Закарпатський Казанова: «Наші жінки гарні й розумні, а чоловіки ліниві»

Новомодне словечко пікап (pick up з англ. – познайомитись) віднедавна на теренах колишніх братніх республік асоціюється не тільки з автівкою-будкою для перевезення вантажів, але й з мистецтвом спокушання. Пікапер – це майстер, фахівець зваблювання. Хоча зустрічаються такі і серед осіб жіночої статі, сьогодні професійні залицяльники – здебільшого чоловіки.

З вимогливішими жінками більше куражу

Такі хлопці не розгубляться біля жодної красуні. Вони знають, як правильно знайомитися з жінками різного віку, соціального статусу чи самооцінки. Навіть якщо пікапер явно не Аполлон, а його жертва таки справжня Венера, вона запросто може потрапити у грамотно і методично розкладені тенета сучасного Казанови.

Хоча у досвідчених зваблювачів може спрацювати і наш автентичний спосіб «но, пой!», «Замок» вирішив дізнатися про ази цього своєрідного хобі у справжнього закарпатського пікапера – тридцятитрьохрічного Віталія.

Своє прізвище чоловік повідомити не хоче, каже, в його випадку – це все одно що публічно зізнатися в тому, що ти таємний агент. Також молодик не дуже любить, коли його називають пікапером – вважає себе радше поціновувачем жіночої вроди. Тут Віталій одразу ж додає, що краса – це поняття дуже обширне, і йдеться не тільки про вродливість, але й про жіночність, магнетизм, шарм, природну привабливість тощо.

Розповідає, пікапом зацікавився через бажання здобути повну… свободу. Мовляв, здебільшого середньостатистичний чоловік зустрічається з дівчатами, з якими може, а він – з якими хоче.

У минулому навіть їздив до столиці на різноманітні тренінги з основ зваблювання. Там навчився методично стежити за своїм зовнішнім виглядом: регулярно ходити у спортзал, до перукаря, ба навіть до дантиста. І ніяких тобі лінощів щодо гоління чи манікюру – дівчата дуже не люблять нечупар. Триденна щетина може бути елементом образу, але добре виваженого. До того ж, ретельніше почав підбирати гардероб.

На Закарпатті хлоп, який стежить за собою, надзвичайно вигідно відрізняється від чоловічого загалу, – пояснює Віталій. Бо, мовляв, сильна стать у нас доволі лінива і розпещена: побритий, вмитий і відпрасований – вважай, справжній жених. І до такого порядку, вбачає чоловік, їх привчили самі ж жінки.

Парадокс, пояснює Віталій, що якраз саме закарпатські жінки і вродливі, і розумні, і доволі добре виховані. Вони звикли за собою стежити, вкладають досить багато ресурсів, аби гарно виглядати, часто з хорошою освітою та роботою, вміють добре вести господарство, але цінувати себе, мати якийсь певний гідний рівень у стосунках з протилежною статтю ще так і не навчилися.

Тому пікаперу цікавіше знаходити жертви або у чисельних поїздках до сусідньої Угорщини, Словаччини та Чехії, або у великих українських містах, мовляв, полювати за самодостатніми і вимогливими жінками – куражу більше.

Пояснює це тим, що в Ужгороді чи Мукачеві «підчепити» дівчину зовсім неважко, відповідно і втрачається весь азарт. По-перше, закарпатські «жони» не дуже звикли до елементарних хороших манер, чоловічого вміння і, головне, бажання слухати та навіть до приязної посмішки. Тому спрацьовує і банальний варіант – відчинив двері, подав руку, допоміг одягти пальто, зробив неочікуваний комплімент, поступився місцем у транспорті…

Стосунки – це не спорт

До речі, Віталій має власне авто, але громадським транспортом часом користується, саме аби зав’язати цікаве знайомство. Однак, каже, є в Ужгороді і кілька переваг перед великими мегаполісами. Наприклад, його неспішність. Розповідає про випадок, коли зрання подарував незнайомій дівчині букет розкішних троянд, бо «ви так посміхнулися, що мою осінню депресію як рукою зняло», а вже за кілька хвилин вони мило спілкувалися у ближній кав’ярні. Таке можливо саме через те, що в обласному центрі є час на «кавіль», і хай робота почекає.

Прошу все ж таки пригадати якийсь випадок, коли довелося прикласти великі зусилля, аби звабити закарпатку. Віталій, посміхаючись, розповідає, як одна юна і дуже вродлива, але доволі самовпевнена мадам здалася лише після того, як він розіграв перед нею цілу виставу у ролі лицаря на білому коні зі знайомими міліціянтами та справжньою бійкою. Спочатку довелося захищати панянку від бутафорних хуліганів, потім нібито втрафити через це до міліцейського відділку, бо один із дебоширів «виявився» чиїмось недоторканним сином, і тільки так здобути вдячність від зворушеної юнки.

Утім, чоловік каже, що такі випадки радше виняток, ніж норма. Та й було це все на початках його «кар’єри», коли він і сам не шукав легких шляхів, і здавалося, що чим закрученіший спосіб зваблення, тим крутіший результат.

На запитання, чи веде він підрахунок «розбитих сердець», Віталій тільки посміхається й ухильно відповідає, що він не спортсмен, аби гнатися за кількістю.  Йому більше цікавий сам процес знайомства, спілкування та спокушання. Проте пояснює, що є таке просте поняття, як екологічність стосунків, головний принцип якого – не нашкодь! У будь-якому випадку треба завершувати все так, аби жінка зберегла про проведений з тобою час тільки позитивні враження, а не хотіла врізати межи очі при зустрічі.

Щодо порад пікаперам-початківцям, то вони, переконує Віталій, доволі прості: постійна робота над собою, у всіх напрямках і вміння любити жінку як таку.