Євген Кудрявцев: тут – мій дім

Євген Кудрявцев, фотограф, оптиміст та справжній патріот України розповів про те, як залишав Луганськ та що нового віднайшов для себе на заході України.Зараз він із дружиною та сином успішно вжилися у ритм Ужгорода і не збираються покидати його за жодних обставин.

– Як давно переїхали до Ужгорода?

– Рік і шість днів. Чому? Бо ми з родиною вважаємо, що це як нове життя. Тому для мене 30 червня – це новий етап у житті. Так само запам’ятовуєш дні народження близьких – такі події, які для тебе дуже важливі.

– Ясно, чому Ви переїхали. Однак, чи могли б розповісти подробиці?

– Переїхали, оскільки нашому життю загрожувала небезпека за проукраїнську позицію, за нашу участь у місцевих Євромайданах, Автомайданах, акціях на підтримку України і в цілому. Всередині червня почалися серйозні не те що арешти, активістів просто ловили і саджали у підвали СБУ.

– Тобто це була реальна фізична небезпека?

– Так, звичайно. Мене попередили люди, близькі до тієї системи, у яких, не зважаючи на мою проукраїнську позицію, залишилися повага до мене. Це було одне місто, і ми зрозуміли, що нам потрібно виїжджати.

– Як ви з родиною добиралися?

– На авто. 1720 км від мого будинку у східному Луганську до готелю “Закарпаття” в Ужгороді. Там нас тимчасово розмістила на два тижні облрада. Перші два тижні для нас були дуже важливими, оскільки ми не знали ні що-як-куди, ні місто. Потім, коли більш-менш облаштувалися, зняли квартиру.

Дуже важливий момент, щоб зрозуміти наші переживання. Було перше перемир’я. Ми виїжджали автомобілем, якісь речі встигли відправити “Новою Поштою” куму і отцеві Олександрові. Всього проїхали 16 блок-постів. Крайній був уже у Харкові. Ми їдемо. Перший блок-пост, сепарський. Дитина вже була у батьків дружини у Сватово, це підконтрольна Україні територія в Луганській області. Отож, ми їдемо удвох, купа речей позаду, баули… Я кажу: "Лєна, спокійно, тримайся". Може, ми у якихось списках вже і нас не можна пропускати. Ми ж цього не знали… Раз, проскочили, їдемо далі. Іще один блок-пост. Знову проскочили. Потім їхали у об’їзд, якимось селами, де я ніколи до того не бував. Я дивлюся, ще один блок-пост. Кажу: "Лєна, знову блок-пост". Ми їдемо, а я бачу здалеку наш прапор. І кажу: "Лєнка, розслабся, наш прапор". І вона почала плакати. Ми під’їжджаємо до посту, там двоє наших таких класних хлопців, питають: "А чого це ваша жінка так плаче?" Я кажу: "Хлопці, ви не уявляєте, наскільки ми раді вас бачити". І вони з нами заплакали. Уявляєте, як це все було?.. Ти бачиш сотні, тисячі ідіотів, які далі Луганської області нікуди не виїжджали. Для них Азовське море – верх задоволення, вони – не інваліди, вони нічим не обмежені, У них були такі ж можливості, як у всіх нас. Але їм це не було потрібно. Вони нічого не хотіли робити, лиш би хтось робив все для них. Я не знаю, як їх можна назвати?. Що це таке? Істоти, може? Я не знаю, чи можна взагалі так про людей говорити. І ти бачиш цих дебілів, які кричать, нападають на жінок, дітей, які виходять на день народження Шевченка… А це студенти, викладачі педагогічного університету нашого. Вони такі з палками біжать, б’ють, розумієте…і ти все це бачиш. Воно ж у березні почалося ще. І ти потім через три місяці бачиш прапор своєї країни і плачеш. Я теж плакав. Хоча я давно забув, коли востаннє це робив.

– Чим займалися у Луганську?

– У нас була рекламна агенція. Ми проводили фото- та відеозйомку для серйозних корпорацій, заводів. До того ж я сам фотограф, роблю всі види фотозйомки, весілля у тому числі.

– Можете порівняти весілля на Закарпатті та у Луганську?

– Так, мені пощастило. Я взагалі фотографував багато весіль по всій Україні і не тільки, при чому дуже різноманітних. Коли я приїхав сюди, перше весілля у мене було у Солотвині, Діброва. Вийшло так, що я відпрацював добу. Мені дуже сподобалося. Цікаві традиції, було море вражень, я отримував задоволення від своєї роботи, молодят, людей, бо дуже багато чого ніколи не бачив. Особливо мені сподобався танець молодої. Ну знаєте, коли хлопець такий раз 100 євро, потім знову у чергу, знову гроші… Дуже гарно все, ніжно, по-доброму. Якось так щиро і відверто. Потім я знімав ще весілля, і зараз у мене вже є постійні клієнти.

