Залицянки на колесах

Похмурого дощового жовтневого ранку ужгородський автобус поєднав серця вп’ятеро більше людей, ніж за інструкціями може вмістити. І чи то в пасажирів гормони раніше заспівали, чи народна любов охопила, бо ж вибори скінчилися, та враження таке, наче то не трудовий будень, а направду День усіх закоханих настав.

На колесах амурні справи геть не «закулісні». На вулиці зовсім не весна, а муркоче люд – аж серце в’яне, а разом із ним і нерви. «На зупинці!» – «ласкаво» горлає на вушко чийсь рот. «Ста-а-а-аньте!»– несамовито гукає на інше чолов’яга збоку, аж барабанні перепонки тріщать. «Жіночко, дайте пройти, ну, що ви стали: або туди, або сюди», – зухвало хапає чоловік за боки тітоньку, штовхає набік і вилітає з маршрутки.

Не стерпіла жіночка – як зарепетує: такий-сякий, куди поперед батька в пекло лізе! «Джентльмену» наче того лишень і треба було. Ще двері в салоні не зачинилися, народ не вхопився хто за кого може, а чоловік у віконце кулаком дубасить – та все любощами до жіночки «примовляє», кобилою обзиває й пальцем горло «перерізає».

Така «гаряча» театральна вистава не полишила осторонь бабусь. Затяті політичні дискусії в салоні старенькі тепер не на господарські клопоти й навіть не на пенсії змінили, а нумо женити всіх, кого око вгледіло. Романтики додає ще й музичний супровід: на весь салон «Ты меня бум-бум-бум, я тебя бум-бум-бум» і «Аво-авокадо, аво-авокадо, это только между мной и тобой», – завиває.
«У кожного у світі є двійник. Ви – мій», – загравав дідусь до тітоньки у квітчастій хустині. Жінка усміхнулася, та ніяк не реагувала. «Які прекрасні очі в мого двійника», – підморгує ста­ренький.

 Тим часом сердечні походеньки-«посуваньки» в автобусі тривають. Бабці, котрі ледве всередину залізли, ракетами повставали. Почалися веселі старти: хто швидше з автобуса вигребе – той герой! Якийсь хлопець смикає всіх за волосся, пальто, сумку – все ніяк не вхопиться за поручні. Автобус як загальмує – усіх набік «цілуватися» так і понесло. Хто «ніжно» в голову стусана дістав, кому в ребра любо «зарядили», по ногах «ласкаво» пройшлися, за комір «лагідно» потягли… Тут не трикутники амурні, а всілякі химери вимальовуються – то рука «впишеться» в чийсь лікоть, пальці «увігнуться» до сусіднього обличчя…

«На Бога, я заміжня! Не романи тут крутіть, а кермо!» – благає панянка шофера-дон-жуана. А той усе – про сині очі, білі зуби та пишні форми поетичні любощі промовляє.  Кепські, однак, фіґлі-міґлі, бо купідонові стріли не пронизують його заміжню пасію.

Напрочуд складно в автобусі прокласти шлях до серця чоловіка. Хай хоч десять мішків на плече жінка повісить, а в іншій руці, пам’ятаючи байку про чоловічій шлунок, на таці курочку смажену принесе… Навряд чи той місцем поступиться – пан на всю губу.

«Я йому вже й такий смайлик послала, і сякий, а він нуль на масу, – по телефону оголює душу школярка на весь салон. – Уночі зайшла, а його в онлайні нема! Точно десь мені зраджує, з Мариною тою нещасною. Він їй пісню на стіну кинув, я все бачила!»

Тим часом пристрасті в автобусі не вщухають. Зрештою, салонних шурів-мурів до кінця ніяк не второпати – чи то справді любощі такі всенародні, чи ж людей передозували політичною «хімією» настільки, що «вилазить» вона вже з самого рання «добрим словом».