Сьогодні вулиці українських міст, а відповідно і Ужгорода, грають всіма барвами квітів – з самого ранку біля квіткових крамниць вишикувалися черги джентльменів, які поспішали привітати коханих з Міжнародним жіночим днем.
Справді, роль жінок в усіх сферах нашого життя – найважливіша і часто-густо недооцінена. Невеличка ілюстрація цього – з близько 600 вулиць Ужгорода імена жінок носять… лише 10. Не так вже й багато, еге ж?
Давайте згадаємо, які видатні постаті жінок потрапили на вказівники вулиць обласного центру. І – чому саме…
Миколая Божук (справж. – Божук-Штефуца Василина Миколаївна) – відома закарпатська поетеса міжвоєнного періоду, активіст Просвіти.
Народилася Василина Божук 3 січня 1907 року у мальовничому селі Великий Бичків. Про зміну свого імені говорила: «Я не Миколая, а Василина. Назвалась так тому, що є у нас дві Василини Божуківни, обидві дочки селян, братів Божуків… Тому по батькові Миколі прибрала я собі його ім’я».
Початкову освіту Миколая Божук здобувала в рідному селі, її літературний побратим Юрій Станинець згадує: «Коли одного разу на толочці вчула від сестринниці Василини Божук вірш і дізналася, що є школа, де вчать таких віршів, вона після закінчення народної школи проти волі батьків втікає до Ясіня і доти плаче, поки батько не записує її до горожанської школи». Після горожанки Миколая Божук у 1928 р. закінчила Ужгородську вчительську семінарію.
Будучи студенткою, друкувала вірші у журналах «Пчілка», «Наш рідний край» у коломийській «Жіночій долі» та львівській «Новій хаті». На формування світогляду Миколаї Божук великий вплив мали твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки. Багато видань вона отримувала від В.Ґренджі-Донського.
Юрій Станинець згадує, що Миколая Божук мала з ранніх літ шляхетну душу і чутливе серце. Тоді, коли її ровесниці метою життя вважали особисте щастя, вона плекала в собі крім свого щастя любов до свого народу.
Поезія Миколаї Божук зросла на грунті народної пісні, про що свідчить мелодика, ритміка, народно-пісенні образи. Багато її творів просяться на музику. В.Ґренджа-Донський порівнював лірику Миколаї Божук з пташиним співом, «шумом пливучих вод».
Померла Миколая Божук 04. 01. 1938 в м. Рахів
Сучасники поетки згадують, що вона дуже любила квіти – особливо білі троянди і білі лілії. По смерті біля її хати ще довго сиротіли вони, символізуючи красиве і водночас тернисте життя Микопаї Божук, що згоріла так передчасно.
* * *
Юлія Жемайте – литовська письменниця, прозаїк та драматург.
Справжнє призвище — Жімантене. Народилась 31 травня (12 червня) 1845 р., померла 7 грудня 1921 р.
З безземельних дворян. З 1864 служила у поміщиків нянею і покоївкою. В 1865 вийшла заміж за Лаурінаса Жімантаса, колишнього кріпака. Близько тридцяти років разом з чоловіком займалася сільським господарством. Під впливом Повіласа Вішинськіса написала першу розповідь «Сватання», яку було надруковано в литовському календарі «Tikrasis Lietuvos ukininku kalendorius» на 1895 рік. Видавці змінили назву розповіді на «Осінній вечір» і дали автору псевдонім Zemaite («Жемайтійка»).
Починаючи з перших розповідей зображала селянське життя, перш за все сімейні відносини. Відобразила в прозі практично всі сторони і злободенні події тодішнього литовського життя, різні типи ксьондзів (відзначала невідповідність між проповіддю і матеріальними інтересами), поміщиків (засуджувала за погане поводження з працівниками і невміння господарювати), селян (різко критикувала за розбещеність, пияцтво, заздрість, мстивість, забобони). Позитивними героями виступають розповсюджувачі нелегального литовського друку, просвітителі, страждальники за ідею.
Написала сім комедій і два монологи, автор нарисів, фейлетонів, публіцистичної статті.
На батьківщині письменниці з 1965 діє меморіальний музей. У Вільнюсі в 1971 устновлений пам’ятник. Жемайте — єдина жінка, зображена на литовських банкнотах.
