Фронтмен гурту «Без Обмежень» – романтичний і оптимістичний Сергій Танчинець про виховання дітей, життєві цінності, справжній патріотизм, ненависть до російського шовінізму й імперіалізму, про покращення ситуації на Закарпатті та причини дещо запізнілої популярності. Зараз у Сергія відповідальний період: у квітні відбудеться презентація нового альбому гурту «Буду з тобою!», а зовсім нещодавно Сергій вдруге став батьком, розповідає Оpinion.
Сергію, вітаємо з народженням сина! Скажіть, будь ласка, чи вже думали про те, як будете його виховувати? Інакше, ніж доньку? Світ змінився, ви стали старші, досвідченіші…
Ну, можливо, трошки зміниться підхід. Різниця між дітьми майже в 10 років. Ми були на 10 років молодшими, можливо, робили якісь помилки у вихованні. Хоча мені на момент народження Насті (доньки – прим. ред.) було 25 років. Я не був малою дитиною, вже був молодим чоловіком.
Настя у нас надзвичайно залюблена дитина. Вона чує 30 разів на день, що ми її дуже сильно любимо, і це дійсно так. Вона ж підтверджує цю любов своїми діями, і це тішить. Не дай Боже, щоб це змінилося (стукає по стільниці – прим. ред.), бо це надзвичайне щастя, коли діти такі.
Сподіваюся, що малий буде таким же. За гороскопом він Риба, має бути дуже податлива дитина. А мала в нас – Овен, вона впирається, коли їй треба. Зараз їй вже 9 років, слухняна чарівна дівчинка. Зазвичай ми задоволені її поведінкою. І найголовніше, що вона задоволена нами. Мені це дуже важливо, що дитина відчуває себе з нами комфортно, вільно. Розповідає нам свої проблеми, ми їй допомагаємо, тому нічого від нас не приховує. Намагатимуся виховувати й любити сина, принаймні не менше, ніж доньку.
Чому ви плануєте обов’язково навчити сина, до чого привити любов?
Я про це ще не думав, якщо чесно. Ще не готовий до таких питань. Мені передовсім хочеться, щоб він був самостійною людиною. Щоб умів сприймати інформацію, обробляти інформацію, робити якісь висновки і з помилок, і з вдалих своїх кроків. Самостійність і жага до знань – певно, це найголовніше для людини в цьому світі.
Що цінуєте в житті найбільше?
Часто говорю про це. Це така моя своєрідна релігія. Я не віруюча людина. Я вірю в розум і совість людей у цілому. Вважаю, що ми можемо робити все, що хочемо, жити з тим, з ким хочемо, любити того, кого хочемо, робити з собою все, що ми вважаємо за потрібне, але рівно до того часу, поки не завдаємо своїми діями шкоди іншим людям або суспільству, живим істотам, або природі, і так далі, і так далі. Тому, певно, це найголовніше.
Що цінуєте в друзях найбільше?
Відданість. Тому що друзів ми називаємо друзями тоді, коли відчуваємо їхню відданість, вірність і підтримку. Сам намагаюсь бути таким, не знаю, як у мене це виходить, краще б сказали мої друзі.
На концертах, зустрічах із шанувальниками і всією творчістю ви чітко артикулюєте свою громадянську позицію. Ваш патріотизм – це вроджене почуття, корінням із дитинства, чи набуте у зв’язку з останніми подіями в країні?
Батьківщина – це те, що ти пам’ятаєш змалечку, те, що ти бачив у дитинстві. Насамперед, напевно, ми любимо в дитинстві очима. Я любив природу Карпат. Весь час проводив літо в дідусів-бабусь. Там мені уся ця природа, а потім, уже пізніше, з часом, і культура, і мова, і співи, і весілля, і дні народження, і Різдво, і Новий рік, і Пасхальні свята – оця вся атмосфера стала дорогою. Дитина це поглинає несвідомо.
Переконаний, що найбільші патріоти зараз на сході України воюють. Я не можу себе назвати таким патріотом, тому що я зараз не на Сході. Я цивільний патріот. Можливо, це погано, можливо – добре, я не знаю. Я не берусь оцінювати цю ситуацію, але саме вони є найбільшими патріотами.
