То гуцули чи мадяри?

Можна сказати, мені пощастило, бо в житті майже не довелося стикатися з наліплюванням стереотипних й іноді болісних ярликів щодо національності, місця проживання, релігії тощо. Принаймні не пам’ятаю, аби мене хтось називав западенкою чи то хохлушкою. Та й сама ніколи не зможу «приклеїти» щось подібне до іншої людини. Навпаки, поділ на хороших закарпатців і поганих галичан, добрих західняків і злих східняків мені взагалі важко сприймати як щось таке, що має підґрунтя й вартує розмови в порядному товаристві. Тим більшим було моє здивування, коли врешті довелося зіткнутися з такими стереотипами наживо, а не в анекдоті.
«Та, що ви мені таке кажете, Західна Україна, то всьо самі гуцули!»  – переконував мене новоспечений родич із Білої Церкви (не тої, де «музей» просто неба «у кого хата краща», а тої, що під Києвом). Чоловік навіть не реагував на мої очі, які враз стали круглими, як Синевирське озеро, а й далі пояснював мені, що великої різниці між львів’янином, франківцем чи закарпатцем немає, однаково ми всі один в один гуцули – і крапка. За короткий час я переконалася: не він один тут свято впевнений, що на захід від Дніпра живуть самі «вуйки». Благо, що люди, як-то буває на гостині, хоч і твердо стояли на своїх «етногеографічних» позиціях, але перебували в доброму гуморі й здатні були чути співрозмовника. Довелося провести цілу культурну місію й прочитати лекцію про Гуцульщину, а заодно й про галичан та всіх інших.
Тут уже настала їхня черга дивуватися: мовляв, бач, ми ж усі Україною майже не мандруємо, про одне одного заледве знаємо, то така дурниця й тиражується між нормальними людьми. Натомість почали розпитувати, а як же ж закарпатці сприймають «центр» і що ми про них думаємо-говоримо. Довелося переконувати, що тільки хороше й запрошувати в гості глянути, як в Ужгороді сакури цвітуть, хоч останній факт викликав ще один культурний шок: «Сакури?! В Ужгороді?! Чудеса!».
А вже через тиждень довелося переживати чергові «муки» самоідентифікації. Цього разу у Львові. У самісінькому центрі міста продавець туристичної продукції першим почав увічливу бесіду, почувши, що ми захоплюємося стилізованими під національні весільними строями дружок. Але тільки-но дізнався, що ми з Ужгорода, – враз змінився на лиці й зневажливо протягнув: «А-а-а… Закарпуття, знаємо-знаємо, то ви мадяри». Я спочатку здивувалася, далі спробувала звести розмову на жарт, але дядькові як заціпило: мадяри – і все тут! От цього чолов’ягу, який, зауважу, репрезентує туристові традиції й культуру рідного Львова, не було ані бажання, ані настрою в чомусь переконувати.
До чого веду? Ой як же нам буває зручно триматися за такі переконання. Бо і світ тоді геть простенький: свої – хороші, чужі – погані, бо вони, наприклад, мадяри. Не хочу нагадувати львів’янам про в дошку свою Ганну Герман або Тараса Чорновола, а собі – про одіозного батюшку чи пана Шуфрича. Доки ми тут розбираємося, хто кому чужий, вони всі там зверху досить-таки непогано маються і з наших розбірок навіть відсотки отримують. А то ще, не дай Боже, поїдуть східняки в Ужгород, побачать сакури і зрозуміють, що тут живуть такі самі люди, як вони. Одне слово, приїжджайте в гості.