Юлій Кондор. Життя, що вмістило епоху

Що потрібно людині, аби достойно і спокійно зустріти поважний вік? Легендарний персонаж радянського фільму вивів формулу: гарний дім, гарна дружина. Погодьтеся, список варто продовжити… І в кожного для цього продовження є свій перелік необхідних для щастя складових.

3 червня цього року виповнилося 90 років закарпатцю, якого люди, добре із ним знайомі, небезпідставно називають «добротворцем», – Юлію КОНДОРУ.

Його життєвий шлях – ціла епоха, що включила чимало сторінок історії нашого краю, та й України загалом. І цей досвід він зберігає не лише у спогадах, але й в поведінці справжнього закарпатського денді, звиклого до відповідальності за кожну справу, до якої взявся, до шанобливого ставлення до дами, з якою зустрівся…

В одному інтерв’ю просто неможливо вмістити велике і насичене подіями життя цієї людини, тож доводиться втамувати свою цікавість та зупинитися на тому, що виглядає, на думку автора, найбільш важливим та значущим.  

– Дехто на Закарпатті згадує вас як комсомольського, партійного діяча, хтось – як працівника МВС. Але найбільше пам’ятають  як здібного художника та директора Закарпатського краєзнавчого музею. Де ви найкраще почувалися, так би мовити, на своєму місці?

– Мені довелося вести активне життя в часи, коли людей, здатних сумлінно виконувати свою роботу, намагалися використовувати на різних ділянках Так і мене використовували, і капітально. Тільки-но встигнеш в одному місці навести порядок, як кидали на інше. Мене взагалі жартома називали такою собі «палочкою-виручалочкою». Всюди, де працював, намагався робити так, аби після мого звільнення ніхто мені ні в чому не міг дорікнути. Але найближчою для мене була діяльність, пов’язана з творчістю, художньою зокрема.

– Чи були у вас моральні авторитети, тобто люди, з кого брали приклад у житті?

– Так, і це був Йосип Бокшай. Я завдячую йому багато чим. Гадаю, на моєму життєвому шляху він зустрівся не випадково. Я міг би навчатися в чеській гімназії, а став учнем Ужгородської руської реальної гімназії, де викладав Бокшай. Саме завдяки йому я став людиною, яка сприймає світ не лише очами, а й серцем, і душею. Саме він першим побачив у мені щось таке, що привернуло його увагу… А саме він пробудив у мені глибоку любов до малювання.

– То художником ви стали саме з легкої руки Бокшая?

– І завдяки Бокшаю також. Але найбільший вплив на бажання стати художником  мала краса рідної Верховини та батько, котрий теж гарно малював. Він був лісником,  весь час наша родина переїжджала з села до села. Тож у мене була можливість побачити наш край у всій його красі і полюбити його на все життя. А згодом відчув необхідність зображати цю красу на картинах.

– Але кар’єра художника склалася не одразу…

– Не одразу, бо жив у такі часи, коли про це довелося на досить довгий час забути. Натомість взяти в руки скрипку, мандоліну і грати в оркестрі народних інструментів та танцювати. Втішаючи себе тим, що самодіяльність – це теж художня.

Оце, особливе світосприйняття, здатність в усьому, що оточує, бачити красу, мабуть, визначальна властивість Юлія Андрійовича. Його щира залюбленість у рідне Закарпаття, в людей, що мешкають тут, та в природу рідного краю дійсно вражає! Художник за покликанням, і за душевним наповненням, він товаришував та зустрічався з видатними представниками закарпатської школи мистецтва та й сам має чималий творчий доробок. Проте життя, що вмістило цілу епоху країни та краю, вело його по життю не лише мистецькими шляхами. А принципова позиція, якій не властиве лукавство, додавало цим дорогам перепон та вибоїн…

– Як людина такого творчого складу і з художніми здібностями потрапила у систему внутрішніх справ?

– Це особлива історія. Після того, як відслужив армію, мене запросили працювати в обком комсомолу. Але коли наприкінці 1961 року на Ужгородській районній партійній конференції мене внесли в списки у новий склад організації, я виступив категорично проти, пояснюючи свою позицію незгодою зі стилем райкому. Згодом мені дорікали, мовляв, ти перекреслиш свою кар’єру, але я настояв.

– Без наслідків, гадаю, не обійшлося…

– Звісно: мене запроторили в тюрму (сміється. Авт.).  

– Тобто?

