Як приватизувати кордон. Караул несуть контрабандисти

Журналісти Укрінформу побували у лігвищі контрабандистів

Днями саме минає рік, як виник скандал із так званим "приватним кордоном" на Закарпатті. Коли в один прекрасний день прикордонники виявили, що на одній із ділянок кордону невідомі почали ставити огорожу. Спитали, хто, чому й за яким правом – і дізналися, що це нові господарі землі під кордоном, яким її передала у власність місцева сільрада. Виявляється, й таке у нас можливо: приватизувати землю під самим кордоном. Здавалися ці землі як сільгоспугіддя, під гаслом: "Чого це раптом плодовита українська земля пустуватиме, та ми тут кукурудзи насадимо!" Але замість кукурудзи з часом на цих приватних ділянках з’явилися вагончики з охороною, вишки для спостереження, а на кордоні почастішали випадки затримання порушників. Ще б пак, у цих вагончиках і сигарет можна припасти, й нелегалів прихистити…

ПРО НАС ВОНИ ДАВНО ПОПЕРЕДЖЕНІ ЗІ СВОЇХ ВИШОК

Голосно заговорили про проблему в кінці листопада минулого року. Тоді центральні телеканали зробили низку сюжетів про "приватний кордон" на Берегівщині. На той час уже кілька місяців тривали суди між прикордонниками та власниками ділянок про їхнє повернення у державну власність. А тим часом на Берегівщині з аукціону продали ще шість таких ділянок, загальною площею 79 га…

Суди тривають і досі. У деяких справах є поступ, інші – ще в судовій тяганині. А тим часом прикордонникам доводиться ділити останні метри країни з охоронцями приватної власності. Як працюється в такому режимі? І як ведеться їм, тим загадковим охоронцям у вагончиках? Ми вирішили дізнатися.

На наше прохання прес-служба Мукачівського прикордонного загону, в межах якого знаходиться "приватний кордон", організувала виїзд на місце.

Гідами у нас – дільничий інспектор Тимофій Колтик та начальник відділення інспекторів прикордонної служби ВПК "Лужанка" Дмитро Майковський.

Нас садовлять в "уазик" – і гайда. Їдемо польовою дорогою за межі села Астей, Берегівщина, що на кордоні з Угорщиною.

Кругом поля, засіяні пшеницею. Надзвичайна польова тиша – чути тільки пташиний спів та ще цвіркунів.

Пасторальні думки перериває інспектор Колтик, він починає екскурсію.

– Он, гляньте, – показує рукою на пагорб, що видніється за селом, – там стоїть одна з їхніх вишок. Нас звідти помітили ще тільки-но ми виїхали на польову дорогу. Ті охоронці, що сидять у вагончику під кордоном, уже знають, що незабаром у них можуть бути гості. 

За декілька хвилин ми вже бачимо здаля вагончик на приватній ділянці під кордоном.

– О, дивіться, на даху вагончика в червоній футболці чоловік з біноклем, він нас виглядає, його уже попередили, – каже інспектор.

Дорога упирається в загорожу. Це просто натягнута на дерев’яні кілки металева сітка.

– Це їхня загорожа, – пояснює інспектор.

Від цього плоту до іншого, вже встановленого прикордонниками – метрів 10-15. За тим – дорога, якою ходять наряди, контрольно-слідова полоса (її якраз переорює трактор, це потрібно, аби прикордонники могли помітити сліди порушників кордону). За смугою – стовпчики, вифарбувані в синьо-жовте з номерами, навпроти них – із тими ж номерами угорські стопчики з їхнім зелено-біло-червоним триколором.

Між цими двома огорожами й є приватні ділянки на кордоні. 

– Вони були віддані землевпорядниками в користування підприємцям як землі сільськогосподарського призначення. А насправді – це землі оборони, якими може володіти тільки держава, – пояснюють нам гіди-прикордонники. 