Ми тут у мирному житті… (мовчить – прим. ред.). Тобто я не розумію, як ми можемо дивитись довкола, розуміти ситуацію, яка відбувається в державі, й не відчувати патріотизм. При всьому цьому не робити якісь патріотичні кроки, хоча б найменші –відмовлятися від споживання російського продукту, будь-якого; підтримувати, хоча б морально, своїх.
Я, звісно, хотів би, щоб мене вважали патріотом. Я себе вважаю патріотом. І навіть якщо мене назвуть бандерівцем, для мене це буде за честь.
А батьки чи дід-баба вам розказували якісь історії, навчали любові до рідного краю, «підсовували», можливо, книги якісь? Чи сформувало тільки те невловиме, про що розказували і що насправді міцно пов’язує із землею, на якій народився?
Насамперед це навколишній світ. Але й історія є. Розкажу вам… Згадав її нещодавно… Такі болючі історії з дитинства не забуваються. Вони осідали в мені й зароджували повне несприйняття радянськості й імперіалізму нашого східного сусіда.
Закарпаття тоді було під Чехословаччиною. Мій прапрапрадід був чеський комуніст –член Комуністичної партії Чеської Республіки. Коли прийшли мадяри, угорці, а вони були нацистами, то люди почали втікати, тому що комуністів виловлювали по хатах і розстрілювали. Тікали зазвичай за перевал – в Івано-Франківську область, яка тоді була радянською Україною. Їх там зібралось 9 чи 15 людей. Зібрали якісь пожитки, наїдки й пішли через ліс, через перевал на Франківщину. Там їх зустрів прикордонник, забрав у них ту всю їжу і сказав: «Хлопці, тікайте назад, бо там, куди ви йдете, – пекло. Там –справжнє пекло».
У них же інформації не було зовсім, тільки якісь чутки. А чутки поширювалися про те, що там рай. Насправді рай був там — на Закарпатті, під Чехословаччиною. І вони послухалися і повернулись в Закарпаття. Ховалися там по лісах ще рік чи скільки там. Потім так допекло, що знову треба було тікати. Вони знову зібрались і втекли туди. Їх одразу всіх прийняли й відправили в Тайгу, у табір. І 9 людей з тих 15 повернулись і розповідали, що пам’ятають, як дід помер при траспортуванні…
Тобто мій прямий родич був закатований фактично тією радянською владою. І таких історій було багато в наших краях. Ці історії також осідали в дитячому серці, і ось звідти й було розуміння того, що там недобре: і совок, і імперіалізм, і російський шовінізм – і це погано. А українська нація, яка була і до цього всього і буде, дякуючи Богові, дуже довго.
Ми тепер живемо в інший час, і світ інакший. І війна має інші обриси. Можливо, діди й не мали іншого варіанту, ніж взяти до рук зброю, щоб боронити себе і своїх рідних. Словом, сьогодні можна зробити інколи навіть більше, ніж зброєю. Що ви своєю творчістю й робите.
Те ж саме мені кажуть і хлопці на фронті, коли говоримо з ними на цю тему. Але внутрішніх почуттів це в мені все одно не змінює. Усе одно мені хотілося б взяти зброю і воювати. Я не можу собі цього дозволити, але багато хто з них також не міг собі цього дозволити, але ж зробили це. Мене хлопці постійно заспокоюють, кажучи, що ми воюємо в тилу.
А чи не здається вам, що зараз треба зробити все можливе, щоб покращити ситуацію і вплинути на настрої людей у певних регіонах країни, де панують не завжди продержавницькі настрої, зокрема на вашій малій батьківщині?
Не знаю, як в інших регіонах, але ситуація в Закарпатті простіша. Тому що ми не маємо кордонів з нерозумними людьми. З одного боку – велика Україна, а з іншого – Євросоюз. Знаю, що в угорських урядах, у чеських урядах є праві радикали, які підтримують фінансово й політично русинський сепаратизм. Але в них немає фактичної можливості допомагати зброєю, тому що в центрі Європи таке не може відбуватися. Таке може статися тільки на кордоні з Російською Федерацією. Тому ситуація не настільки погана, як була на Донбасі. Адже там був кордон, туди притягнули багато зброї – і пішло-поїхало… А нашим закарпатським сепаратистам нема де взяти ту зброю, слава Богу. Тільки якимись підпільними шляхами, з якими досить успішно останнім часом, наскільки я знаю, бореться Служба безпеки України. Вони там дуже плідно працюють, і в них там все виходить насправді. Тому збройного протистояння там нам боятися не варто.
