Лікарі Ярослав і Тетяна Куляба переїхали до Ужгорода понад рік тому, однак і досі емоційно прив’язані до своєї малої Батьківщини – Макіївки. Кажуть повернулися б, от тільки не знають, до кого…
Розкажіть трохи про своє життя на сході України.
Ярослав: Ми корінні мешканці Макіївки. Наші батьки жили у Макіївці, і ми народилися у Макіївці, і все життя ми прожили у Макіївці. Я із родини династії лікарів. Моя мама — лікар, і я, власне, пішов по її стопах. Танюшка теж із родини лікарів і теж навчалася у медичному інституті. Я займаюся онкогематологією – це злоякісний рак кровотворної тканин, наприклад, лімфоми, лейкози. Досить складна штука. Подібних відділень мало в Україні, і наше відділення на момент початку війни обслуговувало весь схід України. Тобто ми були регіональним відділенням, яке обслуговувало Донецьку, Луганську і Запорізьку області. А наш рівень міг конкурувати з середньоєвропейськими центрами лікування лімфоми.
Тетяна: Я взагалі невропатолог. Три роки рому у нас народився молодший син, і я не працювала, а потім у відділі Ярослава проходили клінічні дослідження, вони працювали із досить серйозними європейськими компаніями. Хотілося допомагати, тому я отримала сертифікат з рентгенології у радіології та працювала з ним у команді. Взагалі ж у нас двоє дітей. Дівчинці от 18 буде цього року, у листопаді. А сину 3,5 роки.
Складно, мабуть, було перевозити велику родину…
Я: Насправді історія переїзду була досить показовою. Кожну п’ятницю, як і всі люди, котрі живуть циклічно, ми зустрічалися з друзями. І ось наприкінці травня 2014 року, повертаючись з чергових посиділок з друзями…
Т: Ми, коли їхали на ту зустріч уже відбирали машини. На той момент свою ми вже заховали і їхали на таксі. При цьому молодша дитина вийшла з дому з українським прапорцем. Я чесно кажучи, побачила його вже, коли ми сіли у машину, і була взагалі нажахана. Бо якщо б на блок-посту зупинили, то реально за це могли розстріляти на той момент. Викинути теж рука не підійнялася, звичайно… Я дуже добре пам’ятаю всі ті переживання. Ми поспілкувалися з друзями досить швидко, бо вже була введена комендантська година, і буквально за 3 години поверталися назад, знову ж таки на таксі. За цей період часу з’явилися два досить крупні блок-пости. Перший з них в 1,5 км від нашого дому з вкопаним БМП, бетонними блоками, а другий – зовсім недалеко, буквально в 300-500 м від нас. Вони саме розвантажували пісок, окопувалися. Вранці ми встали, нічого не віщувало біди. Але зателефонував тато Юліної подруги і сказав, що знайомі з СБУ порадили: це останній день, коли можна безпечно виїхати з Донецька, і що перемир’я, котре було пов’язане з випускними, скоро завершиться, буде велика проблема. Тому вони вивозили Дашу і запропонували забрати Юлю. Чоловік вважав, що розривати дітей не можна, тому сказав мені збиратися і їхати з ними. Нам пообіцяли, що ми виїдемо досить спокійно, хоча була імовірність нарватися на ДНР. Ми забрали авто, дуже швидко зібралися, буквально за 3 години. Дуже важко: що збирати, на скільки збирати, куди їдемо. Ми не знали взагалі. Потім, коли вже сіли у машини, нас постійно хтось супроводжував. Все було добре організовано. Їхали троє жінок за кермом, у кожному авто було по 2 дитини. Нас вели якимось городами, полями, тож 350 км до Дніпропетровська ми проїхали за 6,5 годин. Це дуже довго. Десь ми чекали машину, яка мала нас провести далі, десь об’їжджали. Слава Богу, проїхали блок-пости, інакше могли б просто не випустити, розвернути, мовляв, втікаєте? Пізно увечері ми вже були у Дніпропетровську. Незважаючи на те, що це був лише початок подій, Дніпропетровськ тоді мене сильно вразив. 10 вечора, люди гуляють на вулицях, у вишиванках, машини їздять з українськими прапорами, на площах гімни українські звучать. Я була дуже здивована, що таке життя взагалі існує…
Я: На той момент ми вже були у аурі тієї території, а вона дуже жорстка. Потім Танюша повела декілька днів у друзів дніпропетровських. Їй трапилася на очі візитка однієї закарпатської турбази, куди вона і поїхала. Це був невеликий готель у Жденієво.
