Невеличка подорож штрекою Швейка (ФОТО)

Наш край не так вже й часто згадується на сторінках  класичної світової літератури, тому кожну таку згадку варто сприймати з особливою увагою.

Тим більше коли раптом помічаєш таке в улюблених творах,  які, здавалося б, давно і непогано знаєш. 

Так на початку літа передивлявся "Пригоди бравого вояка Швейка". Серед іншого звернув увагу на епізод, котрий раніше чомусь проскочив повз увагу. Підрозділ Йозефа прямував поїздом на фронт, і маршрут був до останнього моменту невизначений через те, що до командування потрапляли неоднозначні телеграми: "…ешелонові зовсім не належало їхати на Лупківський перевал, а треба було рухатись зовсім в іншому напрямі від Нового Міста під Шятором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп – Унгвар – Кіш-Березна – Ужок".

Овва! Які ж знайомі назви! Саме так і виникла ідея цього матеріалу.

* * *

Йду до всім відомого ужгородського пам’ятника. Йожеф Швейк зручно примостився на перилах набережної Ужа, легенько посміхався в бік сонця і аж ніяк не відреагував  на моє наближення.

–  Пане Швейк, то ви проїжджали цією містиною? А я й не знав… А що ви бачили дорогою? Про що думалося? Може б порівняти те, що могло потрапити на ваші очі крізь вікно вагона з тим, що ми бачимо зараз? Трохи більше ста  років, може щось зберіглося? Щось згадаєте?

Мовчить Швейк. У нього є кнедлик, чудовий краєвид на пішохідний міст і всесвітня слава – що йому до мене і моїх балачок? Я ж, дякувати Богу,  не капітан Саґнер чи там надпоручник Лукаш…

Тож доведеться користуватися власною фантазією, нехай вона може й може призвести до помилок і хибних висновків. Пане Швейк, я поїду вздовж тієї залізниці. Нумо зі мною, бодай подумки. Обіцяю не чіпати ваш кнедлик. А раптом закортить щось мені розповісти – не перебиватиму…

Залізницю від Чопа до Унгвара я ще за роки студентства вивчив непогано. Низинна частина Закарпаття змінилася так сильно, що годі й шукати якісь артефакти сторічної давнини.  Не той вже Чоп. Та й Унгвар не той. Красень-вокзал, що виріс в обласному центрі на місці старої, і досить типової для Австро-Угорської імперії будівлі, при всіх його принадах історичним не назвеш. То ж і свою мандрівку штрекою, якою, ймовірно, везли пана Швейка на війну, почнемо з наступного населеного пункту. Кіш-Березна. Малий Березний. Їдемо туди повз залізницю, через Перечин…

Гадаю, і в швейкові часи штрека пролягала поруч з дорогою, постійно перетинаючись на переїздах. Лише не знати, як тоді було з асфальтом. Та й не "Фольксвагени" з "Мерседесами" тоді ревіли моторами, а здебільшого  коні допомагали пересуватися людям і речам.

Запряжених у фури коней, до речі, за всю мандрівку я так і не побачив. Не пощастило. Минають часи, ой минають…

А от вокзал Малого Березного вже можна вважати першою знахідкою. Можливо, цей будиночок зведено значно пізніше, вже за радянських часів. Але легко можу повірити, що й під час першої Світової на цьому місці могло бути щось схоже. Простеньке і суто функціональне.

Та й краєвиди почалися не аж такі осучаснені. Гори, лани, кущі… Прибрати стовпи силового кабелю електровозів  – і можна уявляти, що це саме бачили колись вояки сьомого маршового батальйону дев’яносто першого полку. А ще – копиці сіна. Вони взагалі як символ вічності наших Карпат розкидані по всіх усюдах, нанизані на засохлі стовбури ялиць.

А ось і Великий Березний. Пане Швейк, тут спинявся ваш поїзд? А зрештою, не так вже й суттєво. Новий вокзал Березного ви точно бачити не могли.

Хіба що будинок з дерев’яним балконом міг би здатися вам трохи знайомим, еге ж?

Чи ви застали кращі часи оцього, що зараз без даху, але рівно навпроти вокзалу? Все може бути…

Але ми їдемо далі, все вище в гори, в найвіддаленіші куточки Великоберезнянщини. Строго вздовж штреки.

Ось вона вже по той бік Ужа. Я уважно приглядаюся до насипу, до опорних стінок. Так, цілком можливо, що вони самі ті, якими паровоз тягнув вагони з вояками ще в ті часи. 

Особливо мене приваблюють конструкції залізничних мостів і віадуків різної висоти. 

