Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!»

Алла Хаятова, Uzhgorod.in. Фото – із зони проведення АТО  5 серпня 2014 07:02  168275857 276737
Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!»

Олександр Сачко, керівник Правого сектору Закарпаття, повернувшись в Ужгород з гарячого українського Сходу, розповідає про фронтові справи, військові будні, задачі, які виконують разом з побратимами – «ідейними» вояками, а також про структуру, яку розбудовуватимуть тепер і в краї – батальйон Добровольчого Українського корпусу. А також – про те, що в голові у Путіна і чого Україну може навчити історія… 

-         Чим відрізняється наша АТО, а насправді війна, від інших збройних конфліктів новітніх часів?

-         Всім. Абсолютно всім. Формально ми маємо антитерористичну операцію, а насправді маємо війну. Повномасштабну війну. Слава Богу, що вона не набула наразі такого поширення, як вона може набути. Але якщо ми і далі будемо сидіти і чухати себе за п’яту точку – вона таки набуде. Бо того, що твориться у голові у пана Путіна-ла-ла-ла, ніхто не знає насправді. Бо якщо він побачить, що українці настільки інертно ставлять до охорони власної держави…

-         Добровольчий Український корпус – які з ним справи?

-         Формуються батальйони в регіонах. Закарпатський – перший, номер один. Уже є Львівський – другий, третій Волинський, четвертий Рівненський, п’ятий Івано-Франківський і шостий – Тернопільський. Усього їх буде більше двадцяти – цих батальйонів запасу. Загалом у лави Добровольчого Українського корпусу може вступитибудь-хто, а не лише члени Правого сектору. Базою є Правий сектор і праві, націоналістичні організації України, але при цьому це не є якась структура на кшталт партійної, вона не підпорядковується Правому сектору. Це добровільна мілітарна формація, які виконує лише військові задачі. Отже, по всій Україні будуть створюватися батальйони, два батальйони уже на Сході – один повнокровно воює, другий створюється, просто там, на фронті, і люди уже беруть участь у бойових злагодженнях, а по областях формують структури, які перекидають людей на Схід, підживлюють, плюс готуються три навчальні центри – один в Західній Україні, один в Центральній і один на Сході. Там проходитимуть вже більш серйозний вишкіл також і батальйони в повному складі перед важливими виїздами. Командир Добровольчого Українського корпусу - Андрій Стемпіцький, людина, яка вже заробила достатньо авторитету для того, щоби керувати таким з’єднанням. Зброя, яку маємо, надходить із трьох джерел – або купляється, або, де можемо, просимо, вимінюємо у військових, у Нацгвардії, але більше у військових, бо гвардійці в нас жадібні (усміхається – авт.). І – здобуваємо в бою. Трофеїв доволі багато, й по мірі, як просуваються операції – все більше озброюємося.

-         Задачі Добровольчого Українського корпусу, загалом, те, що виконує Правий сектор – вони відрізняються від роботи, скажімо так, «звичайних», «офіційних» військових? Відомо, що на вас великі сподівання й у розвідці, зокрема…

-         Загалом, завдання, які перед нами ставить наше командування, можна поділити на дві частини: участь у загальновійськових операціях, де ми пліч-о-пліч воюємо із військовими, і спецоперації. Із затримання сепаратистів, із відловлювання тих людей, яких ми називаємо «менеджерами», тих, хто займається агентурними мережами сепаратистів, відловлювання тих, хто спонсорує, хто вербує найманців, хто переправляє гроші або зброю сепаратистам. Такі речі є серед наших завдань і, не буду приховувати, ми доволі добре з ними справляємося і непогано співпрацюємо зі Службою безпеки України, з військовою розвідкою, контррозвідкою. І це нормально так іде. Принаймні, негативних відгуків стосовно нашої роботи я не чув.

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс1) (15)

«Бойові товариші – це вже навіть більше, ніж родичі» 

-         Як спілкування з військовими? Не ревнують до знаменитого Правого сектору? Нема конкуренції?

-         Боже збав. Жодної конкуренції. Навпаки, з тими військовими підрозділами, які біля нас стоять, ми здружилися. Не може бути конкуренції, якщо люди ходять у бій день при дні, і кожної ночі сидять під обстрілом в одному окопі, разом ризикують життям і здоров’ям і прикривають один одному спину. Це вже якось навіть більше, ніж родичі.

