Ткацтво вважають одним з найстаріших напрямків народно-ужиткового мистецтва. Воно як і вишивка – дуже популярний промисел на Закарпатті. Кожен район має свої особливі орнаменти та кольори, які чітко визначають самоідентичність місцевих людей, їх традиції та побут.
Справжнім скарбом краю є «покровиць» або коврова доріжка, де кольори та візерунки дивно переплелись і поєднали між собою знання та вміння народу з їх духовним світом.
Традиції ткацтва передаються в родинах з покоління в покоління, від бабусі та матері до дочки. Ці вміння береглись та примножувались в родинах. Займались цим ремеслом переважно пізньою осінню або взимку, коли господарські роботи завершені і можна приступати до ткацтва. Кросна (ткацький верстат) розкладали посеред кімнати, ткаля всідалась на низеньку лавку та починала роботу.
Ткали як тканину (домоткане полотно), на якій потім вишивали та використовували для виготовлення сорочок, рушників та різних господарських потреб, наприклад пошиття торб, так власне і покровці. Але перед тим були підготовчі роботи, які займали не менше часу, ніж саме ткацтво. Господині треба було виготовити нитки та наснувати (набрати) їх на верстат. Робота кропітка, бо саме від неї залежав майбутній візерунок виробу, ширина та довжина полотнища.
Далі для покровця
Далі для покровця готували клаптики тканини (старий і непотрібний вже одяг нарізали тонкими смужками та замотували в клубки).
Коли всі підготовчі процеси завершувались, починалась сама магія ткацтва. Човник (дерев’яний овальний виріб, на який закріплювали тканину) переміщали між двома рівнями ниток, які регулювались спеціальними педалями. Нитки зазвичай були білими або чорними, а от сама палітра коврику рясніла всіма барвами веселки.
Кожна деталь верстату мала свою назву, згідно з функціями, які виконувала. Воротило (скручували на ньому вже готову частину виробу), ничельниця (крізь неї пропускали нитки і, міняючи рівні, переплітали їх), бердо (ним збивали смужки тасканини одну до одної та ущільнювали виріб), поножі (педалі якими регулюють інтенсивність подачі ниток) та ін.
Наша майстриня, Магдалина Федорівна з села Велика Копаня, поділилась з нами не лише своїми знаннями та вміннями, а й розповіла про важливість такого ремесла. Каже, як і до всієї роботи, до ткацтва приступали з чистими помислами та спокійною душею, бо інакше нитка могла рватись і хорошого виробу б не вийшло.
Споконвіку покровців ткали в родині не один десяток метрів, бо і на придане треба, і лавицю (лавку) або ладу (комод у формі дивану) прикрити та й підлогу застелити. Такий етновиріб сьогодні набирає неабиякої популярності, і в сучасні інтер’єри він добре вписується, та й «тайстри» – сумки – з нього виходять добрі.
Проте все менше людей, які опанували це мистецтво, ще менше охочих ним займатись. Магазини надають досить широкий вибір всілякого текстилю, тому немає потреби так трудитись. Але чи зрівняється якась заводська річ з цим неповторним, єдиному в своєму роді (адже ніколи, навіть в одної господині покровці не повторюються ні в кольоровій гамі, ні у візерунках) виробом, обігрітим людськими руками?! Гадаю – ні.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.