Медійний простір Закарпаття, густо «заселений» виданнями різного ґатунку, спраглий до сенсацій. Суботній день показав: у цьому пошуку — тематикою і якістю ми (свідомо не вирізняю себе із шанованого, попри все, простору) не гребуємо! У рейтингу новин перемогли кулінарний плагіат та пацюк у м’ясі… Ну, і обидві «сенсації» з’явилися спочатку у фейсбучній стрічці, що впевнено свідчить: реальними ньюзмейкерами стають не професіонали, а активні користувачі мережі! І це, як на мене, доконаний факт!
Хвилює інше: чому з-проміж душевного ексгібіціонізму, нарцисизму чи волання про допомогу ми обираємо для поширення, пошуку «лайків» і, рідше, роздумів — те, що обираємо?
Кілька тижнів тому один із провідників «активної життєвої позиції і дій» опублікував відкрито ксенофобський пост. Він став приводом для кількох коментарів і флеш-мобу для привернення уваги до відвертої агресії, проведеного наступного дня. Жодна із цих подій (із протилежними емоціями і завданнями) не отримала помітного резонансу: ані в обговоренні, ані в реакції. Якщо млявість обговорення можна пояснити небажанням чи навіть острахом, бодай чимось, викликати осуд середовища «офіційних» патріотів, то відсутність правоохоронної реакції викликає, м’яко кажучи, подив…
Уже за тиждень той-таки активіст засвітився вже у відверто хуліганській ситуації, яка не могла пройти без уваги. До речі, як і з’ясування стосунків того ж фігуранта із феміністками 8-го березня. Пригадуєте? Чим історія закінчилася? Обережним осудом… Скидається, за цим же чи схожим сценарієм розгортатимуться і осінні події.
Складається враження, що певна категорія людей, привласнивши право на ексклюзивність державницької позиції, переходить до розряду недоторканних, чи принаймні, намагається це зробити.
До речі, тенденція заразна… Днями одна пані, яка досі вирізнялася цілком здоровим, як на мене, глуздом, пише приблизно таке: я вболіваю за те, як почуваються українці в усьому світі, і мені байдуже, що відчувають інші національності в Україні. Я, приміром, переймаюся життям людей, незалежно від їх кольору шкіри чи мови, якою вони спілкуються. До слова – наші з панянкою переживання мають цілком схожий ефект: я не нагодую голодуючих Африки, а пані-патріотка, вочевидь, не постачає українським емігрантам якісної літератури українською… Але ми перестаємо зважувати вартість слова і аналізувати, як і де відгукнуться наші, сказані вголос слова…
І – ще одна цитата: за кілька день після скандалу із бійкою в ужгородському кафе, про яку ми згадували, на сторінці патріотичної організації з’явилася заява зі словами: Не стійте на нашому шляху! Товариство, не ходіть по людях! Патріотична позиція і, мушу сказати, участь у бойових діях не можуть стати індульгенцією у побуті та житті. І сміливості мені додає той факт, що ваші бойові побратими, судячи із публічних висловлювань, притримуються тієї ж позиції.
Що ж до державницької позиції… Думаю, у моєї мами, яка 50 років вчить дітей розмовляти грамотно і любити українську мову, вона не менш стійка. І мій чоловік, який 25 років справно і чесно сплачував податки і не мав неофіційно оформлених працівників, теж має право на неї…
І так: Слава Україні! Країні людей, які мають право вільно висловлюватися і хочуть чути одне одного.
Залишити відгук
Для отправки комментария вам необходимо авторизоваться.