-         Дмитро Ярош у своїх коментарях неодноразово казав, що держава не дає вам зброї, і що добровольців є більше, ніж залучається, зокрема й через отой брак зброї…

-         Так. Дуже бракує передовсім  стрілецької зброї. Про важке озброєння навіть не йдеться – все те, що є, це трофеї, які ми видираємо з рук ворога, бо іншого виходу не маємо. Навіть елементарного стрілецького озброєння бракує, дуже – боєприпасів. Катастрофічно не вистачає. Чим можуть – діляться військові, але у них теж часто є проблеми із постачанням… Було так, що ми лишалися після операції з по півріжка набоїв на людину, й усе, і не знали тоді – сміятися нам чи плакати. Сталося так, що Боженько нас врятував… Але зараз і того вже не маємо, бо, на жаль, уже є загиблі – он у Городенці побратима ховали. У закарпатців нема втрат, хлопці живі-здорові, щойно говорив – котру вже добу під вогнем, і міномети, і «Град», але тримаються… Зайшли у передмістя Донецька і помаленьку, крок за кроком йде очистка, відтісняють сепаратистів… Відтягли на себе частину сил ворога і сподіваються, що це допомога буде цінною для військових і загалом учасників операції.

-         У яких саме операціях беруть участь закарпатці?

-         Усе просто: закарпатці беруть участь у всіх операціях, в яких бере участь батальйон. Ми не пасемо задніх і так буде й надалі – ми кращі.

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс2) (14)

«Якщо війну не закінчити на Сході, вона прийде до нас» 

-         Ті рухи, які зараз є на Західній України – дивні протести, перекриття доріг… Як ставитеся?

-         Моє ставлення різко негативне.

-         Також є думка, що це не є емоційна реакція жінок, а сплановані провокації?

-         Спільне. Частково це є істерична реакція жінок, які не хочуть відпускати чоловіків поза всяку ціну туди на війну, ну бо «можуть вбити». Так, можуть, звісно, що можуть. Але, як би це цинічно не прозвучало – краще воювати на тій землі, ніж тут. І хочу «порадувати» всіх жителів Закарпаття: якщо цю війну не закінчити там, на Сході, вона прийде сюди. Нікуди вона не подінеться. І сепаратисти не будуть сидіти і чекати, що їм віддадуть Луганськ і Донецьк і на тому все зупиниться. Абсолютно ні. Я трошки розчарую усіх: ніхто не заспокоїться. Вони підуть далі і йтимуть доти, доки їм не поставлять серйозну противагу. І треба або оборонятися і ту заразу додавлювати, або вони прийдуть сюди.

-         Щодо того, що коїться тут – Правий сектор має ж певну інформацію?..

-         Однозначно тут є російська агентура. Однозначно. Швидше за все, будуть знайдені і російські спонсори, і гроші із Росії або наближених до неї структур, однозначно працюють російські спецслужби, які діють спільно із тими партіями, силами, які тут є, так би мовити, «махровими сепаратистами». А тим, хто блокує дороги, я би порадив поговорити із батьками тих хлопців, які зараз на Сході. Бо там воюють не сироти й не маргінали. А люди, які мають і батьків, і дітей, які лишили вдома сім’ї. Я скільки з ними говорив – вони всі хочуть повернутися додому живими і здоровими. Але ніхто звідти не піде, доки не закінчиться війна. І всі вони чудово розуміють, що від тої війни ми нікуди не втечемо – її треба закінчувати, або вона буде розростатися надалі. І ніхто не хоче вийти там з окопів і лишити своїх товаришів. Навіть ціною свого життя.

-         Усе ж таки ще про блокування – що ще відомо про «натхненників»?

-         Багато чую, що люди йдуть блокувати дороги після того, як виходять із церкви. І практично на всіх таких акціях були помічені священики московського патріархату. Я не знаю, чому така тенденція, можливо, священики московського патріархату просто надзвичайно цікаві люди і мають активну громадянську позицію… Але, наскільки я знаю, священиків в армію не забирають і боятися їм нічого. Чому така тенденція – я з цим особисто буду розбиратися, наші люди будуть розбиратися, також будемо ставити це питання перед правоохоронними органами, перед спецслужбами, аби вони взяли якомога активнішу участь у розслідуванні цих справ.

