Чому я люблю читати у дорозі?

Я люблю час у дорозі. Особливо, коли їдеш Закарпаттям. І не поспішаєш. І неважливо, що погані дороги. На обрії – гори, природа і думки.

А ще я люблю читати в дорозі. Кожна книжка стає особливою. Ця пахнутиме незвіданістю автобусу на Львів, ця – домашністю Чопської маршрутки, а ця – сумом потягу Ужгород-Київ.

І хоч мої добрі друзі, котрим я зачитала уривок із початку свого нового блогу, упевнені, що автобус пахне точно не незвіданістю, аж ніяк не є чимось "домашнім", а запах поїзду навряд чи назвеш сумом. 🙂 Але я і далі вірю у силу образності. 

Ось ти знову за звичкою купляєш білет, звіряєш правильність рейсу і час відправлення, перевіряєш чи взяв у дорогу книжку. Якусь особливу, яка стане такою саме для цієї подорожі. саме для цього відрізку шляху. Займаєш своє місце (бажано біля вікна) і уже за звичкою вивчаєш своїх попутників на найближчі кілька годин. 

Я завжди намагаюся усміхатися своїм співподорожуючим. І люблю колекціонувати усмішки у відповідь. Кожна має свої барви і деталі. Кожна наповнена своїм змістом. І чомусь впевнена: для когось саме вона – ось ця легка усмішка – є ледь чи не рятівним кругом. 

Умощуєшся зручніше і дістаєш книгу. Не дочікуєшся відправлення транспорту, поринаєш у новий світ, який дарує тобі нове сприйняття прочитаного.

Є таки у читанні в дорозі якась особлива магія. Так, не можна. Так, лікарі забороняють. так, дорогою трясе, так, часом бракне світла, а іноді – його у надлишку. Але є щось особливе у книзі саме у дорозі. Думаю, що часто все сприймаєш по-іншому.  Думки, думки, вирій думок і аналіз усього щойно сприйнятого. і ніби герої відкриваються по-іншому, з якогось особливого боку, і ніби розумієш все набагато глибше, а, можливо, простіше. Аж ось ловиш момент, коли власні роздуми відволікають від міркувань щойно сприйнятих із особливого світу книги. 

Тоді відкладаєш паперового друга в сторону (як правило умощуючи на колінах, із ледь прикритим фоліантом), і починаєш вигадувати власну історію. 

Погляд фокусується на старенькому дідусеві, із великим букетом польових квітів. І відерцем чи то лісових ягід, чи то грибів (залежно від сезону). І тішишся щоразу теплішій усмішці, коли він зі старанністю вивчає кожну окрему квіточку. Волошки, соняшники чи чорнобривці. Точно везе своїй коханій старенькій, яка чекає його вдома із вишневим пирогом. Чому саме вишневим? а я не знаю. Так придумалося.

І ось увагу відволікають теплі нотки дитячого сміху. Маленький блакитноокий янгелик на руках у мами щільно стискає у маленькому кулачку детальку лего. І обирає нову жертву для жбурляння. І щоразу, коли її знаходить, заходиться все більш дзвінким і щирим сміхом. Тихенько, аби не бути спійманою малим агентом на розпізнанні його плану, усміхаєшся у відповідь. Розумієш, що погляди зійшлися – і ваші два сміхи сходяться в один. І ось деталька летить у великий рюкзак курчавого підлітка. У навушниках на повну лабає рокешник. З-під кепки виглядає ледь закурчавлений русявий локон. Хлопчина відчуває кожну яму, бо ж сидить на колесі, і щоразу весело здмухує чи прибирає неслухняне кудряве волосся із лоба. У рюкзаку – точно – купа маминих банок і лоточків, брудний одяг для прання, книги чи зошити для навчання  і якийсь лептоп. А вдома чекають батьки, мама знову напакує смаколиків, яких вряд чи вистачить на два дні. А через вихідні – дорога назад. із ще більш груженими рюкзаком, теплом батьківського дому і ще гучнішим рокешником.

Смієшся із власних припущень. А може зовсім не додому їде. Може, відправився по пригоди.  Далеко за небокрай, куди очі глядять, куди веде серце. 

