Заквітчані (закреслено) засмічені Карпати: як звільнити наші гори від тонн сміття?

Проблема збору та утилізації сміття в українських Карпатах досі не вирішена. У виправдання приводять війну, складність ландшафтів та брак фінансування. Втім, рішення є. Розповідаємо, як із подібною проблемою борються в гірських регіонах Румунії.

Дістатись найвищого українського гірськолижного курорту Драгобрат — справа нелегка. Взимку сюди не доїде легковий автомобіль, та навіть якщо ви маєте позашляховик, навряд чи у вас вийде зробити це без допомоги місцевого водія.

Курорт був відкритий наприкінці 90-х років. Тоді тут з’явилось кілька підйомників та перші садиби, що приймають гостей. Аби потрапити на Драгобрат, туристи одразу після ранкового поїзда розподіляються по “буханках” — автомобілях УАЗ-452 60-х років, і впродовж наступної години щосили чіпляються за ручки, так доречно прикручені до дверей та стелі, за металеві сидіння та один за одного.

Лижників та сноубордистів нещадно кидає із боку в бік, підкидає над сидінням та підлогою. Іноді потрібно ухилятись від рюкзаків та сумок пасажирів навпроти, що не втримали свої речі у плигучому на купинах авто. Якщо визирнути з маленького запотілого віконечка УАЗу, можна побачити перевернуті машини в кюветах. Це доволі часта картина дорогою на Драгобрат. Вони належать тим, хто ризикнув піднятись на гору самостійно, повіривши у власні сили.

У чому проблема?

Якщо вам пощастить підійматися на Драгобрат в “тихий”, не туристичний сезон — коли підйомники вже не працюють, а сніг ще не розтанув, на шляху вам можуть трапитись косулі. Диких звірів тут багато — Драгобрат з усіх сторін оточений територіями Карпатського біосферного заповідника. Сюди часто приїжджають туристи з наметами, щоб насолодитися дикою природою та фантастичними краєвидами. Втім, замість цього, іноді натикаються на сміттєзвалища.

Зараз на висоті 1300 -1700 метрів над рівнем моря стоять 86 невеличких готелів. Їх потрібно обслуговувати — завозити дрова і продукти та, звісно, вивозити сміття, що постійно продукується туристами. Однак централізованого вивозу сміття тут немає.

Юрій Сікун, власник готелю “Пік”, розповів нам: “Кожен готель сам вирішує питання вивозу сміття. Я вивожу сміття на смітник в Рибному в Івано-Франківськ, бо живу тут поряд [мається на увазі КП “Полігон” у селі Рибне Івано-Франківської області. Ще у 2020-му році повідомлялось про те, що цей полігон прийматиме відходи тільки з Івано-Франківська через те, що ресурси полігону вичерпані, — ред.]. Але це я так вивожу сміття… Дехто вивозить сміття в Ясіню. А глобальних рішень немає. Кожен діє в міру своєї усвідомленості“, — каже Юрій.

Ще один житель Драгобрату, який погодився дати коментар, забажав залишитись анонімним, тому ми називатимемо його умовно — Говард Філліпс. Тож, Говард народився та виріс в Ясінях, і з самого дитинства багато часу проводив на Драгобраті. Це місце стало рідним для нього — йому знайомі кожна стежина, струмок та дерево. На його очах курорт ріс та забудовувався. А ще — засипався сміттям.

“Надіятися на свідомість людей — занадто обнадійливо, — каже Говард. — Один із власників готелю вирішує проблему сміття наступним чином: біля нього є урвище, він наскладав там шини й усе сміття засипає туди. Він аргументує це тим, що засипаючи сміття туди, він укріплює берег… Інші — спалюють сміття в котлах, і це, напевно, найкращий із найгірших варіантів. Все, що може горіти — горить, а пластик, бляшанки та скло — вивозять в Ясіню“.

Та іноді, за словами Говарда, власники готелів, аби позбутися сміття, можуть підпалити його прямо на вулиці. Пластик, поліетилен, упаковки — все це викидають на галявину та підпалюють. Дим стелиться схилами, заходить у вікна, розносячи хімічний сморід. Деякі садиби накопичують сміття на вершині. А якщо відходи збирають у пакети, як-от біля готелю “Мальва”, поліетилен рветься, а сміття вивалюється та розноситься схилом.

