Ми зовсім перестали писати один одному листи. Епістолярний жанр відходить із нашого бурхливого життя. Світ мобільних телефонів та Інтернету поглинув на диво теплу і сердечну частину нашого буття. Вражаюче, але дивні відчуття хвилюють душу, коли у твоїх руках пожовклий лист паперу, на котрому хтось комусь написав широким розмашистим чи мілким нерозбірливим почерком про свої мрії, надії чи проблеми.
Вже давно нема цих видатних людей. Але їхні емоції продовжують хвилювати всіх, хто мав за щастя доторкнутися до листування талановитих художників, які знайшли свій шлях у мистецтві, тих, які прославили світове російське та українське мистецтво. І при цій своїй значимості вони продовжують залишатися турботливими, уважними, людьми, що надихають, тими, хто здатен пробачити, підтримати, підставити один одному плече у важку хвилину, допомогти. Це були дружні, професійні стосунки, без натяку на високі романтичні почуття між чоловіком та жінкою. Але саме ці листи дають нам, тим, котрі живуть у зовсім іншу епоху, коли стосунки між людьми поглинула меркантильність, можливість відчути теплоту і сердечність стосунків, котрі допомагали вижити і творити.
Хотілося б познайомити шановних читачів із тими, які вже завершили творчий і земний шлях, але їхній духовний спадок радує оптимізмом, певною мірою, продовжує життя своїм творцям.
Сьогодні мова про листування трьох видатних художників 20 століття. Це – Катерина Федорівна Белашова – скульптор, народний художник СРСР, людина, про творчість якої видатний скульптор С. Коненков писав: «Її твори зігріті любов»ю до людини, відображають природне людське прагнення до свободи і натхнення».
Ще одним автором і адресатом листування була Тетяна Нілівна Яблонська, народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР, лауреат державних премій СРСР, почесних звань та багатьох нагород, яка зберегла своє добре щире єство і в житті, і в творчості до останніх днів життя.
Центральною постаттю у листуванні був Андрій Андрійович Коцка, народний художник України, співець закарпатської землі, учень великого А. Ерделі.
Обидві жінки не мали безпосереднього стосунку до нашого краю, вони належать до різних художніх шкіл і напрямків у мистецтві, приїжджали сюди у творчі відрядження, знайомилися із закарпатськими художниками, відвідували їхні майстерні, виїжджали на спільні пленери
Під час візиту К.Белашової і групи московських художників
Обидві зберегли в душі прекрасні спогади про ці зустрічі, про наш край, і намагалися, використовуючи свій вплив у мистецьких колах, познайомити громадськість тодішньої СРСР із творчістю художників Закарпаття.
Листування зі скульптором К. Белашовою, секретарем Правління Спілки художників СРСР, тривало до останніх днів життя. У ньому були й вітальні листівки з нагоди свят, і листи із відвертими висловлюваннями, дружня підтримка і схвалення, про творчі пошуки, скарги на здоров’я і невпевненість у власних силах.
Слова щирої підтримки ми читаємо в листах Катерини Федорівни, адресовані А. Коцці: «Дорогий Андрію Андрійовичу! Я вражена Вашою увагою і щиро бажаю Вам возвеличеного стану душі і творчої сили волі. Ви маєте все, тільки потрібна сконцентрованість, коли ніщо не зможе позбавити Вас творчої рішучості і впевненості. Благаю Вас, нехтуйте дрібницями. Нехай вони відійдуть від Вас, як я кажу, не віддавайте душі на поїдання горобцям. Сердечний привіт. Ваша К. Белашова» (04.07 1966). Через два роки стан Белашової різко погіршився, і Коцка отримує із Єсентуків, де вона проходила курс лікування, наступні рядки: «Дорогий Андрію Андрійовичу! Кланяюся Вам лагідними словами і сердечним привітом. Я лікуюся від усіх хвороб – втомилася я дуже за рік – він був дуже важким і напруженим, звичайно, цукровий діабет не любить втоми. Із цукром стало значно гірше…Згадую Ужгород – Вас, Микиту. Мені було добре з вами. Кланяйтеся їм. Бажаю Вам щастя, повноти творчого життя. Ваша К. Белашова».