Т: 3-4 червня наша родина приїхала на Закарпаття і прожила там все літо. Наприкінці серпня, коли російські війська захопили Новоазовськ, звичайно, стало зрозуміло, що повернення назад немає. Ярослав у той час я їздив туди-сюди, працював.
Як переїхали до Ужгорода?
Т: Юля закінчувала 11 клас, потрібно було думати про школу, тому ми вирішили переїхати до Ужгорода. Звісно, це не за один день вирішилося, тож всередині вересня ми переїхали сюди.
Я: І ніяких знайомих, взагалі жодного.
Т: Так. Ми взагалі ніколи не бували раніше на Закарпатті. Випадково опинилися тут. От візитку я знайшла цієї “Лісової казки”, зателефонували. Нас дуже добре прийняли, приємні люди. Ми їм вельми вдячні. Все літо вони дуже переживали, перепитували, як у нас справи. Зараз поїхати у “Лісову казку” – це як повернутися додому.
Я: В Ужгороді ми одразу зняли квартиру. Перший раз невдало, вдруге більш вигідно з точки зору комфорту. Але не надто дешево, бо ми переїжджали уже у листопаді, а на той момент був пік, приїхало багато студентів. Ну і в нас не було нічого, а квартира потрібна була така, аби у ній можна було жити і ростити малу дитину. Це і пральна машина, і мікрохвильова піч… Ми не могли взяти новобудову і в’їхати у пусту квартиру. Та і грошей не було. Тому довелося шукати квартиру умебльовану, що, звісно, дорожче, ніж звичні варіанти.
Чи з’явилися у Вас тут друзі?
Я: По-перше. друзів завести складно. За свої 44 роки можу назвати такими лише 2 людей. А знайомих, безумовно, велика кількість. Серед тих, кого варто відмітити, Олександр Попович, з яким мені дуже легко спілкуватися. Чудова людина. Сказати, що ми познайомилися з великою кількістю людей не можна. Все-таки трохи різні люди за ментальністю. Не можу сказати, що різниця принципова, але іноді при спілкуванні не знаходиш відгуку, нема того “ехо”, якого б хотілося.
Які саме відмінності ви помітили?
Я: Справа не у відмінностях. Народ гостинний, добродушний. Але 2000 км – це не просто відстань, це певна відмінність у світосприйнятті в цілому. І тому я не можу назвати якісь погані риси закарпатські. Люди чудові. Просто ми трохи різні.
Чи спілкуєтеся з іншими переселенцями?
Я: Знаєте, ми, мабуть, досі не переїхали.
Т: Я. Чоловік поїхав, дочка поїхала, молодший син взагалі. Він каже: “Мама я хочу цукерку”, “Не копай ту бутилку”. Він дуже швидко адаптується і таке все змішане. Мені здається, я найважче входжу у цю ситуацію. Можливо, у силу характеру, можливо, не готова відпустити і тому не готова впустити нове. Тому мені трохи важко.
Я: У нас нема того відчуття, що переїзд відбувся, і прийнятого у зв’язку з цим рішення розкритися і завести велике коло знайомих. Якщо на нашій дорозі зустрічається хороша людина, ми спілкуємося. Але сказати, що ми багато кого зустріли, не можемо, Наше коло спілкування тут обмежене двома десятками людей, ми не настільки публічні і відкриті люди. Мені на роботі спілкування вистачає. Тому вдома головне бажання – поспілкуватися з дружиною, дітьми, почитати книгу. Сказати, що мене тягне на вулицю… ми ж відносно старші люди, тож у силу віку не ходимо на вечірки, масові гуляння або щось подібне. Проблема невеликої кількості друзів у нас, у тому, що в голові ми все же не поїхали. Інших причин нема.
