Яна Мурзаєва: “Ніколи не здогадувалася, що думатиму по-іншому”

Яна Мурзаєва перебралася до Закарпаття більше року тому. Покидати рідний серцю Донецьк не бажала до останнього, але доля вирішила по-іншому. Зараз Яна робить ужгородок іще красивішими, а мукачівських діток залучає до йоги.

– Як давно і звідки Ви переїхали на Закарпаття?

– Я переїхала із Донецька 25 липня минулого року. Сама я із Авдіївки, просто працювала і тому жила там. А вся моя родина жила у Авдіївці. Спершу переїхали вони, а потім вже я. До останнього думала, що все закінчиться швидко, але нічого не завершувалося. Стало вже насправді страшно, тому я зібрала речі і поїхала.

– Як виїжджали із міста? Що найбільше лякало?

– В принципі, найбільший страх від тог, що ти не знаєш, що буде. Коли починається якась бойова атака, ти чуєш як стріляють, чуєш дуже страшний звук, але не знаєш, коли це скінчиться куди прилетить і коли почнеться знову. І, плюс, це ж відбувається не за графіком… Я жила-жила, терпіла-терпіла, а потім зрозуміла, що все – не можу. Я купила квиток до батьків, перед тим привезла їм дитину. То у мене вже і материнський інстинкт, і страх, – все разом грало. Я дуже боялася, щоб із вокзалом нічого не трапилося. Бо до цього його то мінували, то закривали, то відміняли потяги… Але у той день все пройшло дуже добре, а наступного дня вже були якісь сутички і люди не поїхали. Перед від’їздом мені потрібно було з’їздити у Авдіївку за документами, от це було страшно. Ми їхали через Спартак і потрапили під обстріл. А автобус такий старий був, дуже некомфортний. Його всього трясло, ми швидко вибігли. От це було страшно, несподівано. І ми лежали у кущах, над нами літали кулі. А ми лежали і молилися. А що робити було? Потім все закінчилося, ми сіли і поїхали далі.

– Як потрапили до Мукачева?

– Випадково. Батьки поїхали до санаторію відпочивати набагато раніше, іще не підозрюючи все те, що буде коїтися. Були вони спершу під Вінницею, пройшов час їх перебування, почалися військові дії і так вони потихеньку перебралися. Спершу у Трускавець, Моршин , Сваляву… Потім вони були у Мукачеві на екскурсії, їм дуже сподобалося і вони вирішили: спробуємо перечекати. Але це все затяглося, змінило все наше життя.

– Чим займаєтеся зараз?

– Я працюю візажистом. Працювала і у Донецьку візажистом, і тут в Ужгороді знайшла таку роботу.

– Як вдалося знайти роботу? Колеги тутешні допомагали чи навпаки?

– Це було цікаво. Спершу я потрапила до волонтерів. Я не думала, що затримаюсь надовго і шукатиму роботу. Тому у мене було багато вільного часу. Я ходила по Мукачеву, декілька разів бачила по місту цих хлопців зі 128-ї і у мене прокинулася думка, що я тут відсиджуюся у мирі, а вони там на моїй землі… Багатьох хлопців зустріла, розмовляла, вони прямо у Авдіївці були. Я якось це переплакала, пережила і вирішила знайти волонтерів, аби так допомагати, доки я тут. Прийшла до Наталі Зотової, стояла у наметі, ще багато чого ми робили. Так перезнайомилася з дівчатами. Звичайно, всі стали питати, хто я така і звідки, чи потрібна допомога. Допомагали всі, хто дізнавався, що потрібно. Хто словом, хто справами, хто порадою, хто якимось знайомством.. Те ж саме і з роботою. Мене спершу познайомили зі власницею салону у Мукачеві, вона теж візажист. Я і пішла до неї. Просто Мукачево мале і там багато візажистів. До того ж це досить специфічна професія, не так все легко. Але вона подивилася мої роботи, подивилася, де я вчилася. Як професіонал добре зрозуміла, про що йде мова і про який рівень. І каже: у мене є хороші знайомі у салоні в Ужгороді, я можу зателефонувати, дізнатися. Там сказали “так”, і я у той же день поїхала. Зустріли мене теж дуже добродушно. Власниця салону розплакалася і я разом з нею. З тих пір і працюю. Всі допомагають, все подобається, всі підтримують. Хтось навіть речами. Був такий період, коли не було чого носити. Одяг же там залишився. А це ж зима, холодно. Тому так, приносили… Але ніде не було жодних проблем.

– Ви, напевно, можете порівняти макіяж тутешніх жінок і донецьких. Є якась різниця?

– Так, є. Тут більше все натурально. Всі, знаєте, просять якось так, щоб не виділятися дуже, щоб акуратно, не дуже багато фарб. У Донецьку, звичайно, посміливіше, покреативніше було. Небагато, але були якісь такі молоді дівчатка, котрі хотіли щось вишукане. А тут все більш натурально. Те саме з волоссям. Я бачу, що багато дівчат носить довге волосся, практично нема якихось креативних стрижок.