Помічаєш поруч здивований погляд сусідки, котра чи то дивується із паперової книги, чи чудується усмішці людям. Не знаю. Але усміхаюся і їй. Опускає очі і продовжує набирати у телефоні смс-ку на номер під кодовим ім’ям "коханий". У кульку помічаю камуфльовану форму. Прикордонниця, – думаю собі. Із добового чергування ось ця дорога, яка для мене пахне особливістю чергової книги, для неї є великим шматком часу, що відділяє її від рідного дому…

Думки-думки вирують, ти знову зависаєш на вигляд за вікном.. А там… Наше чарівне Закарпаття… 

Ген-ген за небокраєм видніються гори, оповиті особливою білою димкою. Вперед –  в гори! І уявляєш, десь там, углиб ось цієї білої димки, у якійсь невеличкій хатці, так само сидить Хтось. Якийсь особливий хтось, котрий зі свого дерев’янго віконця споглядає вниз. І бачить дорогу. Метушню вулиць. Суєту часу. І, ніби мурашка, маленька цяточка – твій автобус. І тоді цей хтось, так само, як і ти, вигадує свою історію. Роздумовує над тим, хто і по що їде у цій бляшанці. А можливо, він так само любить читати, як і ти. А можливо там – на колінах у нього – так само відкрита книга. І відволічена увага на якісь свої деталі. 

Люблю час у дорозі. Коли так мало залежить від тебе. Ти визначив маршрут, обрав місце і довірився своєму водієві/машиністу/провіднику. Ти просто маленька деталька на цій великій дорозі. Дорозі, яка кожного везе кудись. Кудись особливо, до особливих чи від них. Кудись де чекають (ай бо ж все рівно чекають!).

Люблю читати. Люблю магію доріг. Люблю світ. Люблю натхнення, котре приходить неочікувано. 

Люблю такі книги і  таких людей, що надихають. "Стає добре і хочеться думати про Тебе і квіти. Просто захотілося Тобі це розказати" © 

… ось підіймаєш з колін книгу. Свого особливого друга для саме цієї подорожі. Відкриваєш фоліант, перегортаєш чергову сторінку. І тішишся, що дихаєш. Що маєш змогу роздумовувати над черговими пригодами написаних героїв. І думаєш над долями тих, з ким зараз звів разом автобус чи потяг. 

І аж раптом, перегортаючи чергову сторінку роману, рефреном у голові: "Дій! Інакше сьогодні знову нічого не зміниться!". Так, ти не натиснеш враз на стоп-кран чи не зупиниш водія посеред поля. Але твоя дія, на яку ти наважишся опісля дороги, може докорінно змінити твоє життя. А може і ні. Але дасть ґрунт для роздумів: чекати чи не чекати. І відповідь – для кожного своя. Кожен обирає для себе. При будь-яких розкладах – діяти! і ні про що не шкодувати… 

Знову ловиш себе на тому, що відволікся від читання і  у своїх думках розглядаєш картинки за вікном. "Дій!".

Увага акцентується на епіграфі до наступної глави: "Нема на світі в тебе вже нікого. Але у тебе є на світі я". І підпис – "Фото у далекий вирій". Я є. У цьому світі є я. Завжди важливо знати, що у тебе є хтось оцей "я", котрий чекає, приймає і розуміє. І нехай він у м’якому переплеті, у неяскравому фоліанті, і з пилом на корінці. Але він тебе чекає. Новий томик цікавої книги. Чекає, аби подарувати нові емоції та враження. Чекає, аби бути прочитаним. 

"Скільки б перешкод не було на шляху, я ітиму поруч. Бо ж я ніколи не кидала тих, у кого вірила"…

Магія дороги, магія книги у дорозі – коли кожен рядочок, кожна окрема фраза – така влучна і така доповнююча. Така, що продовжує твої численні думки. Ось чому я люблю брати книги у подорож. НЕважливо, скільки триватиме – годину чи кілька днів. Тут є тільки ти і твої роздуми, за бортом лишаєш потік подій і життєві обставини, роботу і справи, переживання, розпач і біль. У дорозі я можу розплакатися, коли чергова думка оголює, здавалося б, забуті і закриті далеко, почуття. А можу і на весь голос розсміятися, пригадуючи кумедний випадок, який трапився зі мною, за участі мене чи свідком якого стала. Я можу усміхатися, дивлячись у вікно, а можуть і сльози огортати щоки. 

"Дівчино, у вас все гаразд? Може хустинку?", – скаже якась моя чергова попутниця. 

"Так, спасибі, просто спогад. А за хустинку – спасибі. Стане в нагоді", – шморкаючи відповім. 

Чергове роздоріжжя. І, зважаючи, який обрано маршрут, звертаємо і направляємося до цілі. А у мене ж іще стільки непрочитаного! Знову беруся до книги, ледь чи не ковтаючи чергові розділи, вивчаючи виноски та знаходячи примітки. 