Але в умовах інформаційної війни можливе і так зване «тихе захоплення», яке, на жаль, відбувається і без великої кількості зброї і яке проконтролювати важче, а шкоди воно завдати може значної.
Україна вже навчилася з цим боротися. Крим і Донбас – це був той момент, коли Україна була непідготовлена до цього абсолютно. Я говорю вам це зі знанням цивільної людини. Я постійно буваю в Закарпатті, розумію настрої людей. Там є багато сепаратистів, але вони розуміють, чим все це може закінчитися. А закінчується це зараз вже реальними покараннями з реальними строками.
Але нещодавно закарпатці досить бурхливо відреагували на проект Закону про освіту, згідно з яким у навчальних закладах відтепер викладатимуть українською мовою. Що абсолютно логічно за умови, яка прописана в проекті: гарантування учням і студентам національних меншин і корінних народів права на навчання рідною мовою.
Це як укол! Коли нам роблять укол, нам же неприємно, наш організм опирається. І та частина, в яку нам роблять укол, обурюється максимально сильно. Наша сідниця болить. Так точно і боліло на той момент на рахунок мовного закону. Зараз все нормально. Порішали, і буде той мовний закон. І нічого страшного ні з ким не станеться. Підуть їхні діти до школи і вчитимуть українську мову, і стануть повноцінними громадянами України. Тому що на даний момент повноцінними громадянами України я їх назвати не можу. Тому що люди, які не знають мови держави, в якій вони живуть, не можуть бути повноцінними громадянами: де-юре – ок, де-факто – ні. Вони не є повноцінними громадянами Української держави, поки вони не знають мови.
Ви бачили ситуацію в регіоні зсередини, чому за стільки років після здобуття Україною незалежності ситуація не змінилася? От у вас же чудова українська!
Я не угорець, а вони угорці. Сталін колись після війни, коли ділили Європу, так провів кордон на карті – просто по Тисі. Так і залишилось. Він забрав велику частину угорських земель і велику частину українських віддав Угорщині. Йому так зручно було провести кордони.
Але вже стільки років Сталіна немає, а віз і нині там?
Нема. Але угорці там живуть. Вони все життя там жили, завжди розмовляли угорською мовою і продовжують це робити. На жаль, тому що тією частиною українського народу ніхто ніколи не займався. Зараз тенденції йдуть позитивні, і є все для того, щоб українізувати нарешті те суспільство.
Хто насамперед це має робити? Можливо, саме знані й успішні вихідці із Закарпаття і зможуть покращити ситуацію?
Можливо, ми якось і вплинемо на цю ситуацію. Але я не думаю, що маємо аж такий величезний вплив на культурне сприйняття зовнішнього світу такої великої кількості людей. Вони українці за паспортом, але вважають себе угорцями. Тобто вони й не хочуть нас слухати насправді.
Але ж ситуацію якнайшвидше треба змінювати. Як ви вважаєте, чи можна зробити це максимально безболісно?
Можна – просто підвищити рівень життя людей! Але це вже не до музикантів. Я не маю на це все відповідей. Це мусять робити наші можновладці, щоб у нашій державі ставало краще жити. Тоді угорець, що живе на кордоні з Угорщиною, не захоче їхати туди, продавати там цигарки або ще щось. А заробляв би на свій хліб у себе вдома, поважав державу і хотів би вчити цю мову. Але ці процеси мусять відбуватися паралельно. Тобто ми не можемо інертно спостерігати, що там відсутня українська державність, поки ми не піднімемо економіку. Ми мусимо піднімати економіку й робити такі уколи, для того щоб створити якийсь базис. Діти мусять знати мову спілкування держави, в якій вони живуть, незалежно від рівня існування. І ці процеси повинні відбуватися паралельно.
