Єлизавета, яку немовлям викинули як непотріб: про своє життя, людей довкола, собак, пригоди і Мрію

Про неї мені розповів давній знайомий, соціальний працівник Володя Сергачов. Якось підійшов і сказав: «Саша, ти б може написав про нашу Лізу? У неї таке цікаве життя. Драматичне, але повне пригод. Вона розмовляє із собаками, геть їх не боїться, бо жила у собачій будці. І мріє про вагончик. Щоб жити у ньому.»

Собака, яка не вийшла їсти

Не зацікавитися, таємничих здатностей і повної пригод долі, Лізою, було неможливо. Зустрілися ми у Дравцях «біля Марії! Знаєте де Марія у Дравцях!?» — запитала у трубку Ліза. Здогадався, що йдеться про скульптуру Божої Матері, захисниці знедолених. Приїхав. Із яру вийшла, усміхаючись, 12-річна дівчинка. На зріст. Насправді ж Єлизаветі Стерчо у липні виповниться вже 35. Свого житла вона не має, але вона не бомж. Про життя своє розповідає плутано, бо занадто багато пережила, але весело і охоче.

— Ліза, можна, називати вас так?

— Ну а як? Всі так називають. Ліза і Ліза.

— Ви тут живете?

— Тут недалеко. У знайомих. Мене приймають до себе жити добрі люди. Друзі. Довкола мене багато хороших людей. Я з ними добра і вони до мене добрі. І Бог милосердний. Якби не Він – я б може уже пропала…

— А де ви жили раніше?

— Коли де. Виросла я у інтернаті. Мене мама народила і викинула. Поклала у собачу будку. Люди вийшли годувати собак, а одна собака їсти не виходить. Придивилися, а то я мала. Віднесли мене у роддом. І маму мою знайшли. Але я їй була непотрібна. Так я потрапила у інтернат. І забирала вона мене звідти тільки коли їй потрібні були гроші. Щоб оформити якісь документи на мене і отримувати допомогу. А потім напивалася і викидала мене на вулицю. І мене знову здавали у інтернат. Іноді я мандрувала, тікала від утисків у інтернаті. Хлопці мене там ображали, чіплялися. Мене ловили і вертали назад. У різні інтернати: я була і у Перечині, і у Березному і у Домбоках… Але всюди одне й те саме. Знущання. Я знову тікала. І знову мандрувала і «скіталася». Часто – з собаками, які були моїми друзями. Захищали мене, ставилися до мене краще ніж деякі люди…

Є земля, довіра і віра

— А звідки ви сама родом?

— Із Розівки. Тут недалеко під Ужгородом село. Там є батьківське обійстя.

— То у вас може є хата?

— Ні, якраз хати нема. Є земля, а хату мама спалила. По п’янці. Там і тато згорів… Як би було добре, якби там була хата. Я б там жила, працювала на землі, щось вирощувала у городі, завела б кури, якусь худобу. І помагала б людям. Я і зараз помагаю…

— Яким чином?

— Знаєте, я чесна людина. І нормальна. Я дружелюбна, ставлюся до людей приязно і мені довіряють. Жила я у Розівці на фермі, спала на сіні. Помагала по роботі. Мені там давали молоко, поїсти давали. Люди іноді кличуть мене щось помогти: вікна помити, поприбирати, посидіти з дітьми…

— Вам настільки довіряють?

— Ну а чому б ні? Мене у Розівці знають змалку. І про мою родину знають. Про батьків, які померли. І знають, що я віруюча, християнка, що я зла нікому не вдію.

— Вам хтось допомагає?

— Так. Багато хто. Але найбільше мені допомогла родина мого пастора. Церкви, яку я відвідую вже багато років. Це євангельська церква. Я в неї ходжу від початку. Цю церкву почали «пілігрими», їх багато хто в Ужгороді пам’ятає. Це мандруючі євангелісти, які деякий час жили в Ужгороді поблизу Боздоського парку у наметах і проповідували Євангеліє. З ними були дві дуже хороші собаки і я мандруючи, підійшла до цих собак, загралася з ними і біля них заснула. Там мене знайшов сторож. «Що, хлопчику ти тут робиш?» — спитав мене. А я не хлопчик, я дівчинка. Просто так пострижена була. (Це тільки недавно я так відпустила собі волосся.) Розказала йому про своє життя.

Я лишилася з пілігримами і вперше почула про Бога, який всіх любить і допомагає. Лишилася жити з ними на деякий час. А потім, як вони поїхали і тут заснувалася церква – мені дуже допомогла родина пастора Володимира. Його дружина Лілія помогла мені виробити документи… Допомогла мені знайти роботу на швейній фабриці, гуртожиток. Я там працювала років зо п’ять.

Музика і прогулянки з собаками

— Що ви любите робити, Ліза?

— Я дуже люблю гуляти і слухати музику.

— Як ви її слухаєте?

— Маю «емпетройку», мені подарили. Музику мені записують люди, у яких є комп’ютер. Пастор мені часто записує.

— Яка це музика?

— «Зов пастуха»… Словом, це різні духовні пісні. Ще іноді я можу попроситися подивитися у інтернеті, що мене цікавить.

— Ви довіряєте людям?

— Є люди, які мені багато допомогли. Але є й такі, від яких я багато постраждала. Мене часто били, ображали, обманули. Тому я людям не дуже довіряю. Я люблю собак. Вони вірні і не зрадять. У дні, коли я мандрувала і поневірялася, різні собаки ходили зі мною і вони мене захищали, від циган, від злих людей. Я ділилася з ними їжею. А вони мені давали тепло і охорону. Тому я з ними дуже розуміюся і зовсім їх  не боюся. Часто я бачила як прив’язану у дворі собаку б’ють, збиткуються. Тоді я могла підійти до господаря, поговорити з ним, попросити дозволу гуляти з цією собакою. І мені давали гуляти з собакою, так я робила її життя веселішим.

