Чи є майбутнє в української книги: три зустрічі під літературним сонцем Закарпаття

До цих роздумів мене спонукало прохання столичного колеги підготувати сюжет на тему: «Чи є майбутнє в української книги?». Власне, навіть не саме прохання, як його формулювання. «У вас же є якісь письменницькі товариства та письменники?», – не надто переймаючись «провінційними» закарпатськими амбіціями, порадив він.  Для того, аби пересвідчитися у наявності досконалих майстрів словесності на Срібній території, навіть не варто турбувати світлу пам»ять визнаних класиків красного слова, апелюючи і до їх творчості, і до їхньої слави. На жаль, полиці книжкових магазинів також не представлять усю багатобарвність літературного закарпатського життя. Тому власні роздуми дозволю собі побудувати на трьох зустрічах, які відбулися впродовж буквально кількох годин, без попередніх домовленостей на вулицях «якогось» обласного центру…

Досвід

Плоди її творчої уяви вигодували не одне покоління українських дітлахів. Особливою, авторською фішкою Галини Малик, як на мене, є те, що свого читача вона не лише забавляє. Обравши найбільш вдячну та найбільш вимогливу – дитячу аудиторію, Галина Миколаївна прагне донести до неї не лише казку. У кращих традиціях мудрого колись народу вона – його, читача, постійно підштовхує: слід думати, треба любити, варто працювати… А щира любов маленького читача свідчить: усе це вона робить цікаво і захопливо, не перетворюючи казку на нудну проповідь.

–         В останні роки українське книговидання занепадає. Маю на увазі, у першу чергу, зменшення видавницького представництва та його продукції. Нещодавно я повернулася із книжкового форуму у Львові, і там була представлена третина, у порівнянні із попереднім роком видавництв та їх продукції. Думаю, основна причина – економічна. Я бачила, як мами довго вагалися, чи дозволити собі придбати книжку. А мова йшла не про великі суми… Тому із цього заходу я повернулася, радше, в песимістичному настрої… Чи є майбутнє в української книги? Воно мусить бути! Адже класична література не дає відповіді на нові виклики, яких не було у попередні часи. Інша справа, що ми маємо нині очевидний перекос: видається і рекламується далеко не найкраще, а ті, хто досяг і «пересяг»  залюблений нами «європейський» рівень, дуже часто опиняються «поза» увагою читача. Це – результат відсутності продуманої державної позиції у видавничій справі. Держава так і не спромоглася за два десятки літ розробити і реалізувати відповідну програму, і мені здається, найближчим часом цього й не спроможеться…

Креатив

Він завжди випромінює оптимізм. Навіть у хвилини замріяності чи суму Михайло Рошко готовий епатувати, дивувати, провокувати. Хоча ці слова належать до одного понятійного ряду, але передати задоволення від спілкування із дотепником-літератором одним словом замало. Улюбленець закарпатського студентства, по-столичному «тусовочний» та імпозантний Михайло Михайлович досконало володіє майстерністю слово- та думко- плетіння, а ще – дуже вдало відчуває кон»юнктуру на будь-якому ринку.

–         Чи є майбутнє в української книги? Без сумніву! Кожна нація переживала певний літературний сплеск. Ми ж, після зняття всіх завіс, маємо унікальну нагоду доповнити європейський та світовий досвід нашим ментальним світосприйняттям та досвідом. А успіхи наших літературних співвітчизників – тому свідчення. Тому я відчуваю таку перспективу якщо хочете – навіть на інтуїтивному рівні. І не треба боятися «електронної» конкуренції. Ну, жахалися появи друку, пророкуючи, що техніка позбавить книжку «рукописної» духовності. Але ж не сталося! Електронна книжка – теж текст, просто донесений в інший спосіб. Тому письменники без роботи не залишаться! Це точно!

Молодість

Молоде та раннє! Одна, чи не наймолодша, із членів письменницької спілки Ірина Надворна з перших друкованих слів переконала усіх мастодонтів: поряд із ними виросло майбутнє закарпатського письменства. Філософська поезія, трепетне ставлення до слова та думки, тендітно наполегливе обстоювання власної думки – вочевидь, аналіз творчості цієї непересічної юної в літературі постаті ще попереду. Але повага, з якою визнані на розлогих просторах вітчизняної словотворчості люди говорять про Ірину, змушує з особливою увагою ставитися до її роздумів.

–         На мою думку, основними проблемами української книги є такі три. Перше. Я не жила в радянській час, але розповіді колег наштовхують на думку, що система книговидання та книгорозповсюдження працювала на той час справно. Не знаю, як саме, але ця машина діяла і діяла ефективно. Друге. Ми часто чуємо, що серед українського письменства немає Нобелівських лауреатів. Але ж у них і шансу такого немає. На сьогодні українських авторів не перекладають, принаймні, про існування справжньої школи перекладачів я не чула, або ж ця співпраця не налагоджена. Зрештою як і наступна, що викликає третю причину. Немає фахової літературної критики. Я знаю, що у Львівському університеті, наче, є факультет, але чим він займається наразі, невідомо… Чи можна в Україні жити зі слова? Не думаю, для цього необхідно займатися активним «самопросуванням», а тоді неминуче втратиш час для творчості…

Закарпатські письменники, як зрештою, і всі їх українські колеги, чи бодай – переважна їх більшість, стійко долають усі перешкоди. Недолугість українського чиновництва, електронне «осучаснення» читача та активність підприємливих писак. Ідуть в народ, популяризуючи власну творчість, навчаються тонкощам сучасного книгоменджменту, тішаться сплескам справжнього таланту, бо твердо вірять: в української книги є майбутнє. А як інакше: адже і славне минуле, і бойове сьогодення, попри економічні вибрики, глобальні експерименти та державну байдужість, повинні мати продовження, чи не так?