Лист датовано 1968 роком – їй залишилося всього три роки. У 1971 році Катерини Белашової не стало, доля відміряла їй 65 років. Як заповіт прозвучав її останній лист до Коцки. Важко хвора, вона знайшла в собі сили, щоб сказати важливі для Андрія Андрійовича окрилюючі слова, які дарують натхнення і впевненість. Насправді, ці слова були зізнанням, оцінкою, котру один видатний художник поставив творчим здібностям іншого.
29 травня 1968 р. «Дорогий Андрію Андрійовичу! Гріх буде перед Вашим талантом, даром природи, якщо Ви не переступите через окремі образи і не зосередитеся на мистецтві, у творчості на занурення у красу і велич життя. Ви можете зробити творчий подвиг і для цього у Вас є головне – душевна сила і майстерність, і зовсім юний талант. Ваша К. Белашова».
Вдивляєшся у вицвілі від часу рядки, ловиш себе на думці, що починаєш переживати події, які давно минули, і краще розуміти, які серйозні проблеми переживали закарпатські художники в той непростий час.
Т. Яблонська в колі закарпатських художників, 1950-ті роки
У 1951 році Т. Н. Яблонська писала А.А. Коцці: «Здравствуйте, Андрію! Не знаю, чи застане Вас мій лист в Києві, можливо, в цей час Ви вже поїдете до Москви. Я дуже рада, що оргкомітет відправляє всіх вас на творчу базу. Не знаю от тільки як із Борецьким стосовно Гурзуфа – ще не вирішили. Напевно, його там залишать. Загалом, думка оргкомітету така, що в першу чергу відправляти художників із західних областей. Так що Вам ніколи відмови в цьому не буде. Якщо, наперекір очікуванням, Борецкого не залишать зараз в Гурзуфі (ця база в основному організована для мариністів), то йому можна буде поїхати в Сенеж, чи в Майори (курортна зона на Ризькому морському березі, продовження Юрмали –авт.), куди він забажає в будь-який інший термін.
Я б дуже хотіла, щоб Ви дорогою до Москви хоча б на добу зупинилися в Києві…Поспілкувалися б. Відвідали б музей…Ви образите мене, якщо проїдете і не захочете зустрітися. Я дуже переживаю за вас всіх і всім вам від щирого серця бажаю великих успіхів, всіх вас вважаю своїми друзями.
Якщо маєте хороші роботи, то чи не взяти б їх Вам із собою, щоб спробувати здати в Москву на виставку? Попередньо показати кому– небудь. Так, і тут порадимося. Подумайте про це. Було б дуже добре, якби вдалося здати в Москву на виставку.
Мені дуже цікаво, як працює ваше нове правління. Чи пожвавішало творче життя? Чи працює студія рисунку? Що робить Ерделі? Що роблять всі товариші? Я б так хотіла, щоб ужгородці показали, як кажуть, клас!
Нещодавно я купила в комісійному магазині натюрморт Ерделі. Я так зраділа! Для мене це був дуже щасливий день. Натюрморт чисто ерделівський, дуже гарний щодо кольорів. Все ж без кольору не можна – вони повинні горіти, сяяти. Чекаю вас всіх. Ваша Таня».
Тепле ставлення не тільки до Андрія Андрійовича, але й до інших художників закарпатської школи живопису відчувається у Т.Н.Яблонської в різні роки цієї тривалої переписки, але особливо ця сердечність і турбота помітна в листах середини 1950-х років.
«Здравствуйте, Андрію Андрійовичу!
Від усієї душі хочу привітати Вас із успіхом Вашого нового портрету. Вчора було останнє засідання виставкому – приймали нові роботи і відбирали на московську виставку. Проглянули роботи, надіслані від Вас. Ось портрет дівчини в національному костюмі одноголосно вирішили відправити в Москву. Він всім дуже сподобався, говорили про те, що Ви дуже швидко рухаєтеся вперед…
Із Ерделі знову біда. Тільки Ви йому якось делікатніше скажіть. Вирішили прийняти його один пейзаж із озером, квадратний, але за умови, якщо він його трохи доопрацює, зробить більш реалістичнішим. Допоможіть йому. Мені дуже шкода Адальберта Михайловича. Вчора я з Пащенко використали всі свої ораторські здібності, щоб налаштувати виставком на його користь, але голоси розділилися 50 на 50. Пейзаж вирішили відправити йому для доопрацювання. Мені б хотілося якось морально його підтримати. Мені болить за нього душа».