– Бачила ви займаєтеся цікавив видом боді-арту…

– Це називається флеш-тату. Є спеціальні заготовки. Їх просто потрібно правильно переносити і виходить малюнок на тілі. Тримається тиждень. Це я знайшла у Інтернеті і замовляю звідти.

– Філософське запитання по темі. У чому краса жінки?

– У її внутрішньому світі. Якщо він гармонійний, повноцінний, наповнений натхненням від самої себе, від того, що вона робить, від того, що вміє робити, від того, що вона любить себе, що її люблять чоловіки, від її реалізованості. От це все складає внутрішню красу жінки для мене. Як це буде виглядати зовні — друге питання. Вона може бути різною. Ну, ми ж всі знаємо і ні для кого не секрет, що є красиві жінки фізично, а є не дуже. Але якщо всередині все гармонійно, жінка буде обов’язково гарною. Все інше додасться, зробиться візажистами, перукарями і т.д.

– Що на Закарпатті сподобалося, а що ні?

– Я, звичайно, була у великому, неймовірному захваті від цієї місцевості: і від Мукачева, і від Ужгорода. По роботі я багато подорожувала Європою, їздила навчатися, підвищувати кваліфікацію, у конкурсах брати участь. І мені, звичайно, дуже подобалося те, що я бачила: ці будинки гарні, вулички. І коли я їхала сюди, не знала, що на мене чекає. Я до того ні разу не була на Закарпатті, і коли приїхала, побачила всю цю красу, втратила мову. Я одразу закохалася у Мукачево. Я їхала і переживала, що це за місто. Бо я дуже люблю Донецьк. Він для мене найгарніший, найбільш ідеальний був завжди. І от я їхала з таким важким серцем,а коли приїхала, пройшлася Мукачевом, мені стало набагато легше. І, напевно, переносити всю цю важкість, яка зараз у мене на душі, набагато легше завдяки тому, що я бачу. Я ходжу цими вулицями і мене це надихає.

– А як Вам наші гори?

– Красиво неймовірно. Всі ці сіновали, чи як правильно сказати. Дуже природно, живописно. Тепер я розумію, чому дуже багато художників на Закарпатті, чому це такий творчий край. Це край майстринь, рукоділля, музики, віршів. Тому що тут насправді багато творчості у всіх її проявах.

– За чим шкодуєте, що залишили у Донецьку?

– Головно, цей стан, коли ти живеш і ти на своїй землі, і ти знаєш, що ти вдома, знаєш, що у тебе все у порядку, все благополучно. У тебе є певні цілі, які ти перед собою ставиш. Певні напрацювання і ти до них потихеньку йдеш. А зараз вийшло так, що нас просто вирвали зі звичних ритмів життя, з наших планів, наших надій, тобто всього нашого звичного життя. Кожен пішов хто-куди. У кого як склалося. Жодного друга, жодної подруги я не бачила з тих пір, як переїхала сюди. На Закарпаття з друзів ніхто не переїхав. Хтось поїхав у Ялту, хтось до Севастополя, хтось у Кривий Ріг, Одесу. У Київ дуже багато вирушило, Дніпропетровськ. Але у ці краї ніхто. І за цим я дуже сумую, аж до сліз.

– Вдалося знайти тут нових друзів?

– Я справді знайшла неймовірну кількість хороших надійних друзів, приємних людей, які мене підтримали і завдяки яким мені, знову ж таки, легше переживати мої перехідні моменти. Це дійсно так, я цьому вдячна і щодня кажу сама собі: дякую Господи, дякую всесвіт, що я потрапила саме сюди, саме до таких людей, і у мене ще більш-менш складається якесь самостійне життя.

– Чи повернулися б Ви до Донецьку у разі стабілізації ситуації?

– Раніше я думала, що так, а зараз по багатьох причинах не можу. Не хочу загадувати, не хочу більше планувати, не хочу потім розчаровуватися, ламати свої надії. Тому я цю тему для себе закрила. От як буде у житті складатися, так і буде. З одного боку, важко, коли тебе зривають з твого насидженого місця, а, з іншого боку, це як перевірка твого характеру. Якась пригода, можливо. Тут все залежить від твоїх особистих якостей. Якщо ти до цього ставишся позитивно, у тебе всередині є сила, то ти вигадаєш, як жити далі і будеш з цікавістю спостерігати, що з тобою відбуватиметься.

– А ритм життя тутешній Вам підходить?

– Дуже повільний. Але цим мені він і подобається. Ви не уявляєте, скільки я передумала і змінила своїх життєвих позицій тут. Я ніколи не здогадувалася, що думатиму по-іншому. І повільність ця склала на мене так само враження, залишила свій відбиток.

– Як вам наша кава?