— Володимир Сергачов, який нас з вами познайомив, розповідав: ви їздили у похід з наметами і коли до місця, де ви отаборилися вночі прибігла зграя собак, ви їх прогнали. Це правда?

— Було таке. Я просто сказала їм що тут зайнято.

— Як сказали?

— Отак: «Вуф!!!» (Ліза абсолютно точно імітує «мову» чотириногих) Бувало ще й не таке. Одного разу до двора Володі, забіг чужий ротвейлер, який десь відірвався, став гратися з їх собакою і заплутався ланцюгом. І так ті собаки з переплутаними ланцюгами сиділи і гарчали. Може десь три дні вся родина ходила на роботу і діти в школу через задній двір, бо не могли пройти повз тих собак. Викликали навіть МНСників, але ті приїхали, знизали плечима. Не стріляти ж у собак. Зрештою, подзвонили мені. Я прийшла, спокійно їх розплутала і відвела ту ротвейлерку у інший район міста. Поговорила з нею, що поведу туди, де її знайдуть хазяї. Вона не те що не вкусила – навіть на мене не гавкнула.

Я і зараз часто займаюся собаками. Якщо треба якусь собаку полікувати, постригти, повиймати кліщів, обробити від бліх, покупати – мені дзвонять і я цим займаюся з радістю. Всі кажуть мені, що я могла б бути ветеринаром.

— Ви б хотіли мати свою собаку?

— Я ж її мала!!! Джессіка! Я її знайшла на смітнику щеням. А це була добра і розумна німецька вівчарка. Вона зі мною прожила досить багато часу. Мене з цією собакою прийняли на будівництво, яке Джессіка охороняла, а я там жила і допомагала за їжу і невеликі гроші. Але зрештою сталося так, що я якось відлучилася, а сторож мою собаку пропив. Ще й дотепер мені іноді сниться Джессіка. Вона така була розумна. Носила мою сумку. Я ходила з нею на дресировку… Всі команди знала. Дресирувальник казав «Твоя собака знає більше ніж моя власна.» І так було обідно, коли від мене її вкрали. Комусь сподобалася от і продали її. Було у мене фото Джессіки, та й те пропало.

Мрія. Велика і… досяжна?

— Ліза, який спогад із вашого життя найнеприємніший?

— Неприємне… Якось у Боздоському парку був зоопарк. Я пішла тули подивитися на тварин, бо люблю їх і шкодую, коли вони у неволі. І там мавпочці давали хліб. І я так злакомилася на то, що мені стало погано, втратила свідомість від голоду. Прийшла до тями у лікарні. Звідси у мене і язва шлунку.

— А найприємніший?

— Це був період, коли я певний час жила у пастора вдома, бавила його дітей. І роки три тому дружина пастора зробила мені такий подарунок: зробила закордонний паспорт і ми поїхали у Ніредьгазу. Їхня сім’я – це мої справжні друзі. Ще у мене є хресна. Маріка.

— Ви отримуєте пенсію? За інвалідністю?

— Так. Маю язву шлунку. Двічі на рік лежу у лікарні. І ще мала травму голови. Їхала вклеювати у свої 25 років нове фото у паспорт і у маршрутці потрапила у аварію. І за це маю інвалідність. Отримую невелику пенсію, живу на неї, і потроху відкладаю з неї.

— Відкладаєте на щось?

— Я дуже мрію мати своє житло. Розумію, що ніколи у житті не зможу побудувати на батьківському обійсті новий будинок, бо це дуже дорого, але я мрію купити вагончик. Десь від 15 000 гривень вони коштують, найпростіші. Але зараз є такі, утеплені, у яких можна жити і взимку. Там все є для житла, ліжко, мала кухонька, душ. Найкращий вагончик з тих, які я бачила у інтернеті, коштує 35 000 гривень. Я собі їх з інтернету сфотографувала на мобілку. Але ще й дуже дорого його коштує доставити сюди. Десь 20 000. Новий-новенький, такий прекрасний!

— І багато ви вже назбирали?

— Десь шість тисяч гривень.

— Довгенько ще збирати.

— (зітхає). Ага. Тільки може станеться чудо і Бог мені допоможе якось ці гроші заробити або знайти інший спосіб… Його шляхи чудесні і нам невідомі. А я роблю, те що маю зараз робити. Помагаю людям, дружу із собаками, збираю гроші на свою мрію.

.

— Ліза, що треба робити, щоб, не маючи даху над головою, вижити, маючи друзями собак, небагатьох з людей і при цьому зберегти такий оптимізм?

— Треба робити кругом себе добро.

— Світ відповідає на нього?

— Не завжди. Але все одно треба робити. Так нам Бог велів.

P.S.: Зворушливим було те, що у проміжок, який минув між нашим знайомством і виходом цього матеріалу Ліза просто зателефонувала привітати із Великоднем і спитати як справи. А потім була ще одна випадкова зустріч під сакурами з усмішками і щирими розмовами.

Якщо ви хочете допомогти Лізі здійснити її мрію, дати їй роботу, наприклад подоглядати за собакою, вигуляти її тощо і заплатити за це – дзвоніть їй, вона з радістю візьметься і зробить це вміло. Її телефон: 093 929 3004

Ну, а люди з відкритими серцями, які можуть і хочуть наблизити здійснення мрії цієї молодої жінки про «теплий вагончик на батьківському обійсті» – можуть просто поповнити її пенсійну картку у «Приватбанку». Це працює, ми перевірили:

Картка 6762 4682 0715 9298 – Стерчо Єлизавета Йосипівна. 26.07.1979 р.н.