний вибір князя та обрали своїм правителем губернатора Жіґмонда Ракоці, колишнього тестя Балінта Другета. Після смерті І. Бочкаї королівські комісари, призначені для повернення затисянських комітатів, вжили також відповідних заходів для ліквідації незалежності Трансільванії. Хоча укладений 1606 р. віденський мир чітко закріплював за трансільванцями гарантоване право «lìbera electio», королівські комісари й особисто Дьордь Турзо вважали за правильне чинити так, щоб «Трансільванія… повернулася під корону короля Угорщини, і кого його Величність вибере і затвердить – той і має правити країною». Трансільванські стани усвідомлювали ці ідеї, але також висловилися проти того, щоб за волею Іштвана Бочкаї призначити князем Балінта Другета. Вони не мали обґрунтованих заперечень проти цього, але «…своє право libera electiо, важко здобуте через втрати і пролиту кров, принесуть по суті в жертву так, ніби признали своїм правителем . Наслідком цього і стало, що 12 лютого 1607 р. колишнього губернатора Жіґмонда Ракоці Державні Збори «одним голосом – одною мовою» (одноголосно) обрали своїм князем. Стани також заявили, що «обов’язок захисту незалежності країни вважають першорядним, за своєї вдячності та милосердя до пам’яті визволителя Іштвана Бочкаї». Звісно, у своєму листі від 19 лютого 1607 р. Балінт Другет, як призначений спадкоємець, написав до королівських комісарів у Верхній Угорщині, що «лише одна третина країни та кілька жінок» обрали князем Жіґмонда Ракоці. Спочатку він намагався реалізувати своє право, здобуте за заповітом, із використанням зброї, але згодом пішов іншим шляхом. Він надіслав листа від 18 березня 1607 р. Державним Зборам, що засідали в Морошвашаргелі (сьогодні Târgu Mures), в якому вимагав анулювати результати виборів Жіґмонда Ракоці й «тихо передати країну в його руки, інакше через непокору вони дійдуть остаточного розпаду і смертельного руйнування». Представники Державних Зборів Трансільванії заарештували посла Другета й у своєму листі до комітатів Угорщини від 22 березня дії вельможі назвали негідними. При цьому вони пояснили, що «від обраного князя за спільною згодою відмежуватися вважають для себе недостойним, і краще помруть усі до одного, щоб депонувати Жіґмонда Ракоці». На думку представників Державних Зборів, проблема виникла через те, що Балінт Другет не заявив про своє бажання бути обраним князем. Якщо б це було так, стани, ймовірно, розглянули би це питання, але хто взагалі чув про таке, щоб хтось країну «без вісті й волі передав за заповітом».
Султанський указ про призначення Другета князем
Дворянство Угорщини також намагалося бути посередником у справі, тому від імені регіональних зборів у Кошицях (23 березня 1607 р.) направило Дьордя Гофмана та Ференца Алагі послами до Балінта Другета, щоб відговорити його зайняти князівський престол силою. У зверненні до нього зазначалося: «Не намагайтеся заради бажання отримати невелику гідність як втратити себе, так і збурити спокій у своїй любій державі». Королівський комісар Дьордь Турзо також направив йому листа, в якому пропонував «відкинути думку про гнів і помсту, і, усвідомлюючи вік та хворобливість Жіґмонда Ракоці, не військом і силою, але мирною угодою, з невеликим сподіванням і терпінням, за консенсусом і дозволом короля, без шкоди і втрат для країни, кровопролиття та створення великого безладу намагатися отримати Трансільванське князівство». В листі є і приховані загрози, висловлюються перспективи можливої конфіскації майна, попереджається, що «втратити добру пам’ять, ім’я та інші надбання батьків, прихильність государя, князя та короля було би недостойним, [навіть ганебним» Зі зміною внутрішньополітичної ситуації (королівський двір де факто визнав князівство Ракоці) Балінт Другет перервав стосунки з гайдуками і турками, але на кінець квітня 1607 р. по всій країні знову поширилася звістка про смерть Жіґмонда Ракоці.
Підпис Балінта Другета
Для координації подальших кроків Другет попросив поради від Дьордя Турзо, в листі до нього він висловися так: «Бог бачить його душу, хоча він не радий смерті батька (раніше тестя), проте прийме жезл і прапор так, щоб трансільванці знову не розпочали безлад». На той час активізувався і будайський паша Алі Кадізаде, зацікавлений у «виборах Другета королем». З огляду на це він неодноразово відсилав послів до Унгвара. Від них вельможа переховувався в замку Ковар (Kővár), який залишив йому за заповітом І. Бочкаї. Звідти він направив свого пояснювального листа дворянам Ужанського комітату. В листі зазначалося: «Господь Бог і люди навколо мене бачать, що з того часу, як із Унгвара пішов і їхав сюди, турків своїми очима не бачив, подарунків їхніх не прийняв і з ними не панькався» (Синерварольйо, 3 квітня 1607 р.)
У своєму листі до ерцгерцога Матяша Дьордь Турзо попросив відволікти Другета від свого первісного наміру якоюсь державною посадою. Як з’ясувалося пізніше, на той час віденський двір уже мав іншого претендента на трансільванський трон, тому Балінта Другета було висунуто на посаду головного крайового судді. У квітні 1608 р. Другет, як володар хустського замку, спочатку за королівською грамотою став феішпаном Марамороського комітату, а в жовтні того ж року отримав призначення від Габора Баторі, нового князя Трансільванії 1608 р. він став також королівським радником та головнокомандувачем у Верхній Угорщині («Valentinus Drugeth de Homonna, Caes. Regiaque Majestatis Consiliarios, Comitatuum Regni Hungariae Superiorum Capitaneus ac Comitatuum Zempleniensis et Maramarosiensis Comes etc.»).