* * *
Марія Заньковецька — українська актриса і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть.
Народилася Марія Адасовська (це справжнє прізвище) 23 липня (4 серпня) 1854 в селі Заньки, Ніжинського повіту (Чернігівщина). Марія була п’ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина. У 10 років почала навчання у Чернігівському пансіоні Осовської та в консерваторії у Хельсінкі (за іншими даними – філія Петербурзької консерваторії в Гельсінгфорсі).
У 17 років Марія стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем. 1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. Саме в Ніжині вона мешкала протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. 27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси.
Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки Полтавки. Пізніше Марія Заньковецька (псевдонім взяла на згадку про щасливе дитинство в рідному селі) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі.
Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918-го вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». 1922-го їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки. Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці у Києві.
Померла 4 жовтня 1934 року.
* * *
Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї службовця.
У 1873 -1877 рр. вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подальшу освічу вона здобувала самотужки. З 1889 до 1891 жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі, 1894 року виступила одним з організаторів «Товариства руських жінок на Буковині»
Важливою подією в житі і О. Кобилянської було знайомство із Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок тодішньої Галичини. Саме вона переконала письменницю писати українською мовою і познайомила її з українською письменницею Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині.
Захопившись феміністичними ідеями, О.Кобилянська вперше в українській літературі порушує тему емансипації жінки. Формувалася естетична концепція людини і світу О. Кобилянської під впливом ідей німецького філософа Фрідріха Ніцше, який мав значний вплив на модерністів Європи.dovidka.biz.ua 1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Шевченка у Каневі.
Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах зазнаючи переслідувань з боку румунської влади. З 1927 року в Україні було розпочато видання дев’ятитомного зібрання творів Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом пенсія, що дала письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, в якому письменниця прожила останні роки свого життя.
Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях. Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. творами німецькою мовою. Перший художній твір українською мовою повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаною раніше німецькою мовою оповідання – «Вона вийшла заміж»». Пізніше з’явилися оповідання й повість «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896 р.), «Аристократка» (1898), ін. позначені впливами поетики символізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації Одним з найпоетичніших творів вважається лірично-романтична повість «В неділю рано зілля копала» (1909), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Протягом 1915-1923 рр. Кобилянська пише нитку новел на антивоєнні теми, серед яких можна виділити такі твори як «Лісова мати», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» ін. Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926 р ), у якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалювавши образи представників духівництва.
* * *
Леся Українка
Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач (1871-1913)
Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. Вчилася у приватних учителів.
У 6 років почала вчитися вишивати. 6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.
У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
* * *
Ірина Невицька (10 грудня 1886, с. Збуцька Біла Гуменського округу, Словаччина — 21 листопада 1966, Пряшів) — письменниця і активна громадська діячка.
Початкову освіту здобула в Сабинівській німецькій школі, вчилася в Пряшівській учительській семінарії. Живучи у Пряшеві, потім Ужгороді, писала вірші (псевд. — Анна Новак, Анна Горіяк), друкувала їх у календарях, збірниках, закарпатській періодиці. Писала також публіцистичні статті, нариси, казки, повісті, драми. Більшість її творів не опубліковано. Є авторкою першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» (Пряшів, 1924).
У 1929 р. видала збірку «Дарунок». Заснувала перші драмгуртки, читацькі гуртки, недільні школи, читала лекції про літературу і мистецтво.
Була організатором першого жіночого товариства «Союз руських жінок» у Пряшеві. В Ужгороді заснувала жіночу секцію «Просвіти». На початку 30-х рр. у Пряшеві видавала літературною українською мовою газету «Слово народа» — першу таку у Сх. Словаччині. Видала перший календар «Союзу руських жінок». З її ініціативи відбувся в Ужгороді перший Жіночий конгрес. З 1939 р. жила у Пряшеві.
* * *
Марко Вовчок.
Справжнє ім’я: Марія Олександрівна Вілінська
Народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові, після закінчення якого у 1848 році оселяється у тітки в м. Орлі.
У 1851 році одружується із засланим до Орла за участь у діяльності Кирило-Мифодієвського товариства студентом Київського університету Панасом Марковичем та виїжджає з ним на Україну. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі у 1859 вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло видатних літераторів.