Яке рішення?

Найкраще рішення для гірських регіонів, за словами Говарда — уникати продукування зайвого сміття, обирати продукти з органічним пакуванням, або таким, що займає менше простору. А ще — обов’язкове сортування. Деякі готелі Драгобрату встановили баки для роздільного збору сміття — для органіки, скла, пластику та бляшанок.

Обидва герої, з якими ми спілкувались, вказували на два пункти прийому сміття в Ясіні (саме на території Ясінянської громади знаходиться курорт Драгобрат). Для підприємців, що працюють на Драгобраті, є дві опції — здавати вже відсортоване сміття та отримувати за це плату, чи здавати несортоване — та самостійно платити за “куби”. Ці кошти покриють вивезення сміття на полігон в Івано-Франківську. При цьому обидва пункти межують та  ділять один на двох прес для пластику.

Перший пункт прийому — проект громадського активіста Бийло Франса.

Його громадська організація “Чиста Вода Чиста Ріка” має сортувальний пункт.  У пункті прийому вторсировини приймаються посортовані макулатуру, ПЕТ-пляшки, поліетилен, скло, кольорові й чорні метали. За відсортовану сировину можна отримати гроші.

Другий варіант — Ясінянське ВЖКП  (виробниче житлово-комунальне підприємство). Аби здати сміття сюди, платити потрібно вже тому, хто його привіз, втім здавати вже відсортоване сміття — бажано, але не обов’язково.

Двічі, іноді тричі на місяць автомобілі Ясінянського ВЖКП проїжджають за визначеним маршрутом вулицями Ясінянської громади, аби зібрати сміття в маркованих пакетах. Втім, ці автомобілі не заїжджають на Драгобрат: “У нас немає такої техніки, щоб їздити туди. Але є кілька підприємців, не всі, які наймають машини, звозять сюди та оплачують”, — каже Андрій Візавер, директор комунального підприємства.

Тож альтернативи, куди подіти сміття, у місцевих є. Та інше питання — чи працює це?

А це точно працює?

Говард — власник готелю на Драгобраті. Він має баки для роздільного збору сміття у своєму готелі. Та чи користуються цим люди? За його словами, контейнери майже не наповнюються, а якість сортування залишає бажати кращого: “У контейнер з органікою викидають шкурки від бананів, але в пакетах“, — каже Говард.

З усіх готелів на Драгобраті послугами Бийла Франса користуються лише 5 готелів. До Ясінянського ВЖКП сміття звозять ще кілька. А їх на вершині, нагадаємо — аж 86. І майже кожен має свій ресторан, що значно збільшує кількість відходів та приносить прибуток, частина з якого (лише 3000 грн за вантажний автомобіль) могла б бути витрачена на вивезення сміття.

Звісно, так бути не має. Відповідно до Законів України “Про відходи”, “Про благоустрій населених пунктів”, на виконання рішення Ясінянської селищної ради “Про затвердження Правил благоустрою території населених пунктів Ясінянської територіальної громади”, жителі громади зобов’язані укладати договори на утилізацію твердих побутових відходів з Ясінянським ВЖКП. При цьому відсутність такої угоди тягне за собою адміністративну відповідальність, передбачену ст. 82, 152 КУпАП. Втім, Андрій Візавер, як і Говард Філліпс, наголошують — хоча кожен зі свого боку неодноразово звертався до місцевої ради, фіксував порушення у правоохоронних органах, це не дало результатів. Кажуть: у маленьких містечках всі один одного знають, і працює банальне “сватовство”. Звідси — безкарність та жодних правових наслідків, які б стимулювали населення більш відповідально ставитись до питання вивозу та утилізації сміття. Місцевим бізнесам, жителям та туристам не вистачає свідомості та обізнаності — і це головна проблема.

Проблем вистачає і в самого комунального підприємства. Одна з них — брак техніки для вивезення сміття з важкодоступних місць, як-от Драгобрат. А тим часом і самі умови роботи підприємства далекі від ідеальних. Воно розташоване у старому будинку в одному з дворів. Просто посеред подвір’я — гора сміття в пакетах. Це те, що в день нашого візиту зібрали з вулиць громади. Пакети лежать на мокрій землі, серед калюж і багнюки, а працівники вручну сортують усе це за фракціями — скло, пластик, картон.

