Закарпатський письменник Дмитро Кешеля зустрівся з читачами

У незвичному форматі відбулася зустріч письменника Дмитра Кешелі в обласній універсальній науковій бібліотеці. Це не презентація, не ювілейний вечір, а справді зустріч із читачами. Директор бібліотеки Людмила Григаш відкрила це літературне зібрання, а надалі письменник тільки відповідав на запитання.
Питання до письменника почалися з дитинства. Звідси родом його зухвалий літературний герой – Митрик. А дитинство письменника було непростим, але справжнім. У старших не вистачало часу дітьми занадто опікуватися. Кешелівське покоління виростало в спартанських умовах: або пан, або пропав. Тому виживати ще з дитинства його вчило життя.
Само собою виринуло питання про містичність у творчості. А виростала вона із повсякденного фольклору – із розмов, поведінки людей, їх характерів.
Літературознавець Дмитро Федака нагадав про деб’ют письменника. А сам прозаїк розповів, як народжувалося його «Дерево зеленого дощу». Як із київської спілчанської кав’ярні «Еней» його та Креміня покликала до Павла Загребельного. А в Ужгороді вже чекала телеграма: «Ви прийняті до НСПУ». «Дерево зеленого дощу» було перекладено в Москві і отримало визнання кращої книги року. За що автор отримав ще й вагому матеріальну винагороду – 5 тисяч рублів.
Цікаві питання отримав письменник від літературознавця Івана Сенька, поетеси Олени Пекар і багатьох інших поціновувачів. А от щодо літературних течій, то він себе не співвідносить ані з модернізмом, ані з реалізмом. Література або є, або її немає. Тут Дмитро Кешеля процитував кількох улюблених поетів. Вірш Симоненка про «сині очі і каре пальто» – таке запам’ятовується назавжди.
А ще Дмитро Кешеля розповів про те, що він так і не прижився в Ужгороді. Рідна Ловачка назавжди залишилася його осердям. Колись письменник відзняв фільм про село Кужбеї, яке вимирає. Але самотні кужбеївські жінки більше дають собі раду, аніж ми у мегаполісах, переконаний автор стрічки. Вони звикли покладатися тільки на себе та на Бога. А ми залежимо від безлічі дрібниць: вимкнули світло, немає води. То може ми більше втрачаємо, аніж знаходимо, йдучи до цивілізації.

Закарпаття онлайн