Спалах цікавості до творчості закарпатських художників відбувся в СРСР лише після виставок у Києві та Москві 1956 року, які відіграли величезну роль у формуванні іміджу крайової школи живопису.
У Державному архіві Закарпатському області збереглись стенограми обговорень та книга відгуків, з яких дізнаємося про успіх тодішніх ретроспективних виставок. Сьогодні чи не вперше представляємо короткий аналіз обговорень, який багато що прояснює.
В. Гадба, В. Сабов,, Г. Глюк у Москві, 1956 р
Колективна виставка закарпатців у Києві була приурочена 10-й річниці возз’єднання краю із УРСР. Показово, що в експозиції були представлені лише твори, написані у перше повоєнне десятиліття. Поміж корифеїв були представлені й молоді художники – Є. Кремницька, П. Бедзір, Ю. Сташко, А. Іван, І. Шутєв, В. Габда та інші. Учасниками обговорення київської експозиції були маститі радянські художники: Олександр Пащенко – член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, ректор Київського художнього інституту; Василь Касіян – народний художник СРСР, Борис Фогель – професор Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І. Репіна, а також Тетяна Яблонська, Сергій Отрощенко, Микола Глущенко, мистецтвознавець Леонід Владич.
У розлогих виступах звучало прихильне ставлення до творчості закарпатців. Серед недоліків відзначали панування жанру пейзажу та декоративності, що «відхиляється від традицій російської та української школи живопису». Із промов стає зрозумілим, що під терміном «декоративізму» закарпатським художникам закидувались ознаки європейських напрямів першої половини ХХ ст., а в деяких виступах цей термін прирівнювався до формалізму. Проте у промовах художників, формування яких відбувалось за межами СРСР (Б. Фогель, М. Глущенко) звучав конструктивний аналіз та виокремлення самобутніх рис малярства Закарпаття і що найважливіше, об’єктивна оцінка творчості А. Ерделі, якого у 1949 році публічно звинуватили у космополітизмі та формалізмі.
Л. Владич: «…Разом з Бокшаєм Ерделі енергійно боровся за згуртування національно школи живопису на Закарпатті. Але він глибоко помилявся, гадаючи, що формалістичне мистецтво і теорія «мистецтво для мистецтва» можуть стати грунтом, на якому виросте ця школа…Ідейно-творча перебудова була для нього доволі складною, адже його мистецькі погляди ніколи не були даниною моді, а наслідком глибокого переконання… Дехто з місцевих критиків, не розуміючи, очевидно, всієї складності цієї перебудови маститого художника, а головне – цілком очевидних ознак цієї перебудови поквапились зарахувати Ерделі до космополітів».
Б. Фогель: «Головні вислови критиків, а також заперечення в виступах полягають у тому, що живопис закарпатців відхиляється від традицій російської та української школи живопису, що в ній панують декоративні елементи. Деякі товариші стверджують, що взагалі ризиковано вчитися у закарпатських художників, а виставка може навіть збити із правильного шляху…
…У закарпатських художників своєрідна художня форма творів і помилка багатьох критиків не в тому, що вони відзначають недоліки цієї форми, а те, що вони розмірковують про них формально у бюрократичному смислі цього слова. Правильна ця форма чи неправильна? Передова школа російського живопису – це велика школа, але хіба порочними є ті твори, в яких відзначається вплив й інших шкіл.
…Хочу наголосити на художній своєрідності виставки. Це яскравий прояв декоративного елемента в більшості творів, який найбільш характерний для закарпатських художників. Це вирізняє їх від інших художників, і в цьому одна з своєрідних рис їхньої творчості. Нехай мені не дорікають, що я механічно відриваюсь від форми і змісту… Якщо декоративність є однією з відмінних рис, то її розкриття – один з секретів її багатоманітності та своєрідності.
