Заробітчанська арифметика

Про це не пишуть глянцеві ділові видання і навіть не здогадуються автори книжок із економіки. Проте це правда. Їдучи у світи по довгі рублі, наші заробітчани годують не лише себе й свої родини, а й цілу купу інших людей. На шляху з Тячева чи Хуста до Москви (і в зворотному напрямку) закарпатцям кілька разів доводиться ділитися надбаним працею. В одних випадках це чесний бізнес. В інших – прояви підприємницької змови. У третіх – відверта корупція і хабарництво. А разом – добре організований, не завжди чесний і законний, зате дуже прибутковий бізнес.  

 Свате, жени на Рубльовку! 

Ділення починається з перевізників. Не всім відомо, але популярний серед заробітчан ще 10 років тому потяг «Ужгород-Москва» нині вже майже вільний від клунків із подарунками, інструментами будівельників і запаху більшості заробітчан – перегару. Нині, мабуть, 95 % українських «москвичів» доправляються до місця роботи приватними маршрутками. Величезний недолік – дискомфорт у дорозі – компенсується економією часу (автобусом до Москви їхати добу, а потягом – півтори) і зручністю (доставка за принципом від хатніх воріт до місця роботи, незалежно від того, чи це квартира біля Кремля, чи дача за 100 кілометрів від російської столиці).

 Крім того, досвідчені водії допоможуть у разі потреби вирішити проблеми з документами на митниці, а за окрему плату перевезуть потрібний вам товар, який краще не бачити службисту на кордоні. І нарешті фінансовий бік питання – автобусний рейс із Закарпаття до Москви коштує 100 доларів, що не набагато більше, ніж поїздом. А коли врахувати ще й гроші на таксі з Мукачівського вокзалу до Горінчова чи Бедевлі, то автобусом вийде ще й дешевше. 

Всі ці переваги давно зрозуміли підприємливі краяни й налагодили постійні рейси до Москви. Якщо 15 років тому на маршрутках до Білокам’яної возили двоє-троє першопрохідців, то нині таких водіїв десятки, коли не понад сотню. Найбільше їх на Хустщині й Тячівщині, де заробітчани орієнтовані на Росію. Уже на Рахівщині маршрутки тримають курс на Чехію, а, приміром, на Іршавщині – на Італію. 

Однак у нашому випадку – в східному напрямку – першість за хустянами. Є навіть родини, в яких таким чином бізнесують батько й син (чи тесть і зять). А дехто й сам їздить, і, маючи ще один чи два мікроавтобуси, шоферів збоку наймає. Справа ця надзвичайно вигідна: рейс до Москви і назад на 12–15-місному «мікрику» приносить понад півтори тисячі доларів чистого прибутку. Тому якщо ви вранці в Москві зателефонуєте знайомому водію, ввечері гарантовано поїдете додому: між таксистами-далекобійниками добре налагоджена комунікація, і вони вигідно діляться клієнтами. 

Виняток із правила – пікові періоди, а саме передноворічний і передвеликодній. Тоді треба наперед замовляти автобус, бо охочих поїхати додому на празники дуже багато. Скажімо, у ніч на 29 і 30 грудня на білорусько-українському кордоні стояли величезні черги автобусів із заробітчанами. На деяких митницях у них доводилося простоювати півдоби, комусь пощастило більше – чекали шість-сім годин. Зате з таких ситуацій вигоду мають білоруські таксисти, які добре заробляють, везучи знудженим довгим очікуванням українцям алкоголь і закуску з найближчого від кордону містечка. 

Штрафи… горілкою

Якщо у випадку з маршрутниками все чесно (платиш гроші за якісну послугу), то далі на шляху заробітчанина виникають складніші ситуації. Звичайно, насамперед у дорозі треба десь поїсти. І тут уже починаються «приколи». Виявляється, за довгі роки роботи наші водії знайшли спільну мову з власниками придорожніх кафе й ресторанчиків і зуміли домовитися про взаємо¬вигідну співпрацю. По суті, заробітчанина позбавляють права вибору й везуть на обід чи вечерю туди, де вигідніше водієві. Дехто з маршрутників має відсоток від заробленого кафе чи рестораном на кожній бригаді, а хтось зумів домовитися лише про безплатний стіл. Ясна річ, ціни в придорожніх забігайлівках немалі, тож навіть у другому випадку для водіїв це суттєва економія.  