А їх ми зустрічаємо чимало – гірський рельєф зобов’язує. Цих об’єктів ви не знайдете в туристичних путівниках і довідниках, ми звикли сприймати їх як щось суто технологічне, буденне, нецікаве. Але ж кожен місточок, кожний контрфорс – продукт високої інженерної думки. І через це кожен по-своєму привабливий. 

А нам тим часом зустрілася не менш цікава конструкція, котра до залізниці стосунку не має, проте до швейківських часів – безумовно! Це старий металевий арочний міст через Уж. Ви лише придивіться –  здається, кожна його клепка може розповісти дивовижні старі історії. Швейк, ви ж бачили такі мости по всій тодішній імперії, чи не так? 

Може він нагадує вам міст у Свіднику чи там у Гуменному? Валашківський, так?

Тут згадуємо ще одну цитату з безсмертного роману Ярослава Гашека:  "Минули станцію Щавне, і в видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища". Промайнула думка, що Щавне – дуже схоже на наше Ставне. Ні-ні, мені відомо, що гашеківське Щавне – це село в Польщі, в Сянокському повіті. Але ж ми домовилися, що під час мандрівки даємо волю фантазії, чи не так? А Ставне – ось воно, після Жорнави, якраз над нашою Швейковою штрекою. Може й тут побачимо військові кладовища?

Ви не повірите – саме так! Але не в самому Ставному, в трохи далі, у Волосянці.  Якраз поблизу залізничної колії. Зараз воно виглядає так:

Бачимо, що все заросло бур’янами. Хоча колись, в 2011 році скаути розчищали і доводили цю територію до ладу. Схоже, з того часу ніхто й не згадав. А кажуть, що тут поховано чи не шістьсот військових австро-угорської армії, що загинули в цих місцях.

Волосянка цікава також тим, що залізниця оминає це село ніби петлею, невпинно піднімаючись високо в гору – адже попереду у неї знаменитий Ужоцький перевал. Таким чином це село має дві залізничні станції – Волосянка і Щербин.

І тут місцеві мешканці показують нам шлях до підніжжя ще одного віадука, можливо найвищого на цій вітці. Стоїмо внизу і чуємо, як високо згори стукотить колесами електричка… Пане Швейк, у вас теж, мабуть,  захоплювало дух, коли ви споглядали вниз з 60-метрової висоти?

Нам розповіли, що саме оці бетонні опори – відносно нові. А от  раніше штрека лежала на інших, кам’яних опорах, рештки яких бачимо внизу

– Гей!!!! Чуєте?? Тут фотозйомка заборонена! – лунає десь згори. Це там, на 60 метрів в бік неба, нас побачив озброєний охоронець. Зізнаюся прямо – спочатку я проігнорував його вимогу і продовжив знімати це захопливе видовище. Але крик повторився. Стало також чути, як охоронець докладає комусь ситуацію по рації.

А це вже кепсько. Дякую, що стріляти не почав. Проте перспектива бути "затриманим до з’ясування обставин і особи" чомусь не приваблювала. Тож похапцем полишаємо місце "злочину". І рушаємо до Ужка. Ось і найкрутіший перевал над селом. Тут розташований пам’ятник загиблим військовим обох сторін Першої Світової війни. Сумне місце.

Дістанемося оглядового майданчика і подивимося на найвищу точку залізниці.

А ось і поїзд. 

Ужоцький сільський голова Михайло Іванович Лешко, з яким ми й відвідали цей "дах Карпат", показав нам ще один артефакт австро-угорської доби – стару криницю. Навіть важко повірити, що тут, на високій горі, сторіччями б’є чисте джерело з надзвичайно смачною водою. 

– От лише дивно, які вандали і навіщо поцупили бетонний дах, що прикривав криницю, – каже Михайло Іванович і проводить нас по залізниці, щоб показати улюблений краївид на своє село.

Поруч – виток славетного Сяну. Далі по трасі – Львівщина. Туди ми може й поїдемо, але іншим разом.

Пане Швейк, чи побачили ви з нами щось знайоме? Може й так. Але мовчить Йозеф Швейк. У нього є кнедлик, чудовий вид на заклопотаний Ужгород і всесвітня слава. Що йому до наших балачок?

І все одно – дякую за ідею, що підштовхнула до подорожі мальовничою Великоберезнянщиною. Пора додому…

P.S. Вже на зворотньому шляху не міг не зупинитися біля ще двох цікавих об’єктів – бункера лінії Арпада та нового залізничного мосту. Вони, зрозуміло, зведені набагато пізніше Першої світової війни. І бачити їх  персонаж  улюбленої книги явно не міг.  Але ми, сучасники, цілком маємо таку можливість…