Яка вона – нинішня молода еліта Ужгорода? Як живуть, чим цікавляться, про що думають, чого прагнуть відомі ужгородці? «Унґвар» започатковує серію інтерв’ю з відомими ужгородцями, представниками молодої еліти міста.
Наш перший співрозмовник – успішна і заможна жінка, член відомої, мабуть, кожному ужгородцеві родини. Знайомтесь – невістка голови Конституційного Суду України в 2007-2010 рр., дружина бізнесмена і депутата обласної ради, мама двох дітей, непересічна жінка з цікавими захопленнями і оригінальним баченням світу – Ірина Стрижак.
Обожнюю Ужгород, але дітям буде краще в Києві
– Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Де народилися, вчилися? Як познайомилися з Андрієм Стрижаком?
– Я корінна ужгородка. Вчилася у 8-ій школі, вищу освіту здобула, на юридичному факультеті. З майбутнім чоловіком познайомилися випадково. Андрія Андрійовича (Стрижака-старшого – Я. С.) із Києва призначили в Апеляційний суд області і, природно, він забрав в Ужгород свою сім’ю. Спочатку переїхав тільки син – Андрій в Ужгороді вступив на юридичний факультет і здобув тут вищу освіту. Коли він завершував навчання, я тільки стала студенткою.
– З майбутнім чоловіком довго зустрічалися?
– Ні, наші стосунки розвивалися дуже бурхливо, тож за рік ми вже одружилися. Невдовзі у нас народилася дочка Анастасія. Ми в шлюбі 15 років, а доньці 13. Синочку Андрюші – шість із половиною, він у нас першокласник.
– Якщо не помиляюся, діти вчаться в гімназії?
– Старша в гімназії, молодший – у «Престижі». Звичайно, потім будемо і його переводити, але взагалі-то ми розмірковуємо над переїздом до Києва. Бо сім’ї важко жити на два міста. Чоловік працює в Києві, в Ужгород прилітає на вихідні. Хотілося б проводити з ним більше часу. Звичайно, влітку всі бачимося частіше, намагаємось щодня бути разом.
Цього літа ми дуже багато їздили, подорожували, зокрема й з дітьми. Дочка вже три роки на канікулах вчиться в Швейцарії, маленький – із нами. Ще в нас є традиція: усією сім’єю, з дідусем і бабусею, завжди стараємося відпочити разом у Криму. Але в інші пори року ми з дітьми тут, а чоловік – у Києві. Це дуже складно, тому, повторюся, ми подумовуємо переїхати до столиці.
– А вам подобається в Ужгороді?
– Я обожнюю своє місто. Тут народилася, тут моя сім’я, близькі, друзі. Звісно, буде дуже важко після переїзду, але ми і в Києві вже маємо багато приятелів. Не так принципово, де жити, головне, щоб усі разом.
– А де вам комфортніше – в маленькому й тихому місті, чи все-таки більше приваблює бурхливий мегаполіс?
– Мені комфортніше в Ужгороді. Тут батьки, багато знайомих, і все можна встигнути за один день. У Києві це неможливо: відстані величезні, підеш на одну зустріч – і цілий день пройшов. Але я розумію, що майбутнє дітей – у великому місті. Це і можливості для розвитку, і широкий світогляд, і відкриті дороги до успіху. Донька вирішила, що точно буде вчитися за кордоном. У неї вже в 13 років західний погляд на життя, не наш менталітет. Навіть цього року просила кудись її перевести – у Відень чи в Швейцарію. Мабуть, позначається те, що вона з дитинства багато їздила і сама може порівнювати побачене і робити висновки.
– Ви кілька разів сказали, що сім’я багато подорожує. А де відпочивати вам найбільше до душі?
– Мабуть, в Італії, Франції, в Австрії – у країнах старої Європи. Хоча в цьому році, наприклад, були в США. Взяли з собою й доньку. Вона в захваті. Каже: «Мамо, я буду жити тільки в Америці».
За два тижні трохи проїхалися Штатами – були в Нью-Йорку, потім у Лас-Вегасі, Лос-Анджелесі. Враження прекрасні. Думаю, будемо частіше бувати в Америці. А ще в цьому році хочемо поїхати до Бразилії – маю таку мрію. Побачимо, чи вдасться, бо чоловік дуже зайнятий, у нього надзвичайно багато роботи, тож не все виходить подорожувати стільки, як хотілося б.
Я завжди мріяла стати акторкою. Тепер про це мріє донька
– Пані Ірино, ви згадали, що також закінчували юридичний факультет. А працювали за спеціальністю?
– У нас взагалі сім’я юристів – і тато, і мама, і ми з чоловіком, і його рідна сестра. Але я ніколи не працювала. Чоловік хотів, щоб стала нотаріусом, та це не моє – я дуже непосидюча. Мені більше до душі творчість – дизайн, прикраси, одяг.