– Чи могли б назвати відмінності, які у цілому помітили між Закарпаттям і Луганщиною?

– Колосальна різниця. По-перше, я виріс у Сухумі (Абхазія, Грузія), там сформувався, провів дитинство, юність…. Я жив там до 15 років. До речі, це вже вдруге потрапляю на війну. Тоді я був малий, мені було легше все це зрозуміти і пережити.

По-друге, люди тут дуже добрі. Коли мені кажуть: Жека тобі просто так щастить, не вірю. Я ж бачу все у порівняні з тим регіоном, де я жив. Люди неспішні, насолоджуються життям… Кавові традиції — це просто супер. Добру каву ти можеш випити практично всюди: у будь-якій кафешці, зайти у кожен магазин невеликий. До речі, приїжджала моя знайома з Одеси, зайшла у “Зіну” в центрі, побачила, що стоїть серйозний професійний кавовий апарат, який ставиться лише у кафе і барах. Їй за 10 гривень зробили дуже смачну каву з молоком. Вона була у захваті.

– У Луганську такого не було?

– Ні, у нас не було таких традицій. Взагалі всі каву пили розчинну чомусь. На автозаправці “ОККО” ти міг купити більш-менш нормальну каву, ну і було декілька кафе у центрі міста. Щоб ви розуміли, Луганськ – місто велике, розкинуте, і, якщо ти хочеш попити кави, ти мав, якщо живеш у мікрорайонах, сідати у авто, автобус, трамвай чи маршрутку, і їхати. Ціла церемонія.

– Багато Ваших знайомих переїхало в Ужгород?

– Сюди переїхав мій кум, наприклад. У нього вже тут народилася дочка, я її хрестив, А моєю кумою стала відома закарпатка Галина Ярцева. Знаю, що за статистикою переїхало 3-5 тисяч. Але близьких знайомих мало, більшість оселилася у Києві, Харкові, Дніпропетровську.

– А Ваша родина чому обрала Ужгород?

– Декілька моментів зіграли свою роль. Перше, це те, що у мого кума був знайомий батюшка, який мав парафію у Сєвєрську і викладав тут у духовній семінарії. Коли вже захопили СБУ, він зайшов у гості і розповів про Ужгород. От мій кум і переїхав сюди у травні, тому ми вже мали до кого їхати. По-друге, ми відкрили з дружиною карту України. Оцінили вздовж Луганськ-Ужгород. По-третє, є момент, пов’язаний з моєю роботою. Бо ж мені треба годувати родину. Я побачив, що тут хороші гонорари платять фотографам, особливо весільним, промоніторив ціни. Іще один важливий нюанс: ми набрали у Google святкові агентства Ужгорода, аби зателефонувати і дізнатися, чи можна знайти тут якусь роботу і почати заробляти. Вискочило “Не понял”. Ми зв’язалися з Миколою, Денисом. Вони сказали: приїжджайте, ми вам допоможемо. І насправді вони дуже сильно нам допомогли, познайомили нас з хорошими фотографами, стали моїми хорошими друзями. По-четверте, є один момент на рівні якихось знаків. Ми їхали у 2013 році, саме перед Майданом, на змагання у Італію. Чекали ми тоді на заправці біля Чопу, доки підвезуть документи. Був світанок, дуже гарний, я вийшов з кавою, закурив сигарету, підійшла моя дружина. А я дивлюся така краса – гори, повітря – і кажу Лєна, от би тут жити. Тепер вона мені каже, що я повинен бути обережнішим зі своїми словами. Всі фактори склалися. Про що я точно не шкодую, так це про переїзд в Ужгород. Жалкую хіба, що не зробили цього раніше.

– Знаю, що на місці ви продовжили свою активістську діяльність.

– Звичайно, у мене дотепер дружина працює секретарем, помічницею Галі Ярцевої з Руху підтримки закарпатських військових. По-іншому ми просто не могли. З самого початку, наскільки це було можливо, увійшли у волонтерський рух. Сергій Денисено організував фото патріота, за допомогою його зібрали для наших військових дуже багато грошей. Було багато акцій, вони і зараз продовжуються. Дякуючи Богу і людям, я можу зараз працювати, а Лєна дотепер ходить у волонтерський офіс, вже майже рік не покидає це заняття.