Працівники роблять це тому, що грошей, отриманих від підписаних договорів, ледь вистачає на зарплати. Відсортована сировина здається Ясінянським ВЖКП за невеликі гроші посередникам, які можуть назбирати сміття в більших об’ємах, а вторговані гроші розподіляються між працівниками. “Тільки так наразі ми можемо стимулювати людей до роботи“, — каже директор ВЖКП Андрій Візавер.

Та виручити багато грошей від здачі вторсировини не вдається. Для того, аби продати вторсировину за вищою ціною, потрібно накопичувати великі її об’єми. Наприклад, аби здати пляшки виробнику, потрібно набрати об’єм однакових пляшок, який займає одну фуру.

“Для того, щоб працювати напряму з заводом, потрібно набрати фуру пляшок однієї позиції. А у нас — близько 40 позицій. Дрібні підприємці типу нас не в змозі працювати із заводами“, — каже Андрій Візавер. Накопичувати вторсировину в таких об’ємах — довго, а зберігати її на території ВЖКП — ніде. Тому доводиться здавати все посередникам і поступатися в ціні.

Єдине рішення для таких невеликих комунальних підприємств — об’єднуватись разом з іншими, накопичувати вторсировину разом та працювати напряму із виробниками, які приймають вторсировину свого виробництва.

“Місцева влада зараз планує купити сміттєсортувальну станцію. Та для початку нам потрібна база — техніка та ангари. Це база, на якій можливо далі будувати сміттєсортувальну станцію та запускати процеси“, — коментує Андрій Візавер.

Нині розв’язання сміттєвої проблеми у Карпатах знаходиться на точці “нуль”

Тож проблема сміття в Карпатах залишається невирішеною. Не вистачає системності та єднання територіальних громад. Приклад Ясінянської територіальної громади можна навіть назвати позитивним порівняно з іншими. Наприклад, сміттєзвалище в Рахові знаходиться в межах міста, прямо на березі річки Тиси.

Рахівське сміттєзвалище вже не раз потрапляло в скандали. Про нього говорили у 2010-х, продовжили говорити у 2020-х. Сміття, що лежить прямо на березі річки Тиса, змивається під час паводків та пливе в Угорщину, за що Україна щороку сплачує штрафи державі-сусідці. Та навіть без паводків вітер розносить сміття довкола, а місцеві не нехтують викидати відходи прямо з берега річки, не довозячи його до сміттєзвалища.

Не дивина тут і стихійні сміттєзвалища. Наприклад, у межах села Кваси, вздовж залізниці та географічно — між двома джерелами мінеральної води, знаходиться стихійне сміттєзвалище. Про це сміттєзвалище у ЗМІ заговорили ще у 2020 році, тоді ж місцева влада говорила про його рекультивацію. Навіть деякі місцеві жителі села Кваси, з якими ми поспілкувались, кажуть “Це сміттєзвалище вже засипали”, але “Рубрика” перевірила — стихійне сміттєзвалище й досі існує.

Зважаючи на всі вищеописані проблеми — безкарність правопорушень, необізнаність та несвідомість, безсистемний підхід до розв’язання проблем та байдужість — чи можливо побороти сміттєву проблему в України?

Ми звернулись до досвіду Румунії, де також є гірські та важкодоступні регіони, а крім них — і подібні до українських виклики.

Що за гірським перевалом?

Вівторок — день вивозу сміття в Боркуті, румунському селі з лиш 418 мешканцями. Воно розташоване в передгір’ї Карпат у північному повіті Марамуреш, неподалік від кордону з Україною. Боркут — одне з 13 сіл, що підпорядковуються адміністрації Таргу-Лапуш, невеликого гірського містечка, яке переробляє близько 50% своїх відходів, що значно перевищує12% загальнонаціональний показник Румунії.

Все почалося у 2009 році, коли колишній мер Мітру Леше подав заявку на європейські кошти для програми управління відходами. На ці гроші він придбав три сміттєвози, 5000 сміттєвих баків місткістю 120 літрів і близько 800 металевих контейнерів, які розмістив у місті. Потім він навчив мешканців ними користуватися і штрафував тих, хто не дотримувався правил.