А КУКУРУДЗА ТУТ НЕ РОСТЕ…

На ділянці інспектора Колтика – 17 км кордону, на 12-ти з них є ці приватні ділянки. Вони різної ширини, деякі набагато ширші за 15 м. Тим не менше, на них жодних слідів сільськогосподарської діяльності – кукурудза, словом, тут не росте.

– Хоча можна було б добру пасіку облаштувати, – каже Дмитро Майковський, – гляньте, як гарно навкруги, яке повітря чисте, матимемо на виході добрий екологічний мед.

Але мед, зрештою, це не так вигідно, як контрабанда сигарет і нелегалів.

Хоча, за словами прикордонників, були прецеденти в історії, коли на останніх метрах державної землі у нас займалися сільськогосподарською діяльністю.

– У радянські часи деякі великі ділянки (понад 800 м шириною) під кордоном, що значилися як землі держзапасу й перебували у користуванні місцевого колгоспу, справді використовувалися як сіножаті. Тут косили траву для худоби, – розповідає полковник юстиції Ігор Пітков, помічник начальника з правової роботи Мукачівського прикордонного загону, який веде справи щодо цих ділянок у судах. 

– Але з іншого боку, – акцентує Пітков, – навіть якщо говорити про чесне ведення бізнесу на цих ділянках. Уявімо собі, що добропорядний бізнесмен вирішив посадити тут кукурудзу. Чи означатиме це, що щоразу, як прикордонник витопче йому поле, переслідуючи порушника кордону пішо, а тим паче, на квадроциклі – він писатиме скарги на прикордонників за те, що псують йому бізнес? І про який урожай може тоді взагалі йти мова?

УВАГА, НЕЛЕГАЛИ У ВЕРБОЛОЗАХ!

Отож, ніяких слідів ведення сільського господарства ми не помітили. Натомість – по всій ділянці – зарослі з кущів та верболозів понад каналом. Подекуди вони такі густі, що там можна сховати будь-що – і ящики з сигаретами, й навіть нелегалів, аби пересиділи до потрібного часу. 

– Потім уночі, завдяки тим вишкам, які власники позводили на своїх ділянках начебто для охорони, вони спостерігають за рухом наряду, коли бачать що нікого нема – перекусили сітку, ящики в руки, а тут же десять метрів – і Угорщина, село Берегдуруц, – пояснює інспектор Колтик. 

Для прикордонного наряду ці кущі – велика перепона, бо надто ускладнюють видимість на ділянці кордону, пояснює прикордонник Майковський. 

– Ці ділянки мають чиститися періодично, проте цього не робиться. Оскільки це їхня земля, то вони б мали й чистити – але навпаки, самі цього не роблять, і нам не дають.

Крім того, наголошує Дмитро Майковський, є ще одна небезпека від перебування на цих ділянках сторонніх осіб, так званої "охорони".

– Справа в тому, що перебування сторонніх осіб у прикордонній смузі може привести до витоку службової інформації – про розташування вишок, щільність та озброєння прикордонних нарядів, тощо. 

У ПРИКОРДОННИКІВ І ПРИВАТНИХ ОХОРОНЦІВ – ВЗАЄМНА НЕПРИЯЗНЬ

Питаю у прикордонників про те, які у них стосунки з охороною, чи часто конфліктують.

– У нас взаємна неприязнь, м’яко кажучи, – каже Дмитро Майковський. – Вони нас дратують, ми їх. Часто кричать нарядам з кущів, чого, мовляв, тут ходите, про приватну територію постійно товкмачать. Але в основному без агресії, без конфліктів.

– Було загострення у стосунках минулого року, коли прикордонники спільно з тоді ще міліцією робили перевірку цих вагончиків і знайшли в деяких зброю та подвійне дно, тобто, виявили, що вони використовуються як склади – каже Тимофій Колтик.