– А як ваш син адаптувався до нового міста?

– Дуже добре, він вчиться у п’ятій школі. У Луганську син вчився в україномовній гімназії, дружина у мене український філолог. І так вийшло, що п’ята школа дуже подібна до того навчального закладу, чому ми її і вибрали. Нас дуже добре прийняли. Коли ми прийшли влаштовуватися у школу, показали отаку! стопку грамот (медалі було важко везти, вони залишилися у Луганську). Директор одразу нас звів з Михайлом Годинцем, котрий зараз наш тренер. Макс дуже задоволений, займає перші місця. Хоча тут стиль трохи інший, але він швидко перекваліфікувався, Пощастило. Він з п’яти років займається спортом, тому це важливо і для нас, і для нього. Ще син ходить у Падіюн на малювання.

– Як вирішуєте житлову проблему?

– Ясно, що це проблема, оскільки на житло складно заробити у наших умовах. Але змінюються життєві принципи. Коли у тебе там все добре, свій дім, робота, друзі, спокійне розмірене життя, досить хороші перспективи, – це одне Але коли ти все це втрачаєш, докорінно змінюєш уявлення про світ. Багато хто знімає житло, як ми. А взагалі в Ужгороді реально купити квартиру або якийсь будиночок. Може не у центрі, а десь у районі. Наприклад, мій друг фотограф живе у Холмоку. Я коли їздив до нього у гості, прикинув, що це як з одного кварталу переїхати до іншого. Це не проблема.

– Як так сталося, що Луганськ захопили сепаратисти. Ви ж бачили все це зсередини..

– Дуже правильно сказав мій друг і колега Сергій Денисенко. Він нещодавно їздив на Схід по своїх КВН-справах, розмовляв з місцевими і дійшов висновку, ніби озвучив мої думки. Ті люди, які працювали , які хотіли заробити, які не боялися праці, у яких виходив бізнес, тобто жоден з моїх знайомих, а я у Луганську був досить відомим фотографом, – не мали проросійських поглядів. Всі вони повиїжджали у Київ, Харків, всі патріоти. А інші люди, ті ,які залишилися, 60-70% завжди чогось чекають, щоб їм хтось щось дав. Самі нічого робити не хочуть. Це дна з головних причин. Їм хтось сказав: тут є хунта, тут бандерівці, тут їдять немовлят, потім вони у це вірять абсолютно серйозно. “Вас там обдурять, буде маленька зарплата, прийде Росія і ви заживете добре”. Вони у все це повірили. Не хочу казати про людей погано, але там потрібно було жити, щоб це зрозуміти. Коли проходив референдум 18 травня, у моєму подвір’ї чоловіки повдягали майки "Росія", були нетверезі. Ми жили на 9-му поверсі, з вікна бачили таку поляну, де труби, І от вони пили всі на тих трубах, навпочіпки у футболках “Росія нас врятує”. Це, в принципі, те, що вони робили кожного дня. Розумієте, який їх рівень достатку й інтелектуальний спосіб життя, що так вони відмічали референдум? Люди, все люди. І зараз виникає питання серед переселенців: повернеться, дай Бог, Донбас в Україну, а що з цими людьми? Вони ж там не зміняться…

– Наскільки сильною була, на Вашу думку, російська пропаганда у Луганську?

– Я думаю, ні для кого не секрет, що таке російські новини. Українських каналів там практично не було, зараз думаю, взагалі вже нема. І так, всі дивилися російське ТВ. По-перше, воно там чомусь завжди вважалося якіснішим, Всі дивилися його через супутникові, кабельні канали. 80% складали російські канали, а отже і російські новини. Те що там показують — це жах. Є один гарний приклад. Минулої осені я проходив нашою (ред, – сміється) площею Поштовою, як мені зателефонував друг (тоді ще не діяла паспортна система). Сказав, що налаштував радіо і зараз там віщає Луганськ24. “Тут зараз таке кажуть, що у вас на Закарпатті мітинг за приєднання Закарпаття до Угорщини, ще кудись. Так все правдиво розповідають, ледь не беруть інтерв’ю у людей біля мерії”. А я кажу, мовляв, не повіриш, саме проходжу поблизу мерії: декілька мам прогулюються, співробітників установи, а мітингу немає. І от у цьому пропаганда. Або був сюжет НТВ, де звідкись взяли кадри Закарпаття… Дурниці, повний ідіотизм.

– Чи залишили у Луганську щось таке, за чим сумуєте? Або когось?

