Всеукраїнський тиждень права проводиться в країні п»ятий рік поспіль. Семінари, науково-практичні конференції, показові виступи в мас-медіа мають засвідчити: Україна намагається жити за цивілізованими правилами побудови стосунків. Однак, рейтингові позиції нашої батьківщини у світових переліках, які визначають найбільш вільні, справедливі, відкриті і демократичні держави, доводить: не так складається, як гадається! Усе ж правнича тема – одна із найцікавіших, хоча саме на цьому «полі» найважче балансувати між термінами, фактами та їх аналізом. Тим паче – під час Всеукраїнського тижня права, особливо – у грудня, коли відзначають професійні дні представники аж чотирьох «юридичних» професій (прокуратура, суд, пенітенціарна служба, адвокатура), спілкування із юристом, який виступав на боці захисту найрезонансніших закарпатських підзахисних, Василем Мокану є на часі!
– Василю Дмитровичу, Ваш «похід» в юриспруденцію із родини , основним захопленням і фаховим заняттям якої було мистецтво, це виклик батьківським уподобанням чи збіг обставин?
– Не знаю, що саме зіграло вирішальну роль, але я ще дуже захоплювався літературними героями, які шукали справедливість (Ви ж знаєте: юриспруденція в перекладі – справедливість), тому можу сказати, що мріяв про цю роботу з дитинства. Оскільки з першого разу здолати вступний бар’єр не вдалося, працював на Солотвинському солеруднику, служив в армії, а потім уже, ретельно підготувавшись усі знамениті в Союзі «100 днів до наказу», поступив на юридичний факультет Кишинівського університету.
– Проте із широкого спектру правничих спеціальностей Ви обрали саме захист…
– Під час навчання у вузі я мріяв про роботу слідчого. Проте життя складається таким чином, що наміри реалізуються далеко не в усіх випадках, через різні причини… Мені довелося працювати юридичним консультантом на підприємстві, бути членом суддівської колегії (так тоді називали суддів). Словом, маю досвід роботи на різних, так би мовити, «фронтах», але саме робота адвоката дає мені свободу, яку я так люблю! Так, тут нестабільна зарплата, так тут немає звань і стажу, але тут немає і начальника, який «знає», що і як робити!
– Як на мене, найчесніша, так би мовити, ситуація у суддів: вони, опираючись на докази обох сторін, лише виносять вирок. Обвинувачення однозначно – «проти», захист – однозначно «за», кому ж легше ладнати із власною совістю?
– Я скажу: кожна сторона має свій, так би мовити, «хрест». Маючи досвід роботи у суді, робітників якого я дуже поважаю, скажу, що визначати долю людини – дуже важко! Мені доводилося виносити смертні вироки, тому я знаю, що відчуває суддя у той момент, потім, через рік… Не набагато легше слідчому! Злочинець не залишає за собою слідів, за якими можна прийти до його хати! З нуля шукати, доводити, відстоювати свою правоту – складно! Робота адвоката – не емоційні та красномовні переконання судді, як вважають, а прискіплива робота добору аргументів і фактів! Кожний правопорушник прагне, або повного зняття всіх звинувачень, або отримання найменшого покарання. Завдання адвоката добитися справедливого покарання у разі дійсної і доведеної, підкреслюю, вини підзахисного. Чого потребує суспільство? Справедливого покарання винних! От на цю мету повинні працювати усі гілки, про які ми говоримо. У будь-якому випадку наша робота пов’язана із колосальним емоційним навантаженням!
– Увага до тих справ, якими займалися Ви, імпонує?
– Ну, звичайно, імпонує! Адже кожній людині подобається, коли її роботу визнають! Я не люблю термін «виграв справу»! Це не рулетка, не покер… Але, коли обвинувачення із твого підзахисного знімаються, коли він повертається на попереднє місце роботи і працює достойно, це приносить справжнє задоволення – значить, ми мали рацію! Заради таких моментів варто жити!
– Але ж бути на виду – не лише додаткова реклама, але й додаткове навантаження?
