Замість епіграфа: «Ви дійсно працюєте на телебаченні? А скажіть: Ви бачили живого диктора?»
День телебачення насправді – свято величенної кількості людей. Ну, дійсно, хто із сущих нині не дивиться телевізор? Навіть, припустивши існування такої екзотичної популяції, доведеться визнати й її кількісну несуттєвість по відношенню до іншого населення. Та все ж 16 листопада ось уже який рік поспіль українські працівники електронних ЗМІ по праву вважають своїм фаховим днем. Принагідно додамо: журналістам, які у них працюють підфартило двічі, бо вони мають ще й День журналіста – 6 червня. Та все ж глядацька аудиторія, вочевидь, асоціює свято телебачення, у першу чергу, із обличчями впізнаваними, голосами – звичними, себто – із людьми, які працюють у кадрі. Якщо для глядача сучасного такими особами є телеведучі, то для аудиторії, зразка другої половини минулого сторіччя, культовими персонами були диктори телебачення. І фраза, винесена автором у якості епіграфа – узята із життя. Вона цілком стосується нашої героїні – теледіви, для багатьох – еталону смаку й елегантності, диктора закарпатського телебачення, згодом – редактора цього телебачення, Наталії Якушко.
– Пані Наталю, як Вам – відчувати себе законодавицею смаків впродовж тривалого часу?
– Давайте сприймати це формулювання з посмішкою… Мені здається, що тривалий період мого життя проходив під знаком потужних комплексів… Через чимало причин мені хотілося, чи-то сховатися, чи-то бути непомітною… Зрештою, усе, про що я мріяла, зводилося до бажання працювати в бібліотеці (дуже любила читати) і, щоб мені дали спокій!
– Цікавий симбіоз для започаткування кар’єри телеведучої…
– Ну, ось так складалося в моєму житті, що багато з того, що давалося іншим легко й невимушено, мені доводилося досягати завдяки наполегливій праці і, буквально, переламуванню власних упереджень. Якось так випадало, що оточували мене люди, які пильно і твердо тримали мене під контролем, та й не тільки люди – так складалися життєві обставини.
– Визнаємо, професія Вам «дісталася» – вельми, як для маленького містечка, екзотична. Як вона Вас обрала?
– Ви правильно формулюєте – вона мене обрала. Уперше на студії я опинилася через товариша батьків – Людвіга Сізілова, який тут працював і запропонував взяти участь у конкурсі ведучих. Було це в грудні 1966-го… Пригадую, я прочитала коротку замітку з газети, щось розповіла про себе і прочитала вірш про Леніна. Не знаю, чим припала до смаку комісії, яка обирала з-проміж інших, і обрала мене. Однак той «похід» на телебачення обмежився кількома спробами – батько категорично не сприйняв моє нове захоплення: «Я знаю, що таке театр і всі ці… Спочатку – навчання!», – категорично заявив він. Тому на наступні 5 років телебачення зникло з мого життя. І вже на 5-му курсі романо-германської філології про мене згадала тодішній диктор Тамара Галайда, яка мусила їхати за чоловіком із Закарпаття. Ось так на наступні кілька десятків років моєю роботою, долею і, мабуть, значною частиною життя стало телебачення.
– Думаю, сьогоднішнім телевізійним «обличчям» важко зрозуміти, з якими труднощами стикалися засновники цієї професії. Приміром, де Ви могли вчитися?
– Якщо говорити про суто фахове навчання… Для початку – спостерігала за ведучими телебачення словацького, угорського, згодом пощастило навчатися в Інституті вдосконалення працівників телебачення і радіомовлення. І, скажу Вам, школа це була надзвичайна! Адже готували в ній дикторів і ведучих всесоюзного рівня і викладачі були – відповідні. Приміром, Зоя Олексіївна Салілова, Петро Тодосійович Бойко – вимова, акторська майстерність. Шкода, згодом, та й нині мало хто має в своєму арсеналі знання і практику такого рівня…
– Зрештою, з фактичною ліквідацією на телебаченні дикторської професії необхідність таких знань, неначе, й зникла…
– Прикро… Диктор – професія, яка потребувала ретельної підготовки. Адже диктор – це журналіст, оратор, психолог… Людина, яка вміє спілкуватися з аудиторією і відчувати, чого та хоче: чути і бачити!
– А в роки Вашої роботи на телебаченні це – ще й маса «супутніх» проблем: косметичних, дизайнерських, стильових…
– Так-так! І туш «Ленінград», яка постійно висихала, але не підводила, і щіточка… Мій чоловік казав, що я живу для телебачення і значною мірою мав рацію. Усе в моєму житті: від графіку – до зачіски – було підпорядкованим телебаченню. Адже 35 рублів – пів-ставки диктора – ішли в основному на таксі. Тоді ж не було записів і Закарпаття починало мовлення після 23-24-ї, коли завершувала свої програми Москва… А впродовж цілого року у мене особисто, до цього, не надто простого графіку, додавалося ще навчання на 5-му курсі університету і народження першої дитини…
– Зауважу, не єдиної…
– А я повернуся до початку нашої розмови і до комплексів… У юності в мене була якась така впевненість, що я не вийду заміж… Навіть казала мамі, що хочу всиновити діток, а вона відповідала: «Чекай, своїх народиш…». І мала рацію: маю трьох гарних дітей! І, знаєте, впевнено можу казати: щастя – у здоров’ї і в радості від дітей та онуків!
– Ось уже кілька років Ви не працюєте на телебаченні… Кажуть, усі, хто тут працював, бодай, трохи, так чи інакше, а відчувають ностальгію за цією роботою. У вас вона є?
– Ви знаєте, ні! У мене таке відчуття, наче одне моє життя я прожила там, на телебаченні… І прожила, як на мене, достойно і достойно пішла, сама, мене не просили. Я пішла, коли відчула – мені не цікаво, я – не цікава! І мені необхідно піти – для себе, для збереження психічного і фізичного здоров’я… Усе просто: телебачення любить молоді обличчя! І це слід відчувати і розуміти… Зараз я живу іншим, повірте, не менш цікавим, життям!
Пані Наталя належить до тієї касти жінок, яких визначають екзотичним для згорьованої України терміном – «леді». Причому статус цей їй вдається зберігати і в елегантній сукні, і в джинсах, і у вечірньому макіяжі, і з волоссям, зібраним «резинкою» у хвіст… Вона захоплювалася громадською діяльністю і продовжує це робити, вона завжди цінувала красне слово і зараз збирає, як каже сама, рідкісні, мов перлини, талановиті дитячі таланти, які люблять поезію, займаючись з ними. Вона радо відгукується на запрошення до зустрічі – з колегами, студентами, щиро передаючи свої знання і вміння – тим, хто цього справді хоче. Життя пані Наталі, матері нині дорослих дітей, бабусі (не віриться!), колись – законодавиці телевізійної моди, ніколи, мабуть, не було схожим на картинку із глянцевого журналу. Проте здається, що воно цілком може стати основою для колись написаного небайдужими і, обов’язково, талановитими сценаристами, аби знайти відображення у цікавій програмі для… телебачення. Якому колись були віддані 10 років життя, якого нині, каже пані Наталя, вона майже не дивиться. Бо це було в її тому, іншому житті…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.