– Батьки там залишилися. Звісно, дуже важко було їх залишати. Рік їх не бачив уже. Переїжджати їм було би важко, вони у віці. Це нам молодим легко зірватися, переїхати, бо ми переживаємо за своїх дітей, перш за все. А вони… Знаєте, які там доходи у мешканців ЛНР. Але що зробиш. Якось вони викручуються. Ми їм допомогти не можемо, бо гроші не переведеш. Моя мама — справжній лікар, давала клятву Гіппократа. Вона рятувала людей і з того боку, маю на увазі мирних мешканців. Хоча ті і думали, що стріляли наші (українці) . Але це все були провокації. Я ж це бачив зі свого балкону. У неї є якась гуманітарка, щось їм там допомагають. Удвох з батьком якось вони тримаються.

– Спостерігати бойові дії з балкону — це не жарти? Як це було?

– Ну, ми жили у східній частині Луганська. У нас 9 поверх. От Станиця Луганської області була у 8 кілометрах від нашого будинку, це зовсім край. Там знаходилася Нацгвардія, наші війська. Їх частини мені було видно з вікна. Виходить через наш будинок снаряди літали..

– Чи збираєтеся колись повернутися назад до Луганська?

– Я і моя родина дуже комфортно і добре почуваємося в Ужгороді За багатьма параметрами. Це отут і отут відчувається (ред. показує на серце і голову). Коли питають друзі, чи захочемо колись повернутися, то я кажу ні. Це 100%. Просто ми тут знайшли другий дім. Це не для того, щоб гарно висловитися, це насправді так. У нас тут багато друзів, дуже близьких людей, які нас сильно підтримують. Нас взагалі багато хто підтримав і це так відчувається.

Особливо з роботою. Я ж хочу не просити гроші, а заробляти їх. Вважаю себе непоганим фотографом. Всі колеги-фотографи, а я наче потенційний конкурент, навпаки допомагали, давали роботу, перекидували замовлення, дали мені старт. Це дуже важливо. Бо дуже важко бути невпевненим у завтрашньому дні, але зараз через рік я почуваюся впевнено, бачу перспективи у роботі.

– А що робити з тими, які залишилися у Луганську?

– Мені їх шкода. Мені насправді їх шкода, бо люди не розуміють. Знаєте, я раніше не знав, як це до них донести. Хоча і розумієш, що повинен це зробити. От я дуже активний у Фейсбуці там у мене багато друзів з різних сторін. Переконаних ватників я одразу забанив, але залишилися ті, які, на мій погляд, заплуталися, вони не агресивні. Я раніше писав такі пости: що ви робите, ви нічого не розумієте; вів якусь свою полеміку. Потім я зрозумів, що цього робити не варто. Я почав писати, як живе України, як ми тут влаштувалися, як моя дитина ходить до школи, як він їздить на змагання закордон, як проходять фестивалі , як люди живуть. Подивіться, мовляв, як все у нас добре. Може, тоді до них дійде? І я насправді починаю отримувати повідомлення, на кшталт “Ого, Женя. Добре вам тут, а от ми…” Тобто вони починають розуміти, що зглупили. Може, якось по крупинках це до них дійде, щось у них переключиться. Я сумніваюся, але, знаєте, як це: віра надія…Та і складно все… Бо насправді зрозуміло, що це геополітика, що постраждало багато глупих людей…Ну от глупі вони, що з них візьмеш, нещасні люди. Я от розмовляю зі своїми новими друзями: вони у Відень їздили вже увісімнадцяте, а для луганчан Азов – це межа. Я це правда знаю. І повторюся, ніхто їм не заважав. Шахтарі мали добрі зарплати, по 10 тисяч гривень. Я ж знімав багато шахт до Дня шахтаря, у нас край був шахтарський. Наприклад, міста Антрацит, Свєрдловськ. Що у них зараз залишилось? Їх обдурили, затопили шахти… Якщо ви візьмете історію, то так було завжди. Беруть великі гроші і маніпулюють людьми. Іноді мені їх шкода, іноді я їх ненавиджу, але не мені судити.

– Скільки ще, на Вашу думку, триватиме війна?

– Я думаю, війна закінчиться скоро. Мені складно, я у геополітиці не розбираюся, але думаю якийсь регіон, може, отримає статус напівукраїнський чи який ще, але людей складно змінити, а це головне, Вони ж цього не хочуть; не знаю чому. Але дуже хочеться, щоб перестали гинути наші “пацани”. Я вірю в Україну, я люблю Україну, я знаю, що у нас все вийде. І наші діти внуки нарешті житимуть у нормальній європейській країні, так і буде. Я впевнений.