“Не думайте, що це були великі суми, ці штрафи”, — каже чинний мер Влад Герман, політичний наступник Леше. Але в маленькій громаді, де всі знають один одного, сором за отриманий штраф був ефективнішим за саме стягнення: “Достатньо було оштрафувати одну людину на вулиці, щоб про це дізналися всі сусіди”. До кожного штрафу додавали листівку з інструкціями щодо сортування та переробки відходів, щоб люди знали, що вони зробили неправильно і чого не слід робити наступного разу.

Людям знадобився деякий час, щоб зрозуміти важливість проєкту, але місцева адміністрація каже, що процес пройшов досить злагоджено, і зараз, 16 років по тому, санкції майже не застосовуються.

Цього року старі металеві контейнери замінили на нові автоматичні електричні, що значно спростило процес. Кожен контейнер має п’ять відділень: для пластику та металу, для змішаних відходів, для скла, для картону та для органіки. Вони працюють так: містянин підходить, вставляє картку, видану міською радою, у потрібне відділення, після чого автоматично відкривається невеликий лоток, куди можна викинути сміття. Екоострів, як його називають, фіксує вагу та повідомляє міську раду, коли відсік заповнений.

“Таргу-Лапуш та його села є відомим прикладом успішної практики в Румунії, і це стало можливим завдяки рішучості мера”, — пояснив нам Рауль Поп, співзасновник екологічної агенції ECOTECA та колишній державний секретар міністерства охорони навколишнього середовища. Мер надав цьому питанню пріоритетного значення, виділив додаткові ресурси (переважно кадрові) для його реалізації та наклав штрафи на тих, хто не дотримувався правил. “Це непопулярні заходи, але в довгостроковій перспективі вони змінюють громаду. Подбати про свої відходи стає нормою, а не просто благородним вчинком, який роблять під час кампаній з охорони довкілля”.

До 2009 року, коли почалося сортування, місто було набагато бруднішим. “Це було жахливо”, — згадує колишній міністр.

І не тільки місто було в жахливому стані. 33-річний Герман є мером лише рік, але він народився і виріс у цьому регіоні і пам’ятає, як все було раніше. “Найпростіший приклад — люди викидали сміття в долину річки і захаращували її”, — каже він. Потім вода виходила з берегів, затоплюючи подвір’я інших мешканців і заповнюючи їхні двори сміттям — схоже на ситуацію на українському боці, чи не так?

Управління відходами в гірських селах

У гірських селах поблизу Тиргу-Лепуша проблема збору сміття стоїть особливо гостро. Круті, багнисті схили, розкидані відходи та складні дороги роблять цей процес надзвичайно трудомістким і небезпечним. “Географія тут зовсім не сприяє роботі санітарної служби“, — зазначає мер, підкреслюючи високі витрати на паливо й невелику кількість мешканців. Попри труднощі, служба має продовжувати працювати, адже некеровані відходи сприяють виникненню лісових пожеж, які стають дедалі частішими та смертельнішими.

Після того, як пластикові та металеві відходи зібрано в горах, вантажівки під керівництвом досвідчених водіїв повертаються до офісу управління відходами в місті. Там сміття проходить останній етап ручного сортування: пластик, картон та скло відокремлюють від змішаних відходів, щоб надалі продати приватним операторам. Ці оператори займаються фактичною переробкою, а виручені кошти повертаються до міського бюджету.

“Нам вигідно бути частиною циклічної економіки, адже завдяки цьому ми отримали додаткове фінансування та пільги через OIREP [OIREP — частина румунської системи збору й управління відходами; вони виступають посередниками, допомагаючи збирати вторинні матеріали й спрямовувати європейські та національні кошти до місцевих органів]”, — пояснює мер.

Впровадження системи SGR — чи може це стати ще одним рішенням для України?

Хоча останнім часом кількість зібраного картону зросла — “завдяки тому, що люди замовляють більше посилок“, зазначає генеральний директор мерії Роберт Сас, — обсяги пластику та скла скоротилися. Із 2024 року кількість пластикових відходів зменшилася через запровадження в Румунії Системи гарантованого повернення (SGR). За цією системою на пластикові та скляні пляшки встановлюється заставна вартість у розмірі 0,50 баня (приблизно 10 євроцентів), яку споживач отримує назад після повернення тари.

