Мешканці села з радісною назвою Щасливе, що на Мукачівщині, жартують: мовляв, «серенча» їхня десь задрімала. Оптимістична глибинка хоч і причаїлася на гірському підніжжі, утім від роботи її доля відрізала.
«Зелений дуб» на трасі
Дорога геть не проста – Щасливе наче відрубали від цивілізаційного закарпатського «пирога». До найближчих населених пунктів кілометрів п’ять-шість «покоцаної» заледенілої траси – зима тут ще лютує, а вітер мало з ніг не збиває. При в’їзді в Щасливе справа назустріч дзюркоче струмок, на його березі, біля підніжжя гори, видовбані печери.
43-річний пан Михайло обережно ступає, аби не підслизнутися і не впасти. Каже, прямує в сусідні Копинівці по цигарки. «Живу в Щасливому, скільки себе пам’ятаю, – розповідає. – Село наше хоч і має таку оптимістичну назву, проте Богом забуте… Доїхати сюди машиною дуже тяжко, трасу не ремонтували вже хтозна-скільки. Хати в нас пустують – хто може, тікає звідси якнайдалі. Мало тут щастя… Але хто лишився, той живе просто, з вірою».
Про печери пан Михайло знає небагато. «То пивниці, раніше в них люди зберігали вино і пиво. Печер більше десяти, кажуть, їх видовбали ще турки. Чому і для чого – не відомо. А при дорозі стояв колись ресторанчик, літній павільйон, звався «Зелений дуб». Були тут столики зі стільцями. Хто йшов чи проїжджав, зупинявся посидіти, попоїсти-випити – і смачно, і природа навколо красива. Але заклад закрили в радянські часи».
Турецькі погреби і Гвоздьова багнюка
Краєзнавець Дмитро Болдижар зауважує: печери справді старі, видовбані понад три-чотири століття тому. «Звуться вони щасливецькими, або ще турецькими погребами. За давніми переказами, саме в цих печерах люди ховалися від турецького нашестя, коли завойовники йшли на Європу.
Із плином часу ці «прихистки» змінили свою функцію – стали винними пивницями, які за радянської влади передали у власність колгоспу. Збереглися досі, бо кам’яні, видовбані в скелі, хоч і поросли вже віковічним мохом».
Саме ж Щасливе, каже Дмитро Миколайович, раніше знаходилося зовсім не там, де нині. «Село стояло, де зараз оці підвали. Навпроти печер було широке поле, простягалися виноградники… Двічі тут косила людей чума – у XVII і XX століттях. Селяни вмирали, як мухи. Хто ж врятувався, переселявся вище, ближче вже до лісу. А відтак і назвали село Серенчувцями – бо вірили люди, що матимуть «серенчу», а тому на новій місцині хвороба їх не знайде. І справді, туди недуга не дісталася. Пізніше село назвали Серенчфолво (з угорської «серенча» – щастя, «фолво» – село), а після 1945-го перейменували на Щасливе».
«Уперше Серенчувці згадуються у 1526 році, – додає Лариса Головачко, секретар Копинівської сільської ради. – Село розташоване на схід від Копинівців, сільській раді якого підпорядковане нині. Інформації про Щасливе дуже мало.
Відомо, що в XVII столітті чи то з Домбоків, чи з Горонди сюди перенесли дерев’яну церкву Святого Михаїла. Храм і нині стоїть у селі, але богослужіння тут уже не проходять. Для цього у центрі Щасливого звели нову Свято-Михайлівську церкву.
Також збереглися відомості, що на місці Щасливого є величезні поклади піску. А вище села колись пролягала навіть вузькоколійка. Сліди від неї ще й нині можна побачити.
Є в Щасливому і так зване Гвоздьове болото. Це місце, – розповідають, – прокляте, люди не пускають туди дітей і самі намагаються оминати. Кажуть, на початку ХІХ століття тут жив поміщик Гвоздьо. Він гнобив селян, знущався над ними, тож ті, доведені до відчаю, вбили пана і кинули в багнюку неподалік. Відтоді це місце й зветься Гвоздьовим болотом».
Одна пара на все село
Іван та Олена Глаголи у рідному Щасливому вже пережили «діамантове» весілля і незабаром відсвяткують «залізну» річницю. У невеличкій кімнатці старенькі якраз чистять горіхи. Потому дід везе їх продавати у Мукачево. Каже, за кілограм сорок гривень дають. Купить харчів, а баба вже приготує щось смачненьке. Сьогодні, показує, напекла на шпорі риби.
«Горіхи ми насадили, як побралися у 50-му році. Уже більше шести десятків літ любимося! – усміхається дід Іван. – Горіхів у нашому саду є 15. Я копав ями, жінка саджанці носила. Так уже ростуть із того часу, як ми разом, і щороку плодоносять. Скільки маємо сили та скільки упаде, стільки і позбираємо. Не той уже вік, нам уже за вісімдесят минуло… Торік отак 11 мішків мали, цього вже менше. Трудимося, скільки можемо».
«У селі ми одна така пара зосталася, – розповідає баба Олена, – інші на самоті віку доживають. Із дідом у Щасливому познайомилися і, як-то кажуть у народі, зі щастя і горя скувалася доля…
У нього помер батько, а мене вітчим виховував. Разом працювали у колгоспі, а потому й одружилися. Маємо трьох дітей, але не хочуть у Щасливому жити, хоч і люблять рідне село. Не вертаються, бо роботи тут нема. Двоє нині в Тячеві, один – у Кольчині на Мукачівщині. А ще в нас аж дев’ять правнуків!»
Дід Іван каже, що багато людей зі Щасливого повиїжджало на заробітки за кордон. «Хто може, той їде в Болгарію, Італію, Росію. Там і лишаються, бо тут нічого робити. Як не за межами країни, то десь-інде на Закарпатті ґаздують. Хто ж тут зостався жити, в чарку заглядає, бо зневірився і не сила злидні терпіти… Інші ж – як білки в колесах. Усякий свого щастя коваль».
«А колись інакше жили, – продовжує баба Олена. – Ходили на роботу в сусіднє село – усі зі Щасливого у колгоспі трудилися. Жінки дітей лишали в хаті і йшли на поле, аби на хліб заробити. Копали рогачками, виноград доглядали і збирали. Потім везли в Бобовище, де нині винний завод. За трудодні нам вино давали. І в нас виноградників стільки в Щасливому було, а тепер то все бур’яном поросло, та й нема роботи…».
Пригадався дідові Івану той-таки «Зелений дуб» із винними погребами-печерами. «Люблю погарчик вина або паленки випити, але з дружиною сваримося – вона того не визнає. Мало покричить на мене та й по всьому, – жартує. – А ті печери для вина придумав використовувати один копинівський чоловік. Люди, як верталися з колгоспу, любили там відпочити. А дверцята у тих пивницях хоч і малі, ніби для гномів зроблені, але всередині людина на повний зріст стати може, бо стелі високі. Пивниці не глибокі, 3-5 метрів сягають, є й 10-метрові. Зараз там, казали люди, тільки сміття».
Нині ж старенькі живуть просто і за Божим Словом. «Нема в нас аж таких статків чи маєтків, – продовжує баба Олена. – Отримуємо невелику пенсію, маємо корову й порося, крумплі саджаємо, горіхи збираємо та помалу собі віку доживаємо. Що в світі діється, не дуже відаємо. Телевізора в нас нема – очі слабі, та й дивитися ніщо. Я читаю Біблію, а дідо слухає. Всяко нам у Щасливому було – і здоров’я мали, і недуги, але віра нас береже».
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.