– Тільки подивитися-купити-колекціонувати чи й самій щось створити?
– Ні, чому тільки так? У мене вже є власна лінія одягу. Я представила її в Києві, а в Ужгороді про це не дуже відомо. Хоча всі мої близькі знають. Як і про те, що в цьому році я почала створювати власні прикраси із напівдорогоцінного каміння. Вони, наприклад, представлені в Києві, у модному бутіку грузинських дизайнерів Анукі Арешидзе та Бічолли Тетрадзе. До речі, Анукі – дружина нашого доброго друга Кахи Каладзе, у минулому відомого футболіста, а тепер міністра енергетики Грузії.
Загалом мені не треба популярності, вистачає, що відомі тато і чоловік (усміхається –
Я. С.). Тому стараюся не дуже виступати публічно. Раніше, до речі, я ніколи не погоджувалася на розмову з журналістами.
– Пані Ірино, а які у вас хобі, захоплення? В Ужгороді, наприклад, вашу родину знають як пристрасних колекціонерів…
– Про захоплення я вже трохи розповіла. А щодо колекціонування… Я з усього світу, з усіх країн, в яких буваємо, привожу щось на згадку, те, що мені найбільше сподобалося. А чоловік колекціонує картини. У нас їх багато, він любить купувати вартісні роботи. Андрій дуже добре розуміється на живописі.
– А звідки в нього цей інтерес?
– Може, від батька. Андрій Андрійович також давно колекціонує картини. Йому завжди їх дарували, крім того, він купував роботи, які подобалися. Мабуть, батьки й прищепили чоловіку цю любов до мистецтва.
Згадала про ще одне моє захоплення – я завжди мріяла стати акторкою. Але так швидко все закрутилося – сім’я, народилися діти, тож не вийшло. До речі, чоловік ніколи мені не перешкоджав, не забороняв чогось, чим хотіла займатися. Він задоволений, наприклад, що створила свій бренд, колекції одягу і прикрас. Підтримав мене і я йому за це дуже вдячна.
– Оскільки ваш чоловік постійно зайнятий роботою, логічно, що виховання дітей – на ваших плечах. Не складно?
– Ні, що тут складного. Є багатодітні сім’ї, їм, може, й нелегко. А двоє дітей це не так і багато. До того ж, і бабуся з дідусем допомагають. Правда, вони також зайняті. Андрій Андрійович, хоч із цього року вже й на пенсії, ще має багато справ, часто їздить у Київ.
Я горджуся нашими дітьми, вони в нас чудові. Обоє дуже розвинені, цікаві. Ми ніколи не мали з ними жодних проблем. Анастасія, наприклад, і в гімназії добре вчиться, і в спорті має успіхи…
– А яким видом займається?
– Художньою гімнастикою, причому з 5 років. Влітку, звичайно, трошки «сачкувала», але зараз знову почалися тренування.
– Це ж такий складний вид спорту…
– Дуже. Я їй пояснюю, що не треба прагнути досягти професійних висот, а займатися для власного задоволення. Коли її взяли в збірну, мала по два тренування на день. Потім я зрозуміла, що так не можна, їй надто важко. І ми вирішили, що треба тренуватися лише для себе, коли їй хочеться. До речі, в неї така ж мрія, як і в мами – вступити в театральний, стати моделлю. Я тішуся: вона ще дуже юна, але вже чітко знає, ким хоче бути.
– А як це все поєднати – навчання за кордоном, бажання стати акторкою?
– Зараз це елементарно, є спеціальні школи, де можна й навчатися, і паралельно працювати над кар’єрою, розвиватися. Але мій чоловік, який дуже серйозно і дбайливо ставиться до сім’ї, вважає, що всі мають бути разом. Каже, донька ще замала, щоб їхати закордон. Хай їй 15-16 виповниться, а там буде видно. Та в будь-якому випадку саму її не відпустимо, з нею поїде хтось із рідних.
У Андрія прекрасна родина, тато з мамою – дивовижні люди
– Готуючись до інтерв’ю, дізнався, що ваша родина дружить із багатьма відомими людьми, серед яких є і зірки телебачення та сцени. З ким найближчі стосунки?
– Так, справді, у нас багато знайомих і приятелів. Але дуже близько дружимо лише з Гаріком Мартіросяном. Часто зустрічаємося, разом відпочиваємо, ось тепер були на «Юрмалі» разом із ним і його дружиною. Решта – товариші. А він наш близький друг. Також серед наших приятелів Паша Воля та інші хлопці-резиденти з Comedy Club. Знайомих маємо багато…
– Маю одне делікатне питання… Знаю, що ви дуже релігійна людина. І що займаєтеся благодійністю, допомагаєте, зокрема, церквам та монастирям. Звідки така глибока віра і прагнення допомагати ближнім?