-         У географії протестів є закономірності?

-         Це Ужгородський, Мукачівський, Хустський, Тячівський райони. За дивним збігом обставин це ті села, в яких є монастирі церкви московського патріархату. Я сподіваюся, що це співпадіння, але це наштовхує на деякі дуже негативні думки. Прикро, що церква знову лізе не в свої справи. Замість того, аби молитися, підтримувати людей – вони поширюють панічні настрої. Кому це вигідно – робіть висновки.

-         Ті люди Правого сектору, які зараз у краї, якось впливатимуть на дестабілізаційні рухи?

-         Повірте, ті люди, які пройшли АТО, і проходили вночі через блок-пости сепаратистів – подобалося їм це чи ні – повірте, ми пройдемо через будь-які блок-пости, які б тут не були. Як би це жорстко не звучало, але я не дозволю в себе вдома робити безладу. Ми запобігли йому в той час, коли вся Західна Україна горіла - на Закарпатті була тиша і спокій, іІ ми всіляко залучалися до того, аби зберегти правопорядок в області, і надалі так само буде. Ми не дозволимо жодних панічних настроїв, розхитування ситуації в краї. Закарпаття така само частина України, як і будь-яка інша область, і ми так само маємо воювати, коли час прийшов.

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс3) (13)

«Вояки кажуть: доки стоїть Правий сектор, будемо стояти і ми» 

-         У політичній площині Правий сектор, який, як відомо, утворив партію, зараз не працює?

-         Ярош прямо заборонив організаціям по областях загалом займатися люстрацією, якоюсь партійною роботою, партійним будівництвом… Наразі всі сили кинуті на війну, на боротьбу із сепаратизмом, на боротьбу із окупацією України. Ну, про що говорити, коли лідер партії Дмитро Ярош живе в окопі і воює на передовій як звичайний боєць.

-         Як швидко Добровольчий Український корпус має сформувати організації на місцях?

-         Кістяки батальйонів мають сформуватися протягом місяця.

-         Тобто, завершення війни восени ви не очікуєте?

-         По-перше, не очікуємо, бо, спостерігаючи, як вона йде уже півроку,  можемо спрогнозувати, що наразі кінця їй не видно. По-друге, наші державні мужі чомусь дуже не хочуть згадувати, що в нас забрали Крим. Ярош твердо сказав, що Крим є українським і його треба забирати. Крим має бути повернений Україні. Це українська територія і там проживає багато українського населення, яке або не має змоги, або не хоче виїздити звідти і ніхто їх звідти не зможе забрати. Анексія Криму була проведена всупереч усім міжнародним угодам. Вона поламала весь політичний устрій післявоєнної Європи, післявоєнного світу. Амбіції пана Путіна нікого не обходять насправді, окрім самого пана Путіна і населення Росії. Мені не цікаво, що пан Путін собі планує зі своїм «рускім міром». У нас є наказ – будемо робити. Є наказ створити Корпус - Корпус створений, і він буде активно воювати і працювати на захист нашої держави, інакше бути не може.

-         Що розповідають хлопці, які зараз там?

-         Важко. Треба допомогу. Треба підтримку. Потрібно – все. В першу чергу – моральна допомога. Підтримка. Принаймні, щоби люди знали – що це таке. Бо ми відсилаємо добровольців. Навіть вояки спершу, коли ми з ними стикалися, не розуміли, що ми там робимо – чому ми не їдемо додому, як це так може бути, що люди по свій волі йдуть воювати. А зараз вони говорять наступне: доки стоїть Правий сектор, будемо стояти і ми, піде ПС – підемо й ми. Вони дивляться на нас, вони бачать, і… Ну, як можуть 30-40-річні дядьки вилізти з окопів і повтікати додому, якщо хлопчаки, які їм годяться в сини, лізуть вперед і уперто воюють. Тут такий і психологічний фактор спрацьовує незле. Тим більше - ми всі завдання виконуємо, які б не ставилися і командуванням АТО і, в першу чергу, нашим командуванням. Тобто, це є і розвідка, і глибока розвідка в тилу сепаратистів, і коригування вогню, і коригування авіації, і спецоперації, і участь у загальновійськових наступах. До нас претензій нема жодних, всі задоволені тим, що ми там є.