Ви би повернулися до Макіївки, якби там покращилися умови?
Т: Це дуже складне питання, навіть для мене. Наскільки я не можу відпустити дім… Якби мені зараз зателефонували і сказали, що можна повертатися, однозначно я б взяла мінімум речей і поїхала туди на декілька днів. Але наскільки б ми були готові повернутися… навіть я не готова.
Я: Всі наші друзі, у якими ми спілкувалися там, поїхали.
Т: Справа навіть не у них, а у тих людях, які там залишилися. Це люди, які зрадили, які змирилися з ситуацією, яких я на даний момент просто ненавиджу і жити з ними я не захочу і не зможу, незважаючи на те, що серед них мої родичі. Ті 36-37 років ми росли разом і ближче двоюрідного брата у мене нікого не було, але я зараз навіть не можу з ним зідзвонитися. Це дуже болючий момент.
Напевно, залишили там батьків..
Я: Мама залишилася там. Вона не захотіла виїжджати і вже цього не зробить.
Т: Але мама підтримує Україну. Вона завжди була категорично проти всього, що сталося. Але, на жаль, вік, місце роботи, певна ментальність. Втім, навіть попри небезпеку виказувати свою точку зору, вона періодично не соромиться і виражає негатив з приводу тих подій.
Я: А тато помер, бо під час бойових дій до нього не доїхала швидка.
Що сподобалося на Закарпатті найбільше?
Я: Кухня і гори, якщо коротко.
Т: Дуже якісні продукти. Дуже! Ми коли приїхали в Ужгород, більше ніж, мабуть, перші півроку на сніданок у нас були виключно сирники, бо дуже тут смачний творог. Вдома такого не було. Він і досі не переводиться у холодильнику. Хороша смачна їжа. У закарпатській кухні найбільше мені подобається бограч.
Я: А мені драники (кремзлики). Але я їх не можу їсти багато, оскільки схильний до повноти. Тому я себе обмежую. Ще нам подобається багато пива, особливо темного у “Белфасті”. Біфштекс по-татарськи, котрий у нас називався тартар із телятини, теж “зачотний” .
Т: Вдома у нас не було такого культу кави, як тут. Тобто каву так не пили. Я пила каву раз на день, зранку, розчинну, з молоком і там шматочок сиру з’їдала на сніданок. А тут продовжила те, до чого звикла протягом останніх 20 років. Пила та й пила. А одного разу Ярослав прийшов з магазину і каже: “Знаєш, а та кава російська”. І ми перейшли на каву у зернах. Друзі подарували нам добру кавомашину, і ми тепер вже звикли до доброї кави, бо протягом дня уже є потреба пити каву.
Я: І зробили висновок, що смачнішою, ніж в Ужгороді кави нема, принаймні Київ і Львів відпочивають. І це незважаючи на львівські кав’ярні…
Т: У нас, до речі, по сьогодні у Донецьку працює Львівська кав’ярня. Дівчатка, які там працюють дотепер розмовляють лише українською мовою. Туди ходять ополченці, терористи, у тому числі, але чомусь їх не закривають.
Що хорошого залишили у Макіївці, за чим шкодуєте?
Я: Дім, місце роботи. Це було життя налаштоване від і до. 45 років ми будували таке життя, яке хотіли. І от ми втратили все. Ми втратили відремонтований дім, засоби для існування, ми втратили статус. Тобто у Донецькій області я був визнаним кращим онкогематологом області, як мінімум. А це 5 мільйонів населення. Як 5 Закарпатських областей. Тут доводиться починати все з нуля і періодично з проблемами. Ніхто не любить конкурентів, ніхто не хоче поступитися місяцем під сонцем і тому доводиться виривати зубами. Одна справа у молодості, коли ти знаєш, що попереду все життя. Інша справа, коли у тебе за плечима двоє дітей. А Танюша втратила емоційно. Бо я людина практична, а вона емоційна. У неї там залишилося серце.