– Я, мабуть, ніколи стільки не виступав перед журналістами, як у справі Івана Михайловича Різака. Однак, саме тоді необхідно було наполегливо говорити те, що бачиш і так, як думаєш! Я єдиний, мені здається, раз відчув такий шалений тиск на правосуддя, коли воно, як красномовно кажуть, було «готове», лише питало, яку зайняти «позу»! Доходило до відвертих дзвінків суддям! Я вважаю таку ситуацію неприпустимою: влада не повинна втручатися у діяльність судів!
– Юриспруденція, сказали Ви, означає «справедливість», а чи багато справедливості бачили Ви?
– Ви знаєте, бачив! І переконаний, що новий кримінально-процесуальний кодекс додасть справедливості у наше життя! Адже досі ми діяли за радянським по суті, декларативним КПК! Новий передбачає чимало засобів для рівноправного представлення аргументів, як обвинуваченням, так і захистом. Приміром, у проведенні експертизи, необхідної для доведення чи спростування вини. Досі захист міг лише просити слідчого про це, а той міг сказати: «А пішов би ти!». Як, до прикладу, у справі Сидора Дмитра Дмитровича, коли я, використовував, як я міг, лінгвістичні матеріали у той час, коли необхідна була лінгвістична експертиза! Або, скажімо, домашній арешт у якості запобіжного заходу! Не все ж одно, де і як людина очкуватиме суду. Якщо ж вона не є небезпечною для суспільства, то навіщо її зачиняти за грати?! Словом, чимало положень нового КПК є справді революційними! З огляду на те, що в державі має бути верховенство права! Закони можуть бути хорошими чи поганими, але права людини – понад усе! Зауважте, права – це не анархія.
– Чи є справи, за які адвокат Мокану не братиметься категорично?
– Ви знаєте, на зорі моєї адвокатської діяльності мені запропонували справу рекету. Тоді, у «славні» 90-ті такий економічний злочин був найбільш поширений. Так от, коли я спитав, у чому справа, то мені розповіли, що там когось закривали в багажники…, словом… Я вирішив – ні! А потім зрозумів: якщо так, то й у захист немає чого іти! Проте зараз я, мабуть, уже б відмовився «захищати» вбивство чи жорстоке навмисне насилля! Усе-таки я не можу змиритися із свідомим, навмисним, нахабним посяганням на життя людини!
– У Вашій родині Ви – не єдиний правник. Як уживаються «захист» і «суддя» під одним дахом?
– Чудесно, принаймні, мені так здається! Моя дружина – красуня і розумниця, і я, на щастя, жодного разу не мав справу із господарським судом, де вона працює. Діти – також юристи, хоча син ще до кінця не визначився, як на мене – йому краще вдається бізнес. Словом, я дуже пишаюся своєю сім’єю!
– А якою мовою Ви розмовляєте вдома?
– Російською. Так, я – наполовину румун (мама – угорка) і виріс у традиційно румунській атмосфері. Проте не вважаю, що національність – те, за чим треба оцінювати людину. Зрештою, людина народжується зі чистим мозком, куди «заноситься» інформація, у тому числі – про національність. Людські якості і вчинки – понад усе!
– Ви не вірите в генетичну спадковість?
– Оскільки це – науковий факт, то, звичайно, вірю! Я вірю тільки, підкреслюю, науці, бо за нею: експерименти, аргументи, докази!
– Тепер, через стільки років, не жалкуєте, що пов’язали життя із юриспруденцією? Не розчарувалися?
– Розчарування, думаю, перманентний стан будь-якої мислячої і свідомої людини, але я не шкодую, скажу так!
– Серед Ваших «підопічних» чимало відомих і публічних людей. Ви підтримуєте з ними зв’язок і після роботи?
– На рівні телефонних дзвінків. Сказати, що ми дружимо родинами, не можу.
– Серед Ваших «співрозмовників», вочевидь, чимало цікавих персонажів! Обіцяєте подарувати мемуари?
– Однозначно кажу: мемуари писати не буду: правду казати не можна, а брехати не хочу і не буду!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.