-         Добровольці мають особливий статус. Тобто, по факту не мають жодного. Ясно, що спершу цим не переймалися – не до того. Але все ж…

-         Ми не вимагаємо для себе жодного статусу. Не просили його для себе, не просимо і просити не будемо. Є стаття Конституції, у якій сказано, що захист держави є прямим і безпосереднім обов’язком кожного громадянина України. Це є раз. Друге: за міжнародним законодавством ми підпадаємо під визначення «комбатант». Це доброволець, який воює пліч-о-пліч з регулярними військами. І в цьому світлі ми повністю відповідаємо міжнародним вимогам – ми маємо командування, ми підпорядковуємося дисципліні, ми маємо чітку ієрархію і структуру, ми носимо відзнаки, які видно на визначеній відстані, і в бою так само, ми не вчиняємо жодних кримінальних злочинів… Тобто, суд Гааги буде нам аплодувати – за міжнародними угодами ми повністю відповідаємо визначенню «комбатантів». Ніяких нагород, нічого ми не просимо і не вимагаємо. Єдине, чого ми просимо – це зброю. Зброю, зброю, зброю – чим більше, тим краще. Ми можемо виставити до п’яти тисяч бійців, які, влившись у цю боротьбу, можливо, здатні переломити її хід. Дайте нам 5 тисяч одиниць зброї. Дайте нам 10, 15 тисяч – і буде більше людей, які хотітимуть воювати, які не ходять, не плачуть, не відкуповуються від військкоматів і не ховаються під сукні своїх жінок.

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс4) (19)

«Українці завжди були добрими вояками» 

-         Зараз популярно поширювати в мережі одну з цитат із перехоплених розмов ворогів: «Украинцы научились воевать. Это армия!». Я пригадую твою давнішу смс-ку, в якій було, зокрема, словосполучення «армія безпорадна». Чи змінилася ситуація?

-         Дещо змінилося. Армія вже не безпорадна. Безпорадні – штаби. Генштаб як був безпорадний, так і лишився. Більше того – у ньому дуже багато є зрадницького елементу. Надзвичайно багато зрадників. Солдати на місцях, офіцери на місцях не розуміють, що робиться в штабах. Не розуміють, коли… От це було на моїх очах, ми там були… Солдатам дається наказ захопити висоту, і не доїжджаючи двох кілометрів до висоти солдати доповіли, що висота взята, й через кілька хвилин сепаратисти влупили туди «Градами» - по тій висоті… Як солдати мали на це реагувати? Чим це пояснити? Робіть висновки… …А солдати – воюють, українці добрі вояки насправді. Українці завжди були добрими вояками. Єдине, що за своїм психотипом, я так розумію, ми не сприймаємо війну за благо. У психології, у психотипі українця визначальним є будівництво. Ми створюємо, ми будуємо, ми народжуємо, а не руйнуємо. Війну ж ми сприймаємо максимум як необхідне зло. Й усі надіються, що це все закінчиться. Але насправді українці – добрі вояки: ми дуже швидко навчаємося, ми дуже добре вміємо імпровізувати (й імпровізації вдаються такі цікаві (усміхається – авт.)). Шкода, що це не дуже добре розуміють і цінують «нагорі» - військове, державне керівництво…

-         Відчуваю, йдеться про конкретні цікаві приклади…

-         Наприклад, коли ми захопили мера Курахова – дуже цікавий такий дядько… Він розповів усе: хто він такий, чим займався, як проводив референдум за відділення, як допомагав сепаратистам, як годував, як переказував їм кошти, як допомагав будувати укріплення, на яких вмирають наші хлопці… Все-все-все порозповідав, засвідчив і в письмову вигляді, і на відеокамеру, але потім хтось десь почав смикати за такі ниточки, що пішли з усієї України дзвінки, з дуже високих кабінетів і з цікавих партій, які є в парламенті – з вимогами відпустити цю людину. Його відмовилися приймати у нас і міліція, і СБУ. Отака от історія… Ми навіть потім не знали, що з ним робити.

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс5) (11)

«Надіюся, що і держава відродиться, як армія відродилася» 

-         Як війна змінює людей? Яких змін чекати у суспільстві, коли все нарешті скінчиться і наші хлопці з перемогою повернуться додому? Як це змінить місцеві громади?