Система виявилася досить ефективною: люди як у містах, так і в селах активно повертають пляшки. “Ми раді, що цю систему запровадили, хоча вона і ускладнила нам роботу, адже тепер ми маємо менше пластику та скла для продажу“, — зізнається мер.

Рауль Поп пояснює, що хоча місцевим адміністраціям може знадобитися певний час, аби це усвідомити, система SGR має для них більше переваг, ніж здається на перший погляд. Коли з міста збирають сміття, що підпадає під SGR, компанія зобов’язана звітувати про його кількість, таким чином зменшуючи бюрократичне навантаження на міську раду. Серед інших переваг — суттєве скорочення обсягу пластикових відходів. Порожні ПЕТ-пляшки займають багато місця, оскільки, по суті, це “упаковане повітря”, зазначає Поп. Чим швидше баки наповнюються таким легким сміттям, тим частіше їх потрібно спорожняти, що призводить до більших витрат на паливо та енергію для сміттєвозів, які змушені здійснювати більше рейсів. “Тож так, тепер місцеві ради не можуть продавати цей пластик, але вони також уникають витрат на його збір“, — підкреслює він.

Щодо скла, то тут також є переваги, адже розбите скло створює небезпеку для здоров’я працівників, які працюють із відходами.

Система SGR усе ще перебуває на етапі розвитку. Були повідомлення про несправні автомати або проблеми в деяких регіонах, особливо в гірських районах і в дельті Дунаю, де збирання перероблених пляшок займає більше часу. Однак Поп налаштований оптимістично і вважає систему великим кроком у правильному напрямку. “До минулого року SGR дозволяло повертати близько 55% проданих пляшок. Цього року щомісяця вдається збирати понад 80%“, — зазначає він.

Поп також відзначає зміну в настроях громадян. У 2024 році, коли вони запропонували власникам магазинів у туристичних зонах встановити автомати SGR, реакція була переважно негативною. Тепер, через рік, самі власники телефонують до організації Попа, оскільки туристи активно запитують про наявність автоматів для повернення тари.

Система SGR також допомагає зменшити кількість сміття, яке залишають туристи на гірських стежках, додає він. Люди або самі повертають пляшки заради заставної вартості, або їх підбирають інші, охочі отримати компенсацію.
“На жаль, в Україні подібного не відбувається, оскільки там така система ще не запроваджена“, — підсумовує Поп.

Чого місто не може зробити

“Ми займаємося цим не для того, щоб отримувати прибуток, як це роблять приватні компанії з утилізації відходів“, — зазначає мер. Він вважає, що однією з причин успіху міста є те, що послуги зі збору та утилізації сміття надаються не приватною компанією, а самою місцевою адміністрацією.

Втім, є речі, які міська влада не може вирішити самотужки. Однією з найбільших проблем для Тиргу-Лепуша — як і для всього повіту Марамуреш, до складу якого входить місто, — залишається відсутність легального полігону для утилізації побутових відходів, які не підлягають переробці та не можуть бути продані.

Наразі всі відходи з округу вивозять до інших регіонів, на відстань до 200 кілометрів, що значно збільшує витрати для бюджетів міст і сіл. До того ж вивезення сміття займає чимало часу, змушуючи людей довше зберігати відходи поблизу своїх осель.

Це приклад явища, відомого як “Не на моєму подвір’ї”, пояснює Поп. Люди усвідомлюють, що сміттєзвалища необхідні, але не хочуть бачити їх біля своїх громад.

Одним із можливих рішень, за його словами, може стати залучення громадян як зацікавлених сторін у цей бізнес, щоб вони сприймали його більше як власну справу і як джерело доходу — так, як це вже працює в деяких країнах.

Хоча румунські громади й досі стикаються з багатьма викликами, їхній досвід може стати корисним і для української сторони Карпат. Спільні проблеми й напрацьовані рішення справді можуть стати міцною основою для створення нових підходів, які працюватимуть для обох країн.

Вікторія Губарева