– Насправді, причин для конфліктів нібито нема, – пояснює Дмитро Майковський. – Адже вони перебувають тут на законних підставах, як охоронці приватних ділянок. При зустрічі ми завжди вимагаємо показати документи, вони завжди мають паспорт – внутрішній і закордонний, якщо б не мали при собі – то це штраф – 119 грн – за ст.202 про порушення прикордонного режиму. Від такого штрафу їм – ні тепло, ні холодно. Може бути ще затримання до встановлення особи.

– Вони перебувають постійно у нашому полі зору, якщо помічаємо активізацію – наприклад, що під’їжджають машини до вагончиків – ідемо перевіряти. Але їхні "спостерігачі" про це постійно попереджають своїх. Тому, коли ми приходимо, у них – тиша. Треба визнати, що у них є різноманітні способи боротьби з нами, як і в нас із ними. Аби дієво їм протидіяти, правду кажучи, треба додатково ще велику кількість людей – аби постійно стояли у них над головами, так би мовити. У нас таких людей нема. Тому для протидії контрабандистам наразі активно використовуємо, наприклад, засідки для постійного спостереження за ними, – каже Майковський.

"НЕМТУДОМ" – ЗАЛІЗНИЙ АРГУМЕНТ

З цими словами поволі під’їжджаємо до вагончика, у якому сидить охорона приватної ділянки, де ми перебуваємо вже добрі півгодини.

Тут справжня дача. Зелений вагончик, під ним – навіс, там стіл, кухонне начиння, поруч – мангал для приготування смаженини на відкритому вогні. Неподалік – дерев’яна вбиральня. А завершує господарство вольєр, там дві молоді собаки-вівчарки.

– Така зразу подасть сигнал, як побачить прикордонника на дозорі, – підмічає інспектор Колтик.

Вітаємося з хлопцями. Вони одразу – "немтудом", угорською – "не розумію". Залізний аргумент у місцевого угорського населення, коли вони не хочуть із вами розмовляти. Що б не спитали – вони "немтудом". Хлопці стараються не виказувати тривоги, але очі їхні бігають, самі вони не знають, де подіти рук, видно, що напружені, одного взагалі ледь не трусить.

Прикордонники просять показати документи – це єдине, на що ми маємо право у цій ситуації. Один із охоронців показує на товариша, мовляв, він покаже. Йдемо всередину вагончика за хлопцем у червоній футболці (ми його уже бачили, здаля, бо ж це саме він виглядав нас із даху свого вагончика, коли наш "уазик" тільки в’їжджав на прикордонну територію). Хлопчина показує паспорти. Їх перевіряє Майковський, каже, обидва мешканці Берегівського району.

Питаємо, з якою метою перебувають тут.

– Приватна територія, охорона, – каже Іштван, хлопець у червоній футболці.

Цікавимося, яка у них зарплата.

– 100 в день, – відповідає той же Іштван. Чи то через стрес, чи то він по життю такий комунікабельний – хлопець, скидається на те, не проти поговорити. Він дозволяє роздивитися господарство, посікатися до собак, оглядаємо вагончик й за задньою стінкою бачимо драбину. Іштван навіть згоджується на прохання фотокореспондента залізти наверх, аби позувати. А там, на даху, виявляється, є бінокль!

Питаємо, навіщо їм такі засоби спостереження у прикордонній зоні. Отут у Іштвана різко пропадає бажання до спілкування. "Немтудом" – використовує він свій залізний аргумент і більше на контакт не йде.

– Це нам іще спокійні хлоп’ята стрілися, – коментує Тимофій Колтик. – Буває, тільки до них на подвір’я увійдеш, петардами закидують. Різко реагують на непроханих гостей ті, хто у піраміді їхньої організації стоїть вище за статусом. Ці ж – найнижчий щабель.

Ми сідаємо в "уазик" і їдемо з кордону. Ще маємо питання до юристів – адже вони наразі ведуть бої за ці землі у судах. І тільки таким чином можуть допомогти прикордонникам позбутися отаких охоронців на приватних територіях поблизу кордону.

ЩЕ ТРЕБА ДОВЕСТИ У СУДІ, ЩО БІЛЕ – Є БІЛИМ!