-         Тут залежить від того, як налаштована громада від початку. Якщо там настрої панічні і люди проти війни, і не бачать нічого, крім своєї печі, і бажають лише в своєму закапелку відсидітися – та громада насправді і не стане громадою. Це будуть люди, які живуть кожен за своєю адресою і там ніколи не буде ані порядку, ані добробуту. А ті громади, які  розуміють відповідальність, яка зараз перед державою – ті власне стануть громадами. А армія нарешті стане армією! Мужики нарешті навчилися, генетична пам'ять спрацьовує, вони повертають собі ці навички і починають по-справжньому воювати. Я думаю, що наша армія тільки народжується. Як і держава. Надіюся, що держава відродиться так, як армія відродилася зараз. Багато бачу людей, хлопців, які прихали не служити, а воювати. Вони хулігани, але вони воюють. І таких типажів багато. Отой командир мінометної батареї, який за нами приїхав, який нас витягував із Карлівки, а йому потім вліпили догану, бо він без наказу узяв броню і поїхав за нами… І командир гаубичної батареї, який нас підтримував вогнем без наказу, і, здається, що влупив у те місце, де ми були, вдвічі більше, ніж ми просили… Багато таких. Десантники – дуже класні хлопці, багато з ними працювалося, супер. Чимало приїхало туди людей, які затято воюють. І далеко не всі з них кадрові військові, армійці, чимало призвали, мобілізовані. Але прийшли туди, розуміють свій обов’язок, воюють. І добре виходить. Аби так добре виходило керувати з Києва і «воювати на карті», як хлопці там воюють…

-         Міліція на місцях – певно, теж цікаві персонажі?..

-         Ми бачили, як міліція «відроджувалася з попелу» у звільнених містах. Вони звідкись з’являлися в один момент, всі гарні, в кашкетиках, в одностроях, і виявлялося, що міліція там була, все класно. А питаєшся у них – хлопці, а чого ж ви не воювали, це ж бандюки, терористи... «А що ми можемо зробити, ми нічого не могли вдіяти…». Ну, якщо ви нічого не можете – навіщо вас тримати на шиї, чому держава вас має годувати? Якщо вони не можуть справлятися зі своїми функціональними обов’язками, за які їм платять зарплату – то прошу займатися бізнесом, іти в якісь інші професії. Але це не міліція, це не правоохоронці.

-         Ясно, що воюють не лише ті, хто пройшов Майдан у головному сенсі, але багато ж людей звідти. І як відбувається спілкування із колишніми «беркутами»?

-         Так, багато людей з Майдану… «Беркут»… Я «беркутівців» бачив на блок-посту за Дніпропетровськом, у напрямку на Донецьк. А далі, ближче до передової, я їх не бачив. 

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс7) (16)

«Дайте зброю!» 

-         Чим можуть люди на місцях докластися для перемоги? Що вам потрібно там?

