Аннамарі Данча: «Я знаю мету, до якої прагну, і знаю, що для її досягнення треба зробити»

Це нарешті відбулося. На початку лютого Україна отримала першу в історії медаль на Чемпіонаті світу зі сноуборду – її завоювала Аннамарі Данча. У Парк-Сіті (США) українка пройшла кваліфікацію, виграла в 1/8 фіналу, чвертьфіналі та півфіналі. Данча завоювала срібну нагороду в паралельному слаломі. Це перше досягнення такого рівня для українського сноуборду. І поки що – абсолютний рекорд у кар’єрі 28-річної спортсменки-лідера збірної. Медаль Аннамарі практично переписала історію розвитку цього молодого й неймовірно видовищного виду спорту в Україні. Щойно Аннамарі повернулася в Україну, з нею зустрівся автор Opinion.

– Вітаємо з історичним результатом! Завдяки чому, на вашу думку, передовсім, вдалося перемогти?

– Постійна робота над собою. Я дуже готувалася до минулих Олімпійських ігор. Ви не уявляєте, як сильно хотіла перемогти, показати свій найкращий результат. На жаль, на Іграх допустила помилки… Там був лише один шанс, і я ним не скористалася. Цього сезону ми пізніше почали тренуватися, бо не було олімпійської програми, не було достатнього фінансування. Але весь січень я наполегливо працювала над собою, до слова, із 31 дня одного місяця 23 провела на снігу, на тренуваннях чи змаганнях. Я знала, чого хочу досягнути, і до цього йшла. Знаєте, я навіть поставила собі на телефон заставку з медаллю. Щоправда, із золотою. Щоб це мене щоденно мотивувало. Словом, і тренувалася, і візуалізувала цю перемогу (посміхається).

У перший день у мене було шосте місце (Аннамарі стала шостою в гігантському паралельному слаломі – прим. авт.), але я відчувала, що мене «пре», відчувала, що вдається все чи принаймні майже все, чого я хочу на дошці. Першого дня їхала із росіянкою і… впала. У нас такий вид спорту, що маленька помилка – це все. Суперниця на фініші, а ти ще десь далеко. Утім, було дуже приємно, коли рідні, близькі, друзі й уболівальники вітали мене з шостим місцем. Писали, що це вже мегакрутий результат. Певною мірою вони праві… Адже до цього на ЧС найкращим результатом у мене було 14-те місце.

– Але ж на заставці в телефоні була медаль, а не шосте місце. І попереду – паралельний слалом.

– Саме так. Я зібралася й відчула в собі, що це для мене не «стеля», що я хочу, і головне – можу досягнути значно більшого. До речі, траса була дуже нестабільна, чимало спортсменів падали. Я вирішила ризикнути – їхати стабільно (впевнено), але при цьому максимально швидко. Дівчинка, яка стала третьою, падала в кожному заїзді. Але потім уставала й наздоганяла суперниць. І от я потрапила на неї. На щастя, вона не наздогнала, і я пройшла в заїзд за перше місце.

– Пам’ятаєте перші емоції після оголошення результатів?

– О, так. Емоції дуже добре пам’ятаю. Усі, хто дивилися трансляцію, переконана, також. Це просто неймовірний кайф, адреналін та ейфорія.

– Медаль дуже круто мотивує – з одного боку. Але з іншого – це планка, нижче якої спортсмени вже не хочуть опускатися. Які завдання ставите перед собою надалі, здобувши рекордний для країни результат?

– 27-28 січня на Буковелі пройде Чемпіонат України. Завдання – максимально класно виступити на ньому. Потім ми кілька днів залишимося на Буковелі, щоб тренуватися. Ну, і до кінця сезону маємо ще два етапи Кубка світу – у Швейцарії та Німеччині. Я налаштована максимально зібраною підійти до цих етапів Кубка світу й показати на них хороший результат.

Насправді, так, медаль – мотивує. Більше того, я відчуваю, що сьогодні тільки на початку свого піку.

– Як оцінюєте перспективи розвитку сноубордингу в Україні? Ваша медаль – це закономірність чи, скоріше, нагорода, здобута всупереч умовам?