С. Острощенко: «За останні роки у закарпатських художників є багато досягнень…, але мені здається вони дещо й втратили. Можна відзначити такого цікавого художника як Манайло. Я бачив в нього вдома такі твори, що стає образливо, як він звернув зі свого шляху – зайнявся тим, до чого його не зовсім тягне. Мені здається, він розгубився…
…Хочеться сказати ще про Ерделі, якого можна поставити поруч з найкращими художниками. Це такий багатий по кольору й колориту живописець і нам важливо повчитися у нього. Якщо вдасться влаштувати виставку творів Ерделі, то ми повніше познайомимся з його мистецтвом. Художник за останній час трохи заплутався: він почав пристосовуватися, і це в нього не вийшло.
…і такого художника як Манайло теж потрібно високо цінувати… Хибною є думка, що декоративне мистецтво нижче станкового. Це високе мистецтво і неможна стверджувати, що воно збіднює художника. Правильно було сказано, що це не формалізм. Не можна називати декоративне мистецтво формалістичним.
В мене таке враження, що ужгородці перелякались чогось і втратили багато цікавого, що мали раніше. Мені здається, що не потрібно нам нав’язувати свого, а потрібно їм надати більше свободи для роботи».
Як бачимо, у багатьох промовах звучала підтримка закарпатських митців та пояснення своєрідності їхнього декоративного мислення, що є «прагненням до багатої гами та широкого діапазону». Під час обговорення, з особливою увагою були проаналізовані твори Ерделі, Бокшая, Шолтеса, Манайла та інших художників, чиє творче кредо сформувалась у дорадянський період.
Уже 21 червня 1956 року відбулось обговорення виставки у Москві. У столиці закарпатське мистецтво представляло 28 художників (живопис – 105, графіка (акварель, рисунок) – 13, скульптура – 8). На відміну від київських колег, московські художники, серед яких вчений секретар Московського союзу радянських художників Кравченко К. С., професор Бабенчиков М. В., мистецтвознавець Членов А. М. були відвертішими в аналізі представлених творів, серед яких також переважали пейзажі. Показово, що в цьому не побачили «наївної описовості чи географічного опису», проте відзначали велику силу любові до рідного краю, яка струменіла з картин. «Народність теми – ось що визначає зміст всіх картин, представлених на виставці, чи то пейзаж, натюрморт, композиційний твір… В більшості своїй вони вийшли з глибин народних мас, ніколи не відривались від рідної землі… Художники Закарпаття плоть від плоті свого народу, виразники його прагнень, настроїв, пристрасті та сподівань. І на природу, і на людину вони дивляться його очима, живуть і творять разом з ним… В Закарпатті немає будинків творчості або творчих баз: художники йдуть на Верховину, в гори та роблять це круглий рік, не вичікуючи літньої погоди, просто живуть у доволі суворих, аскетичних умовах вельми далеких від «санаторних», розділяючи зі своїми щирими господарями їхні печалі і успіхи, переймаючись їхніми інтересами та повсякденним життям», – відзначав у доповіді К. Кравченко.
В аналізі виставки особлива увага приділялась умовам виникнення та формування закарпатської школи живопису. На відміну від київських колег, московський критик А. Членов наголосив на датуванні виникнення живописної школи Закарпаття у 1920-х та її досягненнях у цей період, що розходилось із загальноприйнятою думкою про її динамічний поступ у радянський період. Мистецтвознавець сміливо назвав краєву малярську школу «потужною реалістичною школою живопису в Європі 1920-х рр.». Чи не вперше у радянській мистецтвознавчій практиці бачимо позитивне сприйняття дорадянського досвіду закарпатської школи малярства. Критик виокремлював їй місце на союзній мистецькій мапі, акцентуючи увагу на її самобутності.
А. Членов: «Хвалити закарпатську школу справа проста. Коли дивишся на ці надзвичайно щирі твори, на ці кольори – серце радується. Але є одна річ, з якою я не можу погодитись із Кравченком. Це підкреслення того, що закарпатська школа отримала можливість розвиватись лише тоді, коли потрапила до радянської України, а до того переважали формалістичні бродіння. Цю тезу я зустрічаю у пресі не вперше. Я вимушений був читати, що на творчості Бокшая благотворно відобразився вплив А. Герасимова, Яблонської і т. д. Мені здається, що це зовсім не так.