На пленері з Г.Глюком, Т. Яблонською, 1948 р
Можна тільки собі уявити, що відчув А.М. Ерделі, коли отримав надісланий виставкомом для «доопрацювання» пейзаж. Художник із європейським ім’ям, котрий ще у 1923 році виставляв свої роботи в одному із найпрестижніших виставкових залів світу – «Скляному палаці» у Мюнхені, повинен був прислухатися до думки безликого виставкому. І дуже цінне те сердечне, бережне ставлення Тетяни Нілівни до Адальберта Михайловича, котра прекрасно розуміла, яким є рівень таланту художника, і наскільки є несправедливим ставлення до нього високих чиновників від мистецтва.
В цьому ж листі вона стоїчно описує свою творчу невдачу, котра набула розголосу в центральній українській пресі: «За картину мене сварили на обговоренні, про що Ви, напевно, читали в «Правді України». З багатьма зауваженнями я згодна. Намагаюся тепер в ці кілька днів зробити все, що зможу.
Картина Борецького висить, і, здається, закуплена. Я дуже рада за нього. Талановита він людина.
Шкода, що нічого не дав Свида. Чи працює творчо він зараз? Як у вас зараз справи у Спілці? Хто, як поживає, що робить, як себе почуває? Пишіть. Передавайте привіт «усім хлопцям». Обов’язково при нагоді допоможіть Адальберту Михайловичу закінчити його пейзаж із озером. Ваша Т. Яблонська» (1953 р.)
В чернетці листа до Тетяни Нілівни Яблонської Андрій Коцка писав:
«Дорога Тетяно Нілівно! Прошу вибачення, що я не відповів на Ваші два дуже хороші листи…Ви такі хороші речі мені писали. Вас порадувало те, що можливо ці останні мої роботи стали трохи кращими і Ви одразу ж мені про це написали і передали мені Вашу щиру радість. Дякую Вам за це. А мені, Тетяно Нілівно, дуже соромно за себе, я дуже переживаю за свої роботи, інколи бачу свої недоліки, а краще зробити ще не можу. Правда останнім часом я часто хворів. Щось моє серце дало збій. Мав й інші проблеми.
Але часто мені здається, що основна біда не в цьому, а в тому, що у мене зовсім нема чи дуже мало таланту і, можливо, мені не зовсім подобається ця справа. Але нічого, тепер знову у нас буде гарна весна, я зберуся і зроблю щось краще, ніж було дотепер.
Дорога Тетяно Нілівно, ми з Глюком на початку лютого, коли поверталися із Москви, зупинилися в Києві, щоб побачитися із Вами, щоб поговорити із Вами, але Ви вже тоді виїхали в Москву на обговорення виставки.
Тетяно Нілівно, не дивлячись на те, що Ви, можливо, ще не встигли намалювати так, як Ви б могли, ми щиро вважаємо, що Ви належите до тих дуже небагатьох художників у нас, котрі мають свою мову і високий хист художника, і ми твердо переконані, що саме Ви ще намалюєте чимало великих хороших, дуже хороших «своїх» робіт.
Ми чекали всю зиму, Тетяно Нілівно, що Ви приїдете до нас, попрацюєте з нами. Направду, дуже було б добре, якби ви навесні чи влітку змогли б приїхати …» (1/04/1953)…
Усього кілька пожовклих листків паперу, але який шквал емоцій, скільки подій, скільки людяності і тепла випромінюють ці рядки! Можна тільки подякувати Андрію Андрійовичу за те, що він зберіг ці листи.
Листування ще довго не припинялося. Фактично, воно закінчилося із відходом у вічність Андрія Андрійовича в 1987 році. Все це зараз історія кількох листів, об’єднана в одну. Нема відправників. Нема адресатів. Є тільки музейні експонати, котрі занурили нас в історію днів і подій, які давно минули, коли всі жили, творили, сподівалися і вміли зробити щасливими інших…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.