Випускник Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого, головний режисер Мукачівського російського драматичного театру, керівник перспективного українського проекту «Книга вголос», нарешті – директор видавництва «Студія Слово» – іпостасей самореалізації у Юрія Крилівця не бракувало. Утім, головною «сполучною ланкою» завжди залишалася жага творчості. Хоча сам Юрій Григорович, не дивлячись на, здавалося б, традиційні для Мельпомени українського «розливу», гіперболізованість і пафосність почуттів, воліє висловлюватися простим стилем. І все ж, розмова з ним, так чи інакше, стосується високих матерій, на які в сучасному світі перетворилися історія, література, культура …
– Звідки і як з’явилася висока мрія про театр?
– Ви знаєте, я взагалі-житель невеликого населеного пункту на Хмельниччині. І в один, як мені здається, момент, зрозумівши, що так і не стану космонавтом …, вирішив релізувати себе в акторстві. Скажу відверто: мрія була зрозуміла далеко не всім. Але, спасибі мамі, яка підтримала мене і навіть поїхала перший раз до Києва, усі якось склалося. Хоча оцінити гідно щастя «потрапляння» до такого вузу, як Карпенко-Карого, де було 200 чоловік на місце, я зміг лише, напевно, на курсі 2-му, коли почалися відрахування за так звану «профнепридатність» …
– Як виникло Закарпатті?
– Усе просто! У ті роки була мрія попрацювати в російському театрі. Поясню: у ті роки, очевидно, через певну політику, в українських театрах був моторошний репертуарний застій – суцільна «шароварщина» у гіршому її варіанті. А в російських театрах уже відчувалися «горбачовські» віяння свободи, хоча й я застав випадки, коли занадто «зухвалі» спектаклі закривали. Ну, і вирішальним моментом став факт, що в Мукачівський театр нас запросили разом із дружиною (я одружився на 4-му курсі). Власне, ось так …
– Проте кожного артиста манить столична сцена …
– Напевно, до пори до часу. Але, зараз, по закінченню стількох років, а головне – після зустрічей і спілкування з однокурсниками, я розумію, що не все так просто. Одна з них, приміром, цілком вдала в роботі і могла б, здавалося, дозволити собі деякі вільності, але – на жаль! У спину «дихають» завзяті, сміливі, молоді колеги. Тому постійно необхідно «відповідати». І сама вона зізнається: моторошно втомилася! Якщо плата за «столицю» – в такій боротьбі і постійній гонитві, то я не готовий до такої ціни. І потім: можна ж все життя працювати на другому плані або насолоджуватися переглядом репетицій з великими режисерами, але так і не зіграти того, про що не може не мріяти артист. А у мене був Шариков з «Собачого серця»!
– І все ж ви «проміняли» акторське щастя на режисерський хліб …
– А Ви знаєте, для мене режисер – це, напевно, головна професія. Артист – занадто залежний! І ще … Артистові цікаво досягати високих цілей. Очевидно, переді мною, артистом, ставили дрібні … Режисер же повинен в кожній справі визначати головну мету і шукати методи її досягнення. І це допомагає в будь-якій справі.
– Власне, з методами, а точніше – способами реалізації в провінції набагато складніше. Адже для втілення задуманого режисерові потрібна команда …
– Так … Але в цьому-то і не велика проблема в провінції, хоча саме слово «провінція» дещо коробить слух. Насправді в «провінції» набагато більше цікавих і талановитих людей! У столиці все більше, вибачте за лексику, понтів! Так, справжні професіонали екстра-класу коштують дорого, але їх і не так багато. А те, що хлопці з периферії не завжди затребувані – не їхня біда, а, скоріше, марнотратство і невміння реалізувати потужний потенціал менеджерів, чи що. А тих, столичних, завжди можна запросити і «коштує», як кажуть, це не завжди так дорого. Головне – знати, чого ти хочеш!
– Вам завжди вдавалося визначити і досягати, чого хотілося?
– Ну … Здавалося, що так. Першу книгу «вголос» ми, приміром, записали саме тут, на Закарпатті. Потім, здавалося, цілком перспективний проект зважилися реалізувати в Києві. Так, мріялося про певну матеріальну складову: квартиру, влаштованість … Але, на жаль … У певний момент інвестор зневірився у бізнесовій перспективі проекту…
– Попит не розрахували?