Але це досить тривалі процеси. У нас немає стільки часу.
Як це нема стільки часу? У нас все є, у нас все ще попереду. Ми тільки почали. Нас 400 років гнобили, а зараз ми нарешті скинули із себе ярмо імперіалізму й тепер рухаємося собі в правильному напрямку у свою родину, в європейську спільноту народів. Треба час. Два-три-чотири роки – це дуже мало часу. Треба 10-15 років.
Найбільші зміни починаються з малого. Які зміни в країні вже сьогодні можете відзначити?
Я, чесно кажучи, так глибоко не аналізую. Але за ці роки в нас на Теліги (вулиця в Києві – прим. ред) освітлення зробили, трішки полатали дороги в столиці. Ми проїхали всю нашу державу двічі за останній рік. Дороги плюс-мінус відремонтовані. На Заході, між Тернопольською, Хмельницькою, Франківською областями – там же була катастрофа. На Донбасі, у цілому на Сході України, набагато кращі були дороги, ніж там. Тепер там поробили дороги. Трішки підвищили зарплату. Ну, ок – виросли ціни, зросла комуналка, нівелювалася зарплата, але якісь рухи відбуваються. Повільно, не так, як би нам хотілося, не до кінця, але все ж таки щось відбувається. Я вірю в те, що ми розвиваємось, ми не деградуємо, не стоїмо на місці, а рухаємось уперед.
«Ми самі повинні стати тими змінами, які хочемо бачити у світі», – якось сказав Махатма Ганді. Люди в країні змінилися?
Люди? Побільшало української мови в Києві. Це приємно. В Одесі частіше можна почути українську мову. Багато людей, в основному молодь, почали гордитись тим, що вони українці. Кичинитися навіть. Якісь нашивочки у вигляді національних кольорів. Це класно, і це дає надію.
Що, на вашу думку, повинен робити кожний українець для того, щоб ми нарешті почали жити так, як про те мріємо? Пофантазуймо – ідеальна картинка від Сергія Танчинця.
Я маю на це відповідь. Я вважаю, що кожний українець на своєму місці має робити максимум від себе залежне. Хто гарно шиє взуття – нехай шиє взуття якнайкраще. Тобто не просто шиє його, а шиє ідеально. Хто ще щось робить, хай робить це максимально якісно. І тоді у цілому якість нашого життя буде поліпшуватися. Тому що навколо себе будемо зустрічати багато якісних речей, продуктів і так далі, і так далі.
Чи важко було Вам протягом 10 років працювати, створювати якісну музику і не отримувати належного фідбеку?
Моральний фідбек ми завжди отримували. Ми виходили на сцену, зали були маленькі, сто-двісті людей, триста, п’ятдесят – але вони були вдячні, їм подобалося, вони просили нас співати на біс. Тож залишалися задоволені своєю роботою, цю віддачу ми отримували. Біда в тому, що не було фінансового фідбеку, але з часом і він з’явився. І вже 4 роки я можу сказати, що ми маємо фінансовий зиск зі своєї роботи. Ми терпеливі в принципі люди.
Що не дало опустити руки? Як підбадьорювали себе?
Ніяк. Просто я не зміг би без музики, я не міг би не займатися музикою.
Як думаєте, чому успіх, на який заслуговуєте вже давно, нарешті вибрав вас?
Ну, багато факторів. Я вже про них говорив неодноразово. Це і мовні закони, і квоти, і участь в «Х-факторі», і вдалі альбоми, і правильна команда, яка довкола нас зібралася. І всі ці фактори пересіклися в одному місці, в один час. Ну, і музика в нас наче непогана, і тексти.
Усе ж таки музика раніше була інша трішки. Після Революції гідності музика змінилася, глибина текстів змінилася. Я почав просто відверто писати. Якщо до того мені вдавалося через раз писати так, як відчував, а через раз я намагався створити хіт, то це одне. А після Революції гідності я перестав старатися догоджати. Якщо хочеш чогось дочекатися –перестань чекати. Якщо хочеш щось знайти – перестань шукати. От я перестав хотіти створити хіт – і він створився.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.