– Направили працювати начальником ужгородського СІЗО. І тут, як завжди, почав робити те, що завжди звик робити: наводити порядок. Побачив чимало, пережив також, але намагався навіть серед такого специфічного  контингенту залишатися людиною. А одного разу ув’язнені оголосили голодування – через надмірну жорстокість одного наглядача. І я не поцурався, пішов до обурених людей та перепросив за цього наглядача, чим загасив конфлікт. Цей період свого життя вважаю важливим тому, що зазирнув ніби в іншу реальність, в якій теж живуть люди зі своїми проблемами, думками, почуттями. Тож якщо можеш допомогти – помагай, а не здатен – іде з цієї роботи.

–  І чим закінчився цей період вашого життя? 

– А тим, що із СІЗО мене направили упорядковувати дитячу колонію, яка створилася тут же.

– Чим вам запам’ятався цей час?

– Тим, що з дітьми інколи було так само важко спілкуватися, як і з дорослими злочинцями. Усі ці, в основному, підлітки були жертвами своїх сімей, часто покинуті напризволяще, розлючені, деякі розбещені. Але я, нехай і не до всіх, зміг знайти підхід: створив невеличку майстерню, де діти малювали, займалися різьбою по дереву тощо. Відомий закарпатський скульптор Свида на добровільних засадах давав малолітнім порушникам уроки ліпки, різьби. Не знаю, чи хтось із моїх колишніх вихованців став скульптором чи художником, але те, що вони не пішли злочинним шляхом – впевнений. 

Після колонії мене взяли в політвідділ МВС, звідки свого часу в званні полковника вийшов на військову пенсію.

– Але ж ви не залишилися без роботи, чи не так?

– Не залишився. Весь час я виношував мрію пов’язати, нарешті, своє життя з образотворчим мистецтвом, стати справжнім художником. Метри закарпатської художньої школи  Кашшай, Коцка, Балла неодноразово запрошували мене на посаду відповідального секретаря Закарпатської спілки художників. Я обіцяв, мовляв, як піду на пенсію… Тож час настав, і я прийняв цю пропозицію, до якої підійшов, сподіваюся, так само відповідально й уважно, як і до інших.

Епоху країни й краю роблять не лише видатні і відомі, а більше, у першу чергу, відповідальні особистості. Ще – радше, творчі! І в цьому сенсі не настільки важливо, які посади вони обіймають. Творчість – вона ж бо поза регаліями і погонами. І саме вона робить діяльність успішною, а життя – натхненним!

– Для мене особисто ви залишилися в пам’яті як директор Закарпатського краєзнавчого музею, про якого дуже схвально відгукувалися як в мистецьких колах, так і серед чиновницької «братії». Звідки така одностайність?

–  1984 року з посади відповідального секретаря Спілки художників мене перевели директором краєзнавчого музею. Я цього хотів, бо мав власний погляд на реставрацію замку, адже він розвалювався на очах.

Призначити призначили, але допомагати начальники не дуже поспішали. Реставраційні роботи йшли повільно й неякісно, тож я почав фотографувати «неподобства» реставрації і ходити по кабінетах, демонструючи безповідповідальність та безгосподарність реставраторів.

– І допомогло?

–Знаєте, так, допомогло. Для потреб реставрації замку почали виділяти більше коштів. Та й ми не сиділи без діла. Весь колектив декілька разів виходив на суботники, розчищали від мотлоху усі куточки музею та подвір’я. І замок поступово став більш привабливим для відвідувачів, зачастили сюди і високі гості з області, України та з-за її меж.

– Відомо, що була ідея створення в області історико-культурного музею-заповідника, до якого б увійшли всі музеї та історичні місця Ужгорода, а також так звані народні музеї, які на той час функціонували в області. Що з цього вийшло?

– На жаль, не вийшло нічого. Завадили невігластво, нерозуміння цієї важливої справи та байдужість чиновників. Шкода також, що припинили роботу ряд прекрасних музейних закладів області, а їхні експонати або знищені, або розкрадені, або гниють десь у підсобках. Що залишимо нащадкам? Якими вони нас побачать у далекому майбутньому? Здається, сьогодні цим мало хто переймається.       

– Який період вашого активного життя вважаєте найкращим?

– Я вже думав про це і зрозумів: моя робота у краєзнавчому музеї хоч і були нетривалою (чотири роки), але плідною, корисною, творчою. Саме цей період вважаю одним з найкращих у своєму житті. 

Його минуле – у численних картинах, книжках, фотографіях, спогадах. Його сьогодення – в оточенні найрідніших: успішних, реалізованих, достойних. Що ж потрібно людині для того, аби достойно зустріти поважний вік, спитаємо знову. Сам Юлій Андрійович, через притаманну йому скромність, навряд чи доповнить ось ту, виведену легендарним персонажем радянського фільму, формулу. А ми дозволимо собі: гідно прожиті роки. Зрештою, як у Юлія Кондора – життя, що вмістило цілу епоху країни і краю!