– Дуже смачна. Майже у всіх кав’ярнях. Починаючи від дешевих до дорогих закладів вся смачна. Але у Донецьку теж була смачна кава, тому особливої різниці не помітила Бо там теж були смачні заклади зі смачною кавою.

– Бачила ви займаєтеся йогою. Встаєте заради цього кожного ранку?

– Так, кожного ранку о шостій годині ми з подругами приходимо до парку і зустрічаємо сонце, займаємося йогою, медитуємо трохи, Я ще хочу сказати: я сова і мені дуже складно вставати, але зараз я роблю це з превеликим задоволенням. Прямо злітаю з ліжка і біжу, лечу на крилах.

– Бачила, ви вболіваєте за “Шахтар”. Не думаєте підтримувати місцеву команду?

– Ну, звичайно, вболіваю. Тут я вже не зміню своїх поглядів. Це рідна команда. У мене дуже багато чого пов’язано з "Шахтарем", багато клієнтів були гравцями, дружинами футболістів. Тобто у мене досить дружні стосунки з багатьма із них, які вже навіть і не грають. От буквально на днях мені телефонував Андрій Воробей, питав, де я. Просив приїхати до Києва і поспілкуватися, попрацювати з ним. Тому, звичайно, команда для мене рідна. Це як маленький Донецьк. Я завжди слідкую за його перемогами і для мене це отут, у серці, і ніде вже не подінеться. Ні на кого їх не проміняю: ні на “Говерлу”, ні на “Динамо”, ні на “Іллічівець”.

– Як склалися у вас стосунки з місцевими волонтерами?

– Долучалася і зараз перебуваю у волонтерській групі мукачівського шпиталю. Був період, коли у мене було менше роботи, більше вільного часу і ми туди ходили майже щодня. І я ходила, знайомі мої. Але зараз треба працювати, все-таки фінансові можливості сильно похитнулися. Але як тільки є вільний час, вільні думки, можливість хоч чимось допомогти, я це роблю. Буває, із Ужгорода потрібно якісь речі перевезти, якісь прилади туди до шпиталю. Я із задоволенням з цим погоджуюся, везу допомагаю, привожу… Є багато хлопців, які знову пішли у АТО, з якими ми говоримо по телефону. Вони вже стали як рідні – друзі чи брати. Бо своїм дружинам, матерям, вони багато речей не розкажуть. А нам, як просто подрузі, яка може послухати, так. І від цього їм стане легше, ми зможемо хоч чимось допомогти. Веду я до того, що багато хлопців стали справжніми друзями і за них переживаєш у рази більше, коли вони їдуть туди, думаєш, молишся, бажаєш, щоб їх беріг Господь, щоб вони повернулися живими і здоровими.

– Наостанок дещо неприємне запитання: чи важко тут переселенцям і наскільки?

– Моя історія більш світла, більш позитивна. Я не знаю як, але хочу сказати, що переселенці — це покинутий народ, насправді. Мені пощастило з роботою. Я більш-менш можу знімати житло і якось його оплачувати. Але це все на останні гроші. Держава не допомагає взагалі. Я отримую 440 гривень соцдопомоги при умові, що оформлюся на роботу офіційно. Я це зробила і я плачу податок 450 гривень. Тобто у таких умовах держава виплачує переселенцям гроші. А пенсіонери, котрі отримують по тисячі гривень пенсії? Вони вже не працюють, бо їх ніхто не бере. А знімати житло їм нізащо. Хоча б пенсіонерам надали якесь соціальне житло. Бо це насправді страшно. Багато людей не витримують і повертаються у свої побиті будинки лиш тому, що там є житло, а тут вони побираються. І вони там живуть у цьому страхові, жаху, ненавидять Україну і все підряд. Це теж люди. Вони невинні, що це відбулося. Я у Мукачеві бачила жінку, яка сидить з плакатом: я із Донецька, живу у наметі на Латориці. І я бачила цей намет. Вона стоїть, старенька. Я підходила багато разів, казала, де вона може отримати допомогу, бо у нас є церкви, які дійсно допомагають. І завдяки ним ми можемо хоч якось зекономити на харчах. Вони займаються соціальними програмами. Але це церкви, вони не зобов’язані нам. Вони можуть у будь-який момент припинити. Я їй розповіла про ці церкви, сподіваюся вона до них звернулася. Але це страшно: 60-річна жінка живе у наметі і щиро боїться повертатися. Тут хоч якийсь мир. І все-таки у неї більше нема нікого… Тому я хочу подякувати цим церквам. Це Росвигівський християнський центр, адвентисти сьомого дня і московський патріархат. Вони дуже допомагають. У мене дитина йде до першого класу, Вони допомогли знайти рюкзак, підготувати всі канцелярські прилади, бо чесно засобів нема. Гроші є на житло і трохи на харчування. Все решту я витягую лише за рахунок цієї творчої роботи, завдяки йозі, завдяки своїм позитивним переконання. Але всі інші різні.

Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті:  життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»