– Та не склалося не з цим … Ви знаєте, ми випустили книгу єврейських казок – ексклюзивну, без удаваної скромності скажу, річ. І я зайшов на пошуковий сайт із запитом «скачати безкоштовно». Коли побачив, скільки людей звернулося переді мною, зрозумів: якби з кожного – хоча б по 10 центів, то поміняти розбиту на наших славних дорогах машину не становило б особливих труднощів. Тут недавно розповсюдили інформацію про закриття аналогічного сайту, то за нього, кажуть, заступився син нашого президента. Якщо це так, то «синові» зіслужили погану послугу, підказавши або тільки поширивши цю ідею. Не можна по-хамськи і нахабно красти чуже! Саме через це з нами бояться мати справу в Європі. Я нерідко буваю в інших країнах і, повірте, знаю, про що кажу!
– І все ж створюється враження, що культурні проекти не надто затребувані в наш країні …
– Та не зовсім це так! Я маю 2 яскравих, як мені здається, приклади після виходу нашого документального фільму «Дерев’яні храми України. Закарпаття ». Перший. Мене розшукав чоловік, який після компліментів напав на мене з претензіями, що ми мало показали … ну, купа не зовсім зрозумілих мені термінів. Виявилося, я мав справу з викладачем архітектури, який використовує наш фільм на лекціях для студентів. Так от для повноти картини йому не вистачало якихось нюансів. Практично? Ще один випадок. Знайома гід використала матеріал, наданий у фільмі, для екскурсії заїжджим туристам. Так місцевий храм в глухому гірському селі отримав конкретну матеріальну допомогу від них, а самі туристи – натхнення і незабутні почуття, про що неодноразово продовжують повідомляти моїй знайомій в телефонних дзвінках та проханнях продовжити. Я думаю, при правильному і стратегічному підході можна знайти і виробників і зацікавлених споживачів.
– Так чому ж ніяк не вдається їм зустрітися? Тим більше, на Закарпатті, багатому і природними й культурними надбаннями, які можна успішно «продавати», збагачуючи і людей, і край?
– Та з цим проблема не тільки у нас! Інша справа, що в близькому для нас зарубіжжі визначається стратегічна мета і поступово досягається. А у нас як? Отримали дещицю грошей і роздали: на книжку, на театр, на музей … Усім, начебто, по трохи – трохи й отримали. Так не буває! Необхідно планомірно і наполегливо домагатися вирішення, нехай поступово, але неухильно створювати. І тут така справа: найпростіше сказати – такий-то винен … Проблема, як мені здається, глибше …
– Але для її подолання проблеми потрібно, як мінімум, її визначити …
– Бачте, в 17-му році тих, хто переймався подібними питаннями, відправили куди подалі, пан Сталін активно продовжив цей процес, далі – не краще. А тепер рішення приймають, власне, діти й онуки тих, хто відправляв … Як пояснити? Ну, написав книгу автор, з величезним трудом видав, отримав свої 100 екземплярів, і .. щасливий! А важливо, щоб книга потрапила до читача, щоб її активно обговорювали, хвалили, критикували, домагалися кращого. Те ж саме – з артистами, режисерами, художниками … Цей процес є взаємним! Його потрібно підтримувати і стимулювати. А інакше все дарма!
– І тим не менше, Ви в цьому культурному процесі берете участь …
– Я не люблю слово «культура»: мужичок, що все життя програв на балалайці, вважає, що він «в культурі», і академік Патон, ніколи не належав до того, що у нас прийнято визначати «культурою» … Колись, м’яко кажучи, не в найкращому настрої я повертався з Києва додому. Це було після подій, описаних вище … Так от: діло було напередодні Великодня, Україна обрізала висохлі на деревах гілки, палила багаття, тут, на Закарпатті, вже щосили відчувалося тепло весни – усі готувалися до свята … І я подумав, чим же ти, Юра, займався всі ці останні кілька років? Давайте відверто! Якби я був найталановитішим артистом, то швидше за все, мав би можливість грати десь …, якби мої режисерські здібності вразили світ, то, напевно, мене б запросили в Голлівуд … Але раз я втретє опинився на Закарпатті, значить Богу так було завгодно. І я дуже хочу вірити, що я тут не даремно. У всякому разі, все для цього зроблю.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.