У 1859 — 1867 рр. перебуває за кордоном, де знайомиться з видатними людьми. Після повернення з-за кордону зближується з видавцями «Отечественных записок», веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста.
Виступає Марко Вовчок і як критик, редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“. 24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“.
Скликаний третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.
Померла 28 липня 1907 в м.Нальчик на Кавказі, де і похована.
* * *
Марійка Підгірянка
Справжнє ім’я — Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська (29 березня 1881, с. Білі Ослави на Івано-Франківщині — 20 травня 1963 р., смт Рудно біля Львова, похована у Львові на Личаківському цвинтарі) — українська поетеса.
Народилася 29 березня 1881 р. в с. Білі Ослави на Івано-Франківщині в родині лісничого.
У Марійки рано пробудився потяг до літератури, поезії. В 13 років пробує свої поетичні сили. В 1900 році екстерном успішно складає іспити в учительській семінарії у Львові.
Отримує диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддана шкільній роботі та поезії.
Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 р. в періодичних виданнях. 1905 одружилася з Августином Домбровським, майбутнім педагогом. У них було четверо дітей Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла 1908 р. У радянські часи за життя Марійки Підгірянки її книги не видавалися, окремі вірші з’являлися лише в журналах. Потім у видавництвах Львова та Києва вийшли друком маленькі збірки для дітей: «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики йдуть».
Померла 20 травня 1963 р., похована у Львові.
* * *
Олена Пчілка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; 5 (17) липня 1849, Гадяч — 4 жовтня 1930) — українська письменниця, драматург, публіцистка,громадська і культурна діячка, перекладачка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.
Закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць» (1866). Після одруження з П. Косачем (1868) виїхала на Волинь, де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок.
Тоді ж опублікувала дослідницьку працю «Український орнамент» (1876), збірку перекладів з М. Гоголя (1881) і з О. Пушкіна й Ю. Лєрмонтова «Укр. дітям» (1882), видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880).
З 1883 Пчілка почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно Пчілка брала діяльну участь у жін. русі, разом з Н. Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок» (1887). У 1890-их pp. Пчілка жила в Києві, у 1906-14 pp. була редактором та видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908-14).
Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмом.
До кращих творів Пчілки належать: «Товаришки» (1887), «Світло добра і любови» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Артишоки» (1907), «Півтора оселедця» (1908), п’єси «Сужена не огужена» (1881), «Світова річ» (1908) та ін.
Пчілка написала для дітей багато п’єс: «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Казка Зеленого гаю», «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Киселик», «Скарб», «Мир миром» (1921), «Кобзареві діти», та ін.
Їй належить чимало перекладів і переспівів світової класики: Овідія, А. Міцкевіча, О. Пушкіна, Й. В. Ґете, Г. К. Андерсена, В. Гюґо.
У 1920 за антибольшовицькі виступи Пчілка була заарештована в Гадячому. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів Подільський, де перебувала до 1924, а відтоді до смерти жила в Києві.
* * *
Олена Теліга — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН.
Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві.
У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині.
Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетеси, публіциста-літературознавця.
У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.
* * *
Окремо, одинадцятою в цьому переліку можна зазначити вулицю Сестер Василіанок в мікрорайоні Червениця. Саме тут знаходиться монастир черниць.
Сестри Василіянки є монахинями Чину Святого Василія Великого, ЧСВВ (Ordo Sancti Basilii Magni, OSBM). Цей міжнародній Чин діє у східних Католицьких Церквах, які дотримуються візантійського обряду. Він є найдавнішим монашим Чином у світі, бо його корені сягають IV століття. Історія Чину пов’язана з ім’ям святого Василія Великого, Архиєпископа Кесарії Кападокійської, визначного Отця Церкви та Законодавця Східного монашества. Він доручив своїй сестрі, святій Макрині, управу і провід першого жіночого монастиря.
Правила святого Василія особливо заохочують до досконалої любові Бога і діяльної любові ближнього. Крім того, одним із найважливіших завдань, яке поручив Святий Василій, є виховання молоді. Тому Сестри Василіянки займаються вихованням дітей і молоді в школах, провадять різні духовні організації, працюють в лікарнях, харитативних установах, є задіяні при парафіях, навчають катехизму, займаються видавництвом і ризницею…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.