Т: У мене там батьки поховані. Царство їм небесне. У 17 років я залишилися одна. Дідусь із бабусею теж там поховані, вони мене виховували, ростили. Залишився у мене там дядько, брат мами, який недавно був дуже хворим, але його, на щастя, врятували. Емоційно я тримаюсь.
Чи можете порівняти рівень ужгородської і донецької медицини?
Я: Коли я влаштовувався на роботу, мені давали гарні рекомендації люди з Києва, які мене добре знають. І незважаючи на це, влаштовуватися на роботу я почав у вересні, а офіційне місце роботи отримав у грудні, і виключно через те, що мій шеф Готько Євген віддав частину своєї ставки. Особисто прийшов і віддав.
Т:Коли вкотре підписували чергову заяву про прийом на роботу, а Ярослав до того ходив не раз сам, пішов з ним Євген Степанович і сказав: зніміть години з мене і віддайте йому. Тільки тоді він зміг влаштуватися на роботу.
Я: Це до питання медичного прошарку. З приводу відмінностей: закарпатській медицині є куди рости. Мій рівень дає змогу зі впевненістю казати, що я можу покращити рівень допомоги певному контингенту пацієнтів з раком. Я можу надати кваліфіковану допомогу тим пацієнтам, якими я звик займатися. Медицина Закарпаття страждає від відсутності здорової конкуренції. Ті, хто може, їдуть в Угорщину і отримують більш якісне лікування. Ті, хто не може, йдуть лікуватися у нас і отримують те, що є. А є один кардіодиспансер, один онкодиспансер. Відсутність ще одного місця, де б можна було пролікувати ці хвороби, і є відсутністю конкуренції. Це не підвищує якості допомоги, тому зараз йде мова про концентрацію ліжок міської онколікарні у одному місці. Це дасть змогу значно підвищити якість медичної допомоги саме онкохворим. Поява другого більш-менш пристойного онкоцентру у області — це конкуренція, і вона починає потроху працювати.
У Макіївці ви займалися клінічними дослідженнями. Розкажіть про це трохи.
Я: З точки зору середньостатистичного українця, клінічні дослідження – це погано, а з точки зору медика – це чудово, бо високотехнологічні ліки, які пацієнт не зможе купити, він отримує. Окрім того це безкоштовне обстеження, діагностика. Тобто всестороннє благо. От тільки у народі є міф, що клінічне дослідження – це якісь незаконні маніпуляції. Це докорінно неправильно, бо насправді вони контролюються такою кількістю органів спостереження і нагляду, що ви просто не уявляєте. А участь пацієнта у клінічному дослідженні має під собою його всестороннє і точне обстеження. Вони є і на Закарпатті, але дослідження не афішуються через отаке ставлення людей.
У Донецьку люди краще сприймали ці речі?
Я: Ні. Наш авторитет і досвід дозволяв переконувати людей, що участь у клінічних дослідженнях для них благо. Тим більше, коли досліди показували, що потрібна комбінація ліків вартістю декілька тисяч доларів, на які у пацієнта нема грошей. Я не бачу приводу такій людині не погоджуватися.
Розкажіть трохи про інцидент на ужгородській стоянці для авто.
Я: Це досить несуттєвий факт, який отримав несподівано великий резонанс, знову ж таки через О.Поповича. До нього я приїхав буквально через 10 хвилин після того випадку. Він спитав мене, чому я такий сумний. Я йому описав ситуацію А він сказав “Зараз”, і все. Це при тому, що ми наступного дня о 3-ій годині мали поїзд. У нас не було часу давати інтерв’ю, розповідати, і нас журналісти буквально вицарапували з роботи для пари слів. Але по поверненні з відпустки реакція на цей виступ була у деяких знайомих дивною: навіщо ви це зробили, для чого розповідали про проблему пресі? Мене це, чесно кажучи, трохи засмутило. Ми люди відкриті у спілкуванні.