-         Ми потребуємо допомоги. Потребуємо підтримки. Потребуємо добровольців. Потрібні ті самі харчі. Адже держава нам нічим не допомагає, і підтримують саме люди, фактично громада і спричинилася до формування наших першого і другого батальйонів. Зараз українське суспільство утримує Добровольчий корпус. Потрібні медикаменти, дуже потрібні. Джгути, перев’язочний матеріал. Дуже потрібні болезаспокійливі препарати. Врешті решт, цигарки і добра вода, бо там дуже велика з цим проблема. Якщо є можливість – військове спорядження, ми це все одразу ж пакуємо і відправляємо туди, де воно потрібне найбільше. Потрібна оптика, дальноміри, нічні приціли, біноклі – просто необхідне. Засоби зв’язку. Утім, у нас із цим проблема менша, бо нам підходять рації, що поширені у вжитку – без проблем, бо у нас є людина, яка їх кодує на одну систему, і ми це питання, на щастя, закрили. У нас є окрема замкнена мережа, в якій говоримо, і ті самі рації, які загальнодоступні, «Kenwood», «Midland» - вони нам годяться і зайві не будуть. Адже уявіть собі – командир бригади передає наказ командиру батальйону мобільним телефоном у мережі МТС. І це, до речі, одна із тих відмінностей, які відрізняють нашу АТО від інших воєн, які велися в останні 5-10 років (усміхається – авт.). Армію, на жаль, довели до такого стану, коли вона залишилася далеко позаду наших супротивників. Багато військових уперше бачать кевларові шоломи. Хоча от ми майже не носили бронежилетів. Зараз почали вдягати, бо дуже сильні обстріли йдуть, і осколки. А під час спецоперацій не вдягали, бо вони нам лише заважали. Так само і кевларові шоломи. Зараз уже дуже їх потрібно. Бо війна на нашому відтинку є такою більш-менш позиційною, і вже є змога їх носити. Але з військових дуже багато не бачили ані їх, ані нормальних бронежилетів. Вони дивуються навіть таким звичайним речам, як триточкові ремені – вони їх не бачили досі. А налокітники, наколінники - вони дуже потрібні, я от поплатився своєю ногою… А це ті речі, які мусять бути, про них навіть говорити не потрібно. Якщо ми цінуємо життя і здоров’я кожного бійця, кожного солдата, який там є, його потрібно обмундирувати, йому потрібно дати нормальне спорядження, дати зброю. Його треба нагодувати, врешті решт. Він мусить розуміти, що його витягнуть з поля бою, якщо він буде поранений, і нормально полікують. А ми і цього навіть не просимо. Єдине наше прохання, це вже крик – «Дайте зброю!».

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс8) (20)

«На фронті ніхто не варить каву – це жах!» 

-         Що дивує там – зі звичайних, людських речей?

-         Мене здивували поїздки у місто (доводилося їздити у Дніпропетровськ). Це було якось важко – люди ходять, їдять морозиво, гуляють по парку, закохані цілуються, діти граються… А лише за кількадесят кілометрів… Але я радий, що у нас все спокійно, ніде нічого не гримить. Важко хлопцям зараз - після того всього пристосовуватися. Але я переконаний, що все буде гаразд: молоді організми, здорова психіка, нормальна, міцна. Думаю, все буде добре – полікуємося, відновимося, повернемося назад.

-         А як побут там налагоджуєте?

-         Побут як побут. Хлопцям тяжко, хто курить – з цигарками велика проблема. Нашим закарпатцям важко було призвичаїтися до купання, бо ми звикли до гірських річок, а там очерети, болота, і так воно якось не дуже приємно… А як потім вище по ріці знайшли труп… Ну, таке є, багато насправді… Побут? Дуже велика подяка тим жінкам, які у нас на базі готують їсти, дуже нормально, адекватно, але нічого не солять, нічого не перчать, дещо проблематично… Каву ніхто не варить, це жах! Просто жах! Але трошки вже перевчили їх, і львів’яни підтягнулися до кави, дещо легше стало – Західна Україна то є Західна Україна! (усміхається – авт.) Наша група верталася, то на прощання зварили бограч, шашликів насмажили… У побутовому плані… На таке немає часу насправді. Операції через день або щодня. Добре, коли людина встигає помитися і трошки перекусити – насправді їсти там не дуже хочеться, не знаю, чи це психологічно, чи чому – і головне поспати,  ідключитися, аби голова відпочила. Навіть аналізувати нема часу. От уже коли повернулися, подивилися, усе побачили зі сторони, і себе побачили зі сторони. А там про те не думаєш.

-         А про що думаєш уже тут?

-         Багато про що. Але і про те, що у нас нема іншого виходу, окрім боротьби. Бо в України є два варіанти – або війна, або буде ганьба, а потім війна. Ні я, ні жоден з моїх хлопців не збираємося ні тікати, ні кудись виїжджати, і не збиралися ані взимку, ані навесні, ані зараз, ані в подальшому.

-         А у лютому, на Майдані, коли хтось уже вимовляв слово «перемога», ви знали, що це тільки початок?

-         Здогадувалися. Я не думав, що буде настільки погано, і розумію, що може бути ще гірше, що це ще не кінець далеко. Я мав велику надію, що ми це зможемо оминути. Ну, не вийшло, сталося так, значить, Господь нам дає іще випробування, щоби побачити, що ми можемо – чи ми здатні до якогось самостійного життя, чи ні.