Влітку 1608 р. в Угорщині відбулися значні політичні зміни – ерцгерцог Матяш, який раніше займав пост регента, військовою силою змусив брата, імператора Рудольфа, передати угорську королівську корону. Серед військ, які стояли під Прагою, були й солдати Другета. Коронація Матяша ІІ відбулася 19 листопада 1608 р. в місті Пожонь (Братислава). Наступного дня, за традицією, Дьордя Другета було посвячено в лицарі золотих шпор (eques aureatus), а 1 грудня 1608 р. Балінт Другет отримав призначення головного королівського судді. Наступного року Балінта Другета було номіновано на посаду палатина, але його участі у виборах запобігла раптова смерть, причиною якої могло бути отруєння.
Смерть настала 9 листопада 1609 р. в замку Унгвар після засідання комітатських зборів Ужанського комітату, де піджупаном (віцеішпаном) було обрано Ференца Таркані. Балінту Другету тоді було всього 32 роки. Звістку про його смерть дворянству Ужанського і Земплінського комітатів повідомила дружина Крістіна Палочаї Горват. Громадськість комітату підозрювала отруєння, тому й збереглася повістка Дьордю Другету, за якою він викликається на допит. Один із авторів писав щодо цього: «На сідло було насипано отруту, а сідниці гнилі, через що й помер».
Балінт (І) Другет, головний королівський суддя, феішпан комітатів Унґ і Земплін був похований 14 березня 1610 р. в ужгородському замку у склепі церкві Св. Юрія. Текст епітафії склав ужгородський реформатський священик, декан Янош Толнаї-Балог (нижче наводимо оригінал і переклад).
Postquam te genuit, lauitque Vngvaridis
vndis Euphrosine verum nomen adepta parens,
Bartphanae puerum post haec fouere virentem
Hinc et Eperiessides te docuere Deae.
Ast vbi concessa est annis, prudentia maior,
Ornarunt thalamos Tállya, Palócsa tuos.
Tum Ducis officium tibi contulit
Hungara tellus Iudicis hinc Regni munus habere dedit.
Mors tumulo corpus, mentem DEUS addit Olympo
Famam rite solum personat, atque salum.
Siccine Drugethiae decus indelebile gentis
Dormit Homonnea dictus ab vrbe Valens!
O! patriae pater! Ocurrus auriga ruentis!
Cur immatura morte peremptus abis?
Sat vixti, fateor; quia sat bene, miles et acer,
Prudens atque senex, vt iuuenisque pius.
Attamen ante diem nobis ereptus abisti,
Hei mihi! multorum fletibus aucte virum!
Hic Drugeth ille Valens. Satis est, quam plura referens
Notior ille solo, gratior ille polo.
«Коли народила і викупала тебе у водах Унґа твоя матір із чесним іменем Фружина, як дитину оберігали музи в Бартфо і навчали в Епер’єші. Але там багато років потому, надаючи тобі більше розуму (очевидно, поет мав на увазі правові знання), ваші наложниці з Талля й Палоча (Крістіна Горват із Палоча була його другою дружиною, а першою – Ержбета Ракоці із замка Талля) прикрашали тебе. Потім Угорщина доручила тобі посаду воєводи, а потім владу королівського судді. Смерть помістила твоє тіло в могилу, а Бог довірив твою душу Небу. Твоя слава відома через землі й моря. Так спочиває незгладима прикраса роду Другетів, названого Величезним (Valens), з міста Гомонни. О, любий батько нашої батьківщини! О, візник швидкої карети! Чому покидає нас убитий ранньою смертю? Визнаю, що ти жив досить і досить добре; як хороший воїн, розумний і зрілий, як благочестивий юнак. Усе ж відійшов дочасно рано! Горе мені! Я постарів від багатьох сліз! Це той Другет Балінт (Валенс). Цього про нього достатньо. Решту розкаже про себе сам той, якого знають більше, ніж колір землі, котрий миліший за небо».
З точки зору історії ПівнічноСхідної Угорщини і Трансільванії останні роки правління Іштвана Бочкаї та наступні були епохальними, адже події тих років значно вплинули на політичну, економічну та релігійну картину регіону. Результати останніх досліджень надали багато нових матеріалів на цю тему, а політична біографія самого Балінта Другета поповнилася раніше невідомими повідомленнями. Угорська історична наука ХХ ст. характеризувала його як людину непослідовну, наділену більше літературним, ніж політичним і військовим талантом, котра не мала жодного уявлення про те, що робити з історичним шансом, який випав на її долю – можливістю зайняти князівський престол Трансільванії. Однак із щоденника та листування Балінта Другета на теми можливостей захоплення трансільванського князівства вимальовується дещо інша постать – поміркованого, обережного політика, який зрозумів, що конкретний історичний момент не підходить для продовження політичної спадщини Іштвана Бочкаї. Наявні джерела підтверджують, що тільки для Османської імперії було особливо важливо посадити Балінта Другета на трансільванський трон, але сам вельможа не плекав таких прагнень. Історик З. Борбель, який досліджує історію сім’ї Другетів, зазначав: «Через його особу вони хотіли забезпечити свій вплив не тільки в Трансільванії, але й на частині Королівства Угорщини, для чого використовували заповіт Іштвана Бочкаї та заснований ними угорський королівський титул і його спадковість».
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.