З питаннями юридичного характеру щодо "приватного" кордону звертаємося до підполковника юстиції Ігоря Піткова, помічника начальника Мукачівського прикордонного загону з правової роботи. 

– Про цю проблему вперше ми дізналися рік тому, наприкінці квітня 2015 року, – розповідає нам  про історію питання Ігор Леонідович. – Тоді на цих ділянках, що прилягають до кордону, почалися роботи зі встановлення паркану для огородження приватної території. До того часу там нічого не відбувалося.

Отримавши цю інформацію, каже підполковник юстиції, прикордонники написали листи в обласну прокуратуру, СБУ, міліцію. Прокуратура тоді ж одразу розпочала розслідування.

– Виявили, що є 28 таких ділянок, загальною площею 54 га. Накази на видачу земель у власність цим 28-ми громадянам (ділянки мають в середньому по 2 га) були видані ГУ Держземагенства в Закарпатській області. Дозвіл на їхню приватизацію цим власникам видавала Дийдівська сільрада. Причому, в показово короткий термін: від 15 днів до місяця. Пізніше ці 28 осіб, усі – мешканці Берегівського району (мова йде про саме місто Берегове, а також села Дийда та Мужієво), відчужили свої земельні ділянки на користь двох громадян. Хтось подарував, хтось продав, – каже підполковник юстиції.

– Прокуратура на захист інтересів держави в особі Мукачівського прикордонного загону подала 28 позовів у суд щодо скасування усіх наказів про надання земельних ділянок громадянам, – веде далі розповідь Ігор Пітков.

Суди у цих справах тривають із червня минулого року й дотепер. Відстояти своє право прикордонникам удалося щодо 9-ти земельних ділянок.

– Позови щодо цих 9-ти ділянок об’єднані в одну справу, ми уже пройшли всі інстанції. Усі суди – на нашу користь. Але ділянки поки ще не повернуті у власність держави.

Щодо інших 19 ділянок також є позитивні результати – у суді першої інстанції. Розгляд триває, відповідачі подали апеляцію. Але Ігор Пітков упевнений, що усі ці землі будуть повернуті у державну власніть.

– Ці земельні ділянки відносяться до категорії земель оборони, тому не можуть бути приватизовані жодним чином. Парадокс у тому, що передані ці землі у власність згідно з чинним законодавством. Є лише одне "але": Головне управління Держземагенства в Закарпатській області передало ці землі громадянам, перевищивши повноваження, тобто, вони розпорядилися землями оборони. Вони надали цим землям статус земель сільгосппризначення, хоча насправді це землі оборони. Керувалися тим, що на публічній кадастровій карті ці ділянки не відмічені як такі, що входять у прикордонну зону.

Насамкінець, підполковник юстиції повідомив нам ще одну цікавинку у цій "справі".

– Уже в час, коли йшли слухання у справах щодо незаконно переданих у власніть громадян ділянок у межах оборонних земель, у вересні 2015 року, до Мукачівського прикордонного загону надійшов цікавий лист. Від однієї приватної землевпорядної фірми. У листі йшлося про те, що у Берегівському районі проведений земельний аукціон і за його результатами були передані в оренду 6 земельних ділянок, площею 79 га, що знаходяться біля кордону. Тому вони просили нас надати дозвіл на пропуск за лінію інженерно-технічних споруд – на свою землю. Це теж у Берегівському районі, але вже Батратівська сільрада, ці ділянки так само знаходяться між лінією кордону та інженерно-технічними спорудами, безпосередньо біля КПП "Дзвінкове". До них нема відкритого доступу цивільним. Ми заявили про цей факт у військову прокуратуру Ужгородського округу, в результаті підготували результати про визнання недійсним того аукціону.

А щодо "приватного" кордону в межах села Дийда судова тяганина триває. 

– Її б не було, якби землевпорядники раніше погоджували з прикордонниками оформлення цих ділянок, – каже Ігор Пітков. – А так треба доводити у суді, що біле є білим.