На жаль, є така думка, що ця школа розвивалась тільки після того, як художники примкнули до нас. Але мені здається, що вона надто перебільшена. Навпаки, саме створення національної реалістичної школи у 1920-х роках, в умовах розгулу формалізму і кризи в Західній Європі, є надзвичайно цікавим і показовим. Дійсно, і в закарпатській школі були формалістичні впливи, але мені тяжко назвати ще одну такої реалістичної сили школу, яка була створена в Європі у 1920-х роках.
Я не хочу твердити, що знайомство із скарбами Державної Третьяковської галереї було б шкідливим для художників, це безумовно принесло би користь. Але не думаю, що Бокшай був таким непідготовленим, що нарешті став на міцний шлях. Помилково вважати, ніби творчість А. Герасимова, Т. Яблонської вплинула на творчість цього художника. Не думаю, що напищений академізм А. Герасимова міг на когось вплинути. Навіть у Яблонської, яка є живим майстром, добрим живописцем, не впевнений, чи має вчитися Бокшай. Певно, навпаки: Яблонській не зайве було б повчитись у Бокшая.
…У нас є Академія мистецтв, оргкомітет, які вважають себе зберігачами священного вогню реалізму, який потрібно по розверстці розподіляти серед периферії та досягати розквіту. Насправді це досягається зворотнім шляхом: розквіт починається знизу, від звернення художника до життя. Ідея про те, що Ужгороду обов’язково потрібно вчитися у Ленінграда чи Києва абсолютно хибна. Має бути взаємне збагачення: ужгородцям корисно повчитись у киян чи москвичів, але у тій же мірі, як киянам та москвичам корисно повчитись в ужгородців. Основа нашого мистецтва в підкресленій рівності кожної обласної школи. Не хочу сказати, що кожний географічний пункт рівноправний, але ніякого підкреслення впливів однієї школи на іншу не повинно бути.
Я висловлюю захоплення наполегливістю ужгородців, які категорично відмовились приймати парадний академізм за реалізм, хоч він їм насаджувався…Складається враження, що київські художники, які прийшли в Закарпаття, зіграли роль варягів, які прийшли на неосвічену периферію…».
Аналізуючи стенограми обговорень двох важливих в історії закарпатського малярства виставок у Києві та Москві, відзначаємо різницю у сприйнятті мистецтва найзахіднішої області України.
Слід зауважити високий ступінь свободи у московському обговоренні, де не наголошувалось на негативному формалістичному досвіді закарпатців. Навпаки: їхні досягнення позиціонувалися з погляду реалістичної школи живопису.
Зв’язок із традиціями народного мистецтва жодним чином не переводився у площину декоративності та розглядався як вагома складова, що визначила одну з найхарактерніших рис малярської школи краю.
Імпрези закарпатських художників у Києві та Москві відіграли потужну роль у формуванні іміджу крайової школи живопису. Обидві виставки мали багатющу пресу, де робилися перші у радянському мистецтвознавстві спроби осмислити своєрідність закарпатського мистецтва, хоча в теоретичному плані не становили особливої цінності. Важливість цих статей була у відродженні жвавих зацікавлень творами митців Закарпаття, у своєрідній їхній легалізації чи навіть реабілітації у радянському мистецтвознавчому дискурсі. Радянське мистецтвознавство толерувало обидва покоління художників закарпатської школи – А. Ерделі та Й. Бокшая як батьків-засновників та їхніх учнів – А. Коцку, А. Борецького, З. Шолтеса, Е. Контратовича та інших в якості «перших художників, вихованих в рідному краї, а не в Будапешті, Відні чи Празі». Через десять років після возз’єднання із УРСР термін «закарпатська школа живопису» став звичним серед радянських критиків, а про художників почали все частіше писали у фахових виданнях Москви та Києва.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.