Далі у списку риб-прилипал до заробітчанських грошей – міліціонери. Якщо казати точніше – автоінспектори. Цікаво, що українські даішники значно лояльніші за білоруських, а білоруські – за російських. Якщо наш зазвичай легко погодиться на 20 гривень і лише перед святами попросить 50, то в Білорусії такса сягає 100 гривень (щоправда, постів там небагато й зупиняють заробітчанські автобуси нечасто). А от російські поліціянти (минулого року сусіди перейменували міліцію на поліцію) дуже спраглі до грошей і… горілки. Перед кожним рейсом на Москву водії запасаються десятком пляшок української со¬рокаградусної, бо вона значно полегшує всі процедури перевірки на дорозі. 

Та однією горілкою, звичайно, не обходиться. Звична такса російського міліціонера – 500 рублів (приблизно 125 гривень). Якщо ж водій порушив правила дорожнього руху або в когось із його пасажирів проблеми з документами (наприклад, прострочена міграційна картка, що дозволяє перебування на території Російської Федерації не більш ніж 90 днів), тоді штраф (звичайно, неофіційний) моментально росте. Зазвичай, коли поліціянт лише махне жезлом, водій автоматично кладе в документи 500 рублів, а заробітчанин – у паспорт тисячу. Проте особливо «відповідальні» працівники російської ДАІ не заспокоюються, доки водій і проб¬лемний пасажир ставки не подвоять. До речі, коли пасажирів із липовими документами або й узагалі без них на один рейс припадає двоє-троє, водії навіть не шкодують пального і роблять величезні гаки на кілька сотень кілометрів, щоб околицями об’їхати пости ДАІ. 

Картопляні війни

Наступний цікавий момент – проходження митниці. З українською проблем зазвичай немає, а от із білоруською не завжди все гладко. Як правило, досвідчені водії добре знають, у яких пунктах пропуску легше перетинати кордон і навіть намагаються так підлаштовувати маршрут, аби потрапити на лояльні зміни митників. Звісно, ця лояльність роками підтримується з допомогою стабільних, хоч і невеликих хабарів. 

Якщо ж автобус із заробітчанами потрапляє на іншу, менш приручену зміну, білоруси вміють продемонструвати принциповість. Тоді митник обов’язково змусить вивантажити з автобуса всі речі й порпатиметься в кожній сумці. Особливий інтерес білоруських митників викликає картопля. Коли її бачать – ледь не звіріють. Пояснюють це тим, що Білорусія значною мірою годує Росію своєю бульбою і не бажає впускати на ринок конкурентів з України. Звісно, смішно говорити про конкуренцію, коли в заробітчанина на споді сумки 3–4 кілограми крумплів, але для білоруських митників це не аргумент. Тож іще вдома водії попереджають заробітчан, щоб картоплі не брали або ж ховали ті кіька кілограмів дуже ретельно. Бувають випадки, що закарпатцям навіть доводиться висипати другий хліб прямо на кордоні – бульбаші (як іронічно звуть білорусів) затято не пропускають українську картоплю на свою й російську територію.

 Що ж стосується принциповості білоруських митників в інших питаннях, то вона переважно зникає, коли з’являються гроші. З допомогою хабара вирішуються всі проблеми з документами пасажирів. Беруться водії й за дрібну контрабанду. Також через своїх людей на білоруській митниці купують липові міграційні картки. Тож насправді мало хто через 90 днів перебування в Росії перетинає кордон, як того вимагає тамтешнє законодавство. Коли спливає термін, заробітчани просто купують фальшиву міграційну картку (коштує вона 1000 рублів) і працюють наступні три місяці. Якщо й далі затримуються, купують свіжу. І так можна працювати хоч цілий рік. 

Стосовно митниці важливо уточнити, що між Білорусією і Росією кордону немає, тому, перетнувши україно-білоруський, заробітчани вже на Москальщині. Ні, звичайно, треба проїхати ще всю країну бацьки Лукашенка і позаздрити її прекрасним дорогам. До речі, саме через дуже якісні білоруські магістралі водії не їдуть до Росії напряму, а роблять зайвий гак. Завдяки цьому бережуть автобуси і не втрачають у часові. 

Є, правда, ще один білоруський момент. Проїжджаючи цю країну, закарпатські ґазди з сумом задивляються на впорядковані поля, блискучі, помальовані свіжою фарбою комбайни й трактори, європейського вигляду колгоспи, стада вгодованих корів, ніби перенесені в реальність із книжкової картинки… Ця поїздка сільською Білорусією – наче маленький місток між учорашнім домашнім Закарпаттям, де все те саме, лиш значно занедбаніше, і завтрашньою шумною й галасливою Москвою. Чужою столицею з її пробками, високими цінами, небезпечним метро, важкою роботою – часом без вихідних і зарплати, зверхніми «масквічами» й поліціянтами, котрі також хочуть відламати шматок заробітчанського хліба і яким (ніде дітися) також доводиться платити. Але про це – вже в наступній публікації.