Як адаптувалися до міста ви і діти?
Я: Маленький пішов у дитсадок, а старша закінчила 11 клас гімназії.
Т: Я дуже вдячна директору гімназії. Дуже класний керівник. Вперше Сергій Іванович зателефонував мені перед Новим Роком. Я чесно кажучи, злякалася, бо коли телефонує директор школи, значить щось сталося. Аж руки почали тремтіти. А він сказав, що гімназія проводить акцію для дітей-переселенців і запропонував допомогу. Дуже приємно. Хороший класний керівник. Я періодично приходила, дізнавалася Юліні оцінки. Завжди знаходили на мене час, завжди спілкувалися, цікавилися нашими справами..
Я: Мені здається, що ін’єкція переселенців має трохи оживити регіон. Нова кров. Люди. які хочуть покращити власне становище на новому місці, враховуючи, що у них його немає зовсім. Якісь зміни у регіон ми однозначно внесемо через інший погляд на життя. Люди, які жили у великих містах по-іншому дивляться, ніж люди, які живуть у малих містах. Мільйонний Донецьк з тисячним Ужгородом відрізняється темпом життя, інформаційною насиченістю. У вашому місті ми безмовно відпочиваємо.
Т: Я спершу, коли приїжджала до Києва, насолоджувалася. Хоча всі навколо жалілися. Але от це моє, коли все швидко-швидко. А зараз, коли я востаннє була у Львові, зустрілася там зі своїм вчителем. Ми були на конференції, і я потім підвозила її на вокзал. Тоді зрозуміла, що я для неї надто повільна. “Отут швидше, отут так”, хоча ми не поспішали на поїзд насправді. Але вона зараз живе у Києві . Тому ритм у нас зараз різний.
Я: Так, ритм у нас став спокійнішим Ми не такі швидкі. Хоча іноді сумуєш за тим ритмом, ми ж у ньому довго жили. Якщо ми їхали у відрядження, то від моменту виходу з дому і до моменту прибуття у готель проходило 6-7 годин: 20 хвилин з дому до аеропорту, 2-3 години політ, заселення годину і у тебе ще півдня на іншу країну. А тут так не вийде. Це безумовно, дрібниці, але добрий приклад тої інтенсивності життя яка була.
Вирішили навчатися в УжНУ?
Я: Ні, дочка вступила до університету у Польщі..
Т: Хоча у Донецьку вона навчалася у ліцеї при медінституті. У нас великий медичний університет, достатньо старий з давньою історією. Юліна прабабуся там вчилася, бабуся, я. Вона навчалася у ліцеї, і я навіть уявити собі не могла, що ми будемо обирати щось інше. Спершу було питання переїзду, але коли ближче до Нового Року постало питання вибору ВНЗ, досить швидко прийняли рішення. Поспішно це було, але вирішили, що напевно, це все-таки буде закордон.
Я: І це близько. Живучи у Донецьку ми замислювалися над навчанням доньки закордоном, але це було якось дуже дорого, серйозно.
Т: А тут Донецьк, медінститут, все під боком, все знаєш. У ВНЗ сказали, що при вступі нічим не допоможуть, тому Юля почала додатково займатися з 10 класу. Фізикою, хімією, англійською, біологією, математикою. Але ми тоді ще готувалися до ЗНО.
Я: Дуже хочеться, щоб дитина жила у вільному суспільстві від будь-чого. Революційні події не завершують швидко . І те, що відбувається у нашій країні, буде тривати ще довго. Це не додаватиме комфорту для громадян України.
Події влітку у Мукачеві вас не налякали?
Т: Ми розуміли цілком, що це не так серйозно, як було у Донецьку. Хоча коли увечері літали вертольоти, трохи були такі моменти, що заглиблюють у спогади, неприємно було.
