Правдивий і захоплюючий роман «Синевирський бокораш»

Після прочитання роману М.Д.Іванини «Синевирський бокораш» (видавництво «НВП» Інтерсервіс, м.Київ, 2014р.), вирішила поділитися своїми думками щодо цього твору.

Автор закоханий у рідний край, рідні гори, і його любов виражена у «Синевирському бокораші». З описаних подій можна зрозуміти стан душі письменника, який оспівує не тільки сині гори, а й мешканців, які живуть у гірських селах, таких як Синевир, Колочава, Синевирська Поляна. У творі показано життя і побут горян за різних окупаційних влад у нашому краї, показано хоч і стихійну, але боротьбу, спротив тим режимам. У романі, який читається, як говорять, на одному подиху, показано відрізок часу десь від 1938 до 1970 років минулого століття. Зрозуміло і правдиво змальовано побут і соціальний стан населення. Багато розповідається про нелегку працю лісорубів, плотогонів, про їхню небезпечну й ризиковану роботу під час сплавлення бокорів.

Книга написана, так би мовити, народною мовою. Це виражено в діалектизмах, архаїзмах, які автор використав для того щоб надати творові більше тої лексики, якою розмовляють прості мешканці Міжгірщини, використано багато фольклорних прислів’їв та коломийок, які відображають різні аспекти життя й боротьби верховинців. Досить добре показано настрої та потяг горян до України в роки боротьби за Карпатську Україну у 1938-1939 роках. Згадані події трагічної битви під Хустом на Краснім Полі.

Втеча горян, навіть сім’ями, у Радянський Союз від поневолення і віра брехливій пропаганді, що у Союзі «воля і свобода, а також і прекрасне життя», обернулися жорстоким обманом, бо тільки-но перетнувши кордон, втікачі потрапляли в нелюдські умови сталінських ГУЛАГів.

Невигаданий герой роману «Синевирський бокораш» Михайло Васильович Субота відчув і на собі переніс  поневіряння тюрмами, як на той час фашистської Угорщини, так і Радянського Союзу. В романі показано втечу з концтабору, переховування у лісах від злого ока жандармів, зустрічі з нелюдами, а також і з добрими та щирими людьми. Хоч і стихійна боротьба з окупантами, але вона таки була, люди з нетерпінням чекали визволення з-під фашизму радянськими військами. Вони щиро вірили брехливій пропаганді про те, що «під совєтами» їм буде добре. Та, на превеликий жаль, скоро розчарувались, коли почалася в 1948 році насильна колективізація.

І знову стихійна боротьба. Селяни нізащо не хотіли записуватись у новостворені колгоспи. Від них почали відрізати нивки, щоб горянин не мав де вирощувати основний продукт виживання – картоплю. Відібрали тяглову силу – коней, волів. Була введена «десятина» на колись власних сіножатях. Хоче селянин тримати корову-годувальницю – накоси дев’ять копиць сіна в колгосп, а десята буде твоя.

Втеча призовників з шахт Донбасу, бо хлопців нібито призивали в армію, а насправді кидали їх під землю добувати вугілля. Вони ховались по лісах, їх виловлювали співробітники НКВС і запроторювали в тюрми як дезертирів.

І ось у цей час Суботу призначили в радянські органи місцевої влади. Бокораша «обирають», а фактично призначають начальником округу (головою Райвиконкому). Але «органи» дізнаються, що він свого часу боровся за Карпатську Україну. Почалось цькування, переслідування. Врешті-решт людцям, які немов зомбовані на задніх лапках служили новому керівництву та компартії (несвідомо, а деякі й свідомо – вони всіляко підтримували радянську владу та вислужувалися перед нею,) вдається фактично знищити морально чисту, віддану горянам людину. Наш герой, перебуваючи на високому посту, багато зробив для свого рідного села, відкрив середню школу, лікарню, хлібопекарню, а головне – в період колективізації не дав виселити «куркулів» у далекі місця «необъятной Родины».

Громадську і політичну діяльність цієї людини залишимо на дослідження через архівні документи історикам Ужгородського національного університету, бо в книзі М.Іванини «Синевирський бокораш» лише художньо (але цілком достовірно) показано насильницьку колективізацію горян, які споконвічно жили з клаптиків орної землі. Втім, на мою думку, професори, викладачі та дослідники історії можуть сміливо посилатись на цю книгу.

Хочу висловити свою подяку авторові за цей правдивий і захоплюючий роман і раджу прочитати його всім, хто цікавиться нашим минулим, а особливо вчителям історії, щоб донести до підростаючого покоління правду про минулий соцустрій.