– У нас така система: чим кращий результат показують представники певного виду спорту – тим краще цей вид спорту фінансують. Зрозуміло, що, наприклад, біатлон стабільно показує результати з 90-х років. Спортсмени мають медалі на Олімпійських іграх, ЧС тощо. Мій вид спорту – відносно молодий. Він молодий узагалі у світі, і зокрема в нашій країні. Зараз у ньому п’ять дисциплін. Наша паралель найкраще розвинена, але намагаються розвивати інші: сноуборд-крос (спортивна дисципліна сноуборду, в якій на спеціально підготовленій трасі змагаються у швидкості від чотирьох до шести спортсменів одночасно. З 2006 року входить у програму зимових Олімпійських ігор – прим. авт.), слоупстайл (тип змагань із таких видів спорту, як фристайл, сноубординг, маунтинбайк, який передбачає виконання серії акробатичних стрибків на трамплінах, пірамідах, контрнахилах, перилах тощо, які розташовані на трасі в певному порядку. У 2012 році МОК включив слоупстайл в олімпійську програму зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі як у сноуборді, так і у фристайлі – прим. авт.) Останній поки що важко йде. Розумієте, у США, Європі діти з двох років у спеціальних парках тренуються. У нас таких умов поки що немає.

Щодо фінансування й підтримки. Держава робить, що може. У мене була золота медаль на юніорському ЧС. І після неї два роки давали хороше фінансування. Зараз, сподіваюся, після медалі ЧС також дадуть. Щодо віку – то проблем нема. Кожен розвивається по-своєму. Мені знадобилося 10 років, щоб отримати медаль. Австрійська спортсменка свою першу медаль виборола в 35 років. Зараз їй 45, і вона продовжує виступати. Хлопцеві, який виграв дві золоті медалі на ЧС, 19 років. Кожен індивідуально «дозріває» до перемог. Головне – розуміти одне правило: змагання – на виліт, а тому на кожен старт – максимальна готовність.

– Талановита молодь підростає?

– Я цьому тільки радію. Чим більша конкуренція, тим крутіше. В Україні справді є обдарована молодь. Але головне навіть не це. Тренери стали більш професійні, знають нові методики підготовки. Чимало самих спортсменів стають тренерами. Спортсмени можуть бути талановиті, але якщо ти правильно їх не навчиш, не підкажеш – вони нічого не зможуть. Я бачу талановиту молодь як у жіночому, так і в чоловічому сноуборді.

– У вас шалена швидкість під час змагань. Це не страшно? Як себе налаштовуєте перед стартом, щоб показати максимальний результат?

– Щоб правильно й максимально розвинути швидкість, треба подолати психологічний бар’єр. У мене була пауза два роки. Я вийшла заміж, народила доньку… Після цього, коли повернулася на старти, саме сім’я мене першою підтримала. На змагання я їздила з чоловіком і дитиною. Або з чоловіком, дитиною й сестрою. Потім дитина підросла, і я могла залишати її на рідних. Після цієї паузи я багато чого переосмислила. Зрозуміла, як перестати боятися, як подолати «бар’єр швидкості», власне, де взяти швидкість, якої не було для перемоги. Зрозуміла, що дуже багато – в нашій голові. Якщо ми психологічно не готові показувати велику швидкість, ми її не покажемо. Я багато спілкувалася з людьми про це, читала, а також у мене хороший тренер, який вчасно допоміг розібратися з собою.

– Після Чемпіонату світу матимете час трохи відпочити чи відразу – до тренувального процесу?

– Часу практично не буде. Усі ці бажання відпочити – це також у нашій голові. Раніше я часто себе жаліла й після турнірів хотіла відпочити. Зараз – мегамотивована, тому на перепочинок мені час не потрібен. Я знаю мету, до якої прагну, і знаю, що для її досягнення треба зробити. Головне – це тренування, тренування і ще раз тренування.

Намагаюся щодня тренуватися не менше чотирьох годин. «Перекатувати» – теж небажано. У нашому виді спорту найважливіше – це відчути, де в тебе чогось бракує – і відпрацювати цей момент. Це може бути п’ять-сім, а може бути 15 спусків на день. Коли в Україні зима і сніг, у мене мало часу вдома тренуватися. Постійно йдуть змагання. Так, цього року тренуємося на Буковелі, нам дали таку можливість. А взагалі моя гора – це Красія. Коли я починала, то весь час тренувалася на Красії. Улітку – стадіон. Коли є гроші, є олімпійська програма – то Швейцарія: їдемо на льодовики в серпні й максимально там тренуємося.