– Це дуже делікатне питання (Пауза). Я народилася в сім’ї атеїстів, батько – єврей. Але мене з дитинства завжди тягнуло до релігії. Я приходила до подружок, які запрошували святити паску, і вже тоді відчувала себе православною. Потім вийшла заміж і потрапила в дуже віруючу родину чоловіка. Коли ми похрестили дочку, я також прийняла православ’я. Це сталося вже у дорослому віці – 13 років тому. (задумалася – Я. С.) Я справді дуже віруюча людина і вважаю, якщо хоча б старатися жити за заповідями Божими, то в тебе все буде добре.
– Ужгородці звертаються до вас по допомогу?
– Звичайно, неодноразово. Чим можемо, стараємося допомогти. Думаю, мій чоловік мало кому відмовляв у цьому місті з тих, хто підходив до нього з якимось проханням. Взагалі у Андрія прекрасна родина і я дуже рада, що потрапила в цю сім’ю. Тато з мамою – унікальні, дивовижні люди.
– Цікаво, а релігійні свята у вашій сім’ї шануються?
– Так, звичайно. Всі свята ми стараємося відзначати вдома, запрошуємо друзів. На Різдво, наприклад, до нас приходять священики і монахи з чоловічого монастиря, колядує хор Покровського храму. Тоді в нашому домі двері відкриті для всіх – навіть для найменших колядників. Взагалі ми дуже любимо святкувати родиною. На Новий рік, наприклад, ніколи нікуди не їдемо – вже здавна зустрічаємо його вдома, з сім’єю і друзями.
– А ви, до речі, колядуєте?
– (Усміхається) Звичайно, як би я жила на Закарпатті і не вміла колядувати?
Щодня бігаю по 4 кілометри
– Вважається, що кожна закарпатська жінка обов’язково повинна вміти чудово куховарити. А дружина Андрія Стрижака готує?
– Нечасто – коли є натхнення або діти просять. А так взагалі у нас є кому готувати. Та й в основному майже нікого дома немає: діти в школі, я у своїх справах, чоловік на роботі в Києві. Коли Андрій приїжджає, звичайно, я накриваю стіл. І майже кожну суботу-неділю в нас удома – друзі. Відпочиваємо на терасі, смажимо шашлики – все, як звичайно. (Усміхається).
– У вас дуже гарна фігура. Дозволяєте собі й шашликом посмакувати?
– Рідко, – сміється. – Насправді, дуже рідко.
– А для занять спортом знаходите час?
– Звичайно. Спорт у моєму житті займає дуже важливе місце. Я вже казала, що вчилася у восьмій школі. Так-от у нас був перший експериментальний спортклас. Тренування проходили двічі на день – вранці й увечері. Я 8 років займалася легкою атлетикою. І, напевно, з того часу любов до спорту в мене й залишилася. Щодня бігаю – по 4 кілометри.
– А коли дощ?
– На біговій доріжці в спортзалі. Слід старатися завжди тримати себе у тонусі. Вважаю, якщо жінка народила двох дітей, це не означає, що можна вже не дбати про своє тіло. Треба підтримувати форму.
– Напевно, і дочці це передалося генетично?
– Так, у неї прекрасна фігура. Вона взагалі красива дівчинка. Тому її мета – стати моделлю й акторкою. Вона вже знає собі ціну.
– Пані Ірино, недавно податкова поширила інформацію, що в Ужгороді 5 жінок-мільйонерів. За нашою інформацією, ви – серед них. Як воно, бути мільйонером?
– Чесно кажучи, ми абсолютно такі ж люди, як і всі інші. І поводимося цілком адекватно. Думаю, що ніхто в місті не зміг би нам чимось дорікнути. Те, що їздимо на дорогих машинах і можемо собі дозволити більше, ніж інші, наприклад, частіше відпочити за кордоном – нічого особливого не означає.
Мій чоловік – успішна людина. Він дуже скоро став дорослим, у 21 рік у нього народилася дочка. І він поступово-поступово піднімався своїми сходинками. Це результат його праці, він заслуговує на те, чого досяг. Андрій – заможний і успішний чоловік, працює в Києві, є депутатом обласної ради. Я ним дуже горджуся.
– Цікаво, а ви ніколи не думали про власну політичну кар’єру?
– Ні, думаю, достатньо одного політика в родині. Моя роль – підтримувати чоловіка.
– Про що, наприклад, зараз мріє Ірина Стрижак?
– Навіть не знаю. У мене є все для щастя: чудовий чоловік, прекрасні діти, достаток. Я б сказала, є прагнення – зберегти сім’ю і постійно бути разом із родиною. Але це не мрія, а ствердження, так має бути.
– У вас добре виходить, адже 15 років у шлюбі – це немало…
– Так, слава Богу. І ми дотепер зберегли прекрасні відносини. Звичайно, в кожній сім’ї бувають тимчасові труднощі, але, тим не менше, у нас усе добре. І я цьому дуже рада.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.