Я: Але це непорівнювані речі. Коли я там жив один, а родина жила на Закарпатті, вже влітку, було жахливо. Я опишу свій день. Встаєш зранку, десь годині о 5-ій від артилерійської канонади, яку чутно з різних точок околиці. Снідаєш, їдеш на роботу, працюєш, не затримуєшся. Як тільки закінчився робочий день, їдеш додому, по дорозі заходиш у магазин, купуєш якусь їжу. Закриваєшся у квартирі і не виходиш з дому, бо це небезпечно. Якщо раптом мені потрібно було вийти з дому до магазину у вихідний, наприклад, то я дивився по сторонах: хто йде, у якій кількості, які машини проїжджають, хто у них. Я це все рахував. Бо може під’їхати машина, тебе до неї засунуть, і ти більше не повернешся. Ми з друзями у вихідні збиралися о 9-10 ранку(!), аби пограти у преферанс. Це нонсенс. Зазвичай мужчини збираються увечері, аби грати всю ніч. А так ми поспішали до 4-5 розійтися по домівках, не випивши ні каплі алкоголю. Поспілкувалися, пограли і розійшлися. Отаке життя, просто супер. Згадуючи ті моменти, це не так важливо. Хоча дуже шкода, що у Мукачеві ці події відбулися. Безумовно, це спадок України, яка не змінювалася останні 20 років. Але це привід для змін. І ротація керівництва на обласному рівні – це також привід змінитися.
Якщо у Макіївці все було так складно, виходить решта людей змирилися?
Я: Частина людей. Ті люди, які не реалізувалися у житті, хто був, скажімо так, нічим…
Т: У мене брат двоюрідний, коли я вчилися у досить складному медичному інституті 6 років вибрав більш простий шлях. Йому не треба було добре вчитися у школі, щоб вступити на медичний, потім не треба було багато зусиль, аби поступити, куди і всі. Там він міг учитися то відвідуючи заняття, то ні. Потім, коли я починала працювати, просто “пахала” з раннього ранку і до пізнього вечора, а додому набирала з роботи якісь звіти, дописувала, плани, робила презентації, він грав у більярд і пив пиво. А коли через 10 років я чогось добилася, ми стали жити трохи краще, він залишився на тому ж рівні. І тепер він залишився незадоволеним. Він мені якось написав: тобі було зручно красти у цій країні. Тобто думки про те, щоб працювати більше, у нього не було Тому такі люди, на жаль, змогли своєю агресивністю і розданою зброєю пролобіювати ту жахливу ситуацію.
Я: Залишилися не тільки вони, але й ті люди, які не мали мінімального запасу грошей, аби прожити перший час. Країна нам не допомогла нічим. Ми витратити всі свої заощадження, аби зачепитися тут. І їх пішло досить багато за рік життя на чужині. Ви ж розумієте, починати заробляти неможливо у нашій країні, а коли у тебе нема тата і мами, а є діти і необхідність жити… А держава нічим не допомагає ні влаштуванням на роботу, ні субсидіями, нічим взагалі.
Т: Допомагала, 400 гривень на місяць нам платили перший час…
Я: Класні гроші. І ті люди, які реально оцінювали свої можливості, і фінансові, і ініціативності, не пішли. Поїхали ж кращі. Ті, хто мав яку власність і ті, хто щось собою представляє, може запропонувати свої послуги тому регіону, куди виїхав. Менш креативні залишилися. Тому, мені здається, держава недооцінює переселенців із цієї точки зору. Виїхала більша частина інтелектуальної і креативної еліти.
Декілька слів наостанок..
Я: Безумовно, Закарпаття чудовий регіон для життя. Він нерозвинений промислово у силу певних обставин, напевно близькості із кордоном. Це і добре, і погано. Був би кордон далі, було б більше промисловості, а так є можливість Україні не звертати увагу на регіон і не вкладати сюди гроші. А людям легше щось робити з кордоном. Тому сам край при хороших людях і чудових умовах не є лідером за рівнем життя і доходами. Дуже хотілося б, щоб це змінилося, бо потенціал тут є.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.