Керівник Правого сектору Закарпаття Олександр Сачко: «Дайте зброю!» (пс6) (18)

«Я сподіваюся, що тепер держава нас почує» 

-         Чи реальна перспектива повномасштабного вторгнення в Україну Росії, відкритого, «офіційного»?

-         Оскільки російська політика є алогічна, незрозуміла, її наразі ніхто не може прорахувати з жодних ані геополітичних, ані стратегічних позицій, ані за жодними ознаками, за якими, власне, можна розуміти дії тої чи іншої країни… До Росії ці всі штуки не підходять… Аналітика тут, на жаль, не діє…

-         Тобто, все залежить від того, які дротики «закоротяться» у голові Путіна?

-         Насправді всі ці дротики, на жаль,  дійсно замкнені на голові Путіна, наскільки я розумію. І від його рішень залежить доля передовсім росіян. Дуже шкода, але вони всі є заручниками волі однієї людини. І вони самі це дозволили й самі з цього тішаться, при чому дуже сильно. Ну, очевидно, росіяни досягли своє мрії – у них є цар, який високо сидить, далеко бачить, все за них робить і вони згодні бути покірною масою, щоби не сказати гірше… Це їхній вибір, їхнє право, але чому вони це нав’язують всім іншим, своїм сусідам? Я з цим не згоден. Не знаю, як це вплине на навколишній світ, на їх сусідів. Але фактично в Росії не залишилося союзників. От про що ми з вами говорили, певно, ще навесні – давня розмова – що в Росії, як у державної влади, є два типи взаємин: взаємини з ворогом і взаємини з рабом. Тобто, та держава, яка хоче говорить на рівні з Кремлем, автоматично стає ворогом. Якщо не здатна це зробити і Росія її підминає, вона переходить у ранг раба. А хто ким хоче бути - нехай обирає сам: де краще - бути ворогом чи бути рабом. Я вибрав для себе бути ворогом, бо до ворога є повага. Я думаю, що коли це все завершиться, будуть зрушення у психології людей, у психології українців. У світогляді українців. Я сподіваюся, що нарешті держава перестане боятися вторгнення НАТО, як цього боялися 23 роки. Ми, виявляється, 23 роки готувалися відбивати напад НАТО! Це мені заявив шановний командир Закарпатської бригади, коли я його запитав, що вони робили 23 роки – виявляється, готувалися відбивати напад НАТО!

-         …І тільки українські націоналісти, які бігали на вишколах по лісах, на яких часом дивилися як на дивнуватих, тільки ці люди…

-         …із крайнеправого сектору українського політикуму, «радикали» і «екстремісти», чомусь 23 роки кричали,  що люди, готуйтеся, бо Росія не спить…

-         …й вам, як Касандрі, ніхто не вірив, а лише ви і виявилися праві і більш-менш готові до того, що сталося…

-         …але чомусь нас це зовсім не тішить. Ніякої радості від цього ніхто не отримав, а знизування плечима і крики «А ми вам казали!» - вони нічого не варті зараз. Все одно маємо те, що маємо, і треба на це адекватно відповідати.

-         …Що у міру сил і робите…

-         Ну, сил у нас неміряно (усміхається – авт.). Єдине, аби держава забезпечила боєприпасами. Дайте зброю! Знову повторюється той крик, який Августин Волошин і Чехословацька Республіка чули у березні 1939 року – «Дайте зброю!». Я сподіваюся, що тепер держава нас почує. Тоді не почули, і Чехословаччина перестала існувати, і перестала існувати Карпатська Україна. Я сподіваюся, що офіційний Київ нас почує. Якщо там хтось вчив історію, є надія, що скористаються досвідом. Аби наші урядовці не закінчили так, як отець Августин Волошин. Будемо сподіватися.

До слова, ЗА ПОСИЛАННЯМ - відеозапис спілкування з Олександром Сачком одразу після попереднього повернення з фронту.

P.S. Зі сказаного "поза диктофоном" - Сашко зізнався, що на передовій усі стають віруючими - навіть запеклі атеїсти...

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (2)

читач  05.08.14 11:50

Бережи вас Бог


Ледида  05.08.14 9:07

Ви лем хлопці воюйте, кить на иншоє неваловшнісьте. Ми туй із Лунченком також домовляємося, вшиткі Рігоанали в облдержадміністрації на посадах. Ану кого звільнили?

Всего комментарів 2
]]>