Тим часом дідусь із його чарівно-простими квітами чимчикує до виходу, ось свою зупинку ледь не пропускає підліток із рокешником, а малий із блакитними очима тихенько засинає у мами на колінах. "Нам із вами до кінцевої", – говорить до мене. "А чи і я до кінцевої?", – задумуюсь, у відповідь лише привітно усміхаючися. 

Виходить і моя прикорднниця, залишивши біля мене цілу упаковку хустинок. "Думаю, вам знадобляться. Читайте і збережіть вогонь у серці. А любити когось – це завжди небезпечно", – чомусь припускає вона, ліктем зачіпаючи мою руку. "Дякую, я пам’ятатиму". Проводжаю її поглядом і думаю, що вдома її зачекався той, під кодовим ім’ям "Коханий". Той, кому всю дорогу писалися смс-ки, від роздумів про которого її відволікали мої раптові чи то усмішки, чи то сльози, чи то літери у книзі. 

Як звикнути не звикати? Колись написала у мікроблозі моя хороша знайома. Згадую цю фразу і тепер, коли проводжаю своїх тимчамових співподорожуючих. Зі скількома людьми вас отак зводила дорога? Ви ніколи не думали про це? А хто сидів раніше там, де зараз сидите ви? А про що думав? А може так само читав? 

… автобус "підкинуло" на черговій ямі. О, прекрасні закарпатські дороги! Машина браво "заскакала" на нерівностях шляху. "Привіт те, що мало бути дорогою!))", – усміхаюся, розуміючи, що під’їжджаємо до цілі. Читаю: "Он окончательно "споймал грустного" 🙂 О, так, чудове визначення саме цьому відрізку закарпатських трас. 

Так-с, тільки не розкисати знову! Ще трохи – і ти у цілі. Вдома, чи по роботі, чи на місці відпочинку. За цією подорожжю – чергова дорога. Куди ж вона поведе – вирішувати вам. Чи брати книгу, чи брати музику, чи просто свої думки – теж ваш вибір. 

"Усе, що я хочу цим сказати: кожна подія важлива й чимось особлива, кожна книжка була часом, який ми пережили, корисним чи порожнім, але таки нашим пережитим і неповторним часом. (…) Загальновідомо: важливою є не так сама подія, як наше ставлення до неї. Переконати себе можна майже в усьому. Хоча ні – абсолютно в усьому. І в покращенні, і в погіршенні. Та взагалі – в чому завгодно" © Андрій Любка

Кладу закладку, про всяк випадок запам’ятовую сторінку і останню фразу на ній, закриваю книгу і бережливо кладу у торбину. Чекаю свою "кінцеву". Виглядаю знайомі краєвиди за вікном. І думаю, що мої герої ще чекають, аби дорозказати історію літерами. І від цього якось дихається по-іншому. Виходжу і поринаю у світ. Знову. Суєти, біганини і кудись поспішання. знову плани, розклад, справи. 

Як ми спішимо жити, роблячи поспішні висновки, рубаючи з плеча і говорячи болючі фрази. Часто не думаємо. А ще частіше самонадіяно впевнені, що у нас є вічність,а ле це не так… А дорога – це завжди роздуми. Це своєрідний закритий часопростір і період для себе. А якщо поруч у цей момент хороша книга – вектор роздумів може спрямувати у неочікуване русло. Але привести до якихось нових висновків. "Дій!" "Єдина магія, яка подіє, – це любляче серце". "Каждый из нас предан. Кому-то или кем-то". Джон Р.Р. Толкін писав: "Ніхто не повертається із подорожей таким, яким був раніше". Не бійтеся доріг, ще більше – думок своїх не бійтеся! І не бійтеся прямувати туди, куди прагне серце. Адже вас там завжди чекатимуть. 

Ах, ну і так. Із останнього прочитаного: "Любіть книги. Нехай це старомодно, але завжди взаємно" 🙂 

Цей блог – просто роздум, без претензій на серйозність і довершеність. Просто думки дівчинки, котра любить читати в дорозі 🙂 

"І вже наостанок, користуючись нагодою, так би мовити. Може, чудеса таки трапляються, і ти прочитаєш ці рядки. Якщо так, то напиши хоч кілька слів: як ти там, яка погода, що тобі сниться, чи й далі п’єш каву без цукру, ну і взагалі – все, що тільки заманеться. Дякую" ©