16 серпня в театрі ляльок «Бавка» в Ужгороді презентували документальний фільм «Евакуація 200». Літопис «Чорний тюльпан». Таку назву має гуманітарна місія ВГО «Союз «Народна Пам’ять», волонтери якої займалися пошуком тіл загиблих українських бійців в зоні АТО й на непідконтрольній Україні території й повертали матерям.
Зустріч розпочав голова закарпатської ГО «Спілка Учасників Бойових дій «Об’єднані Війною» Микола Марчишак (воював в АТО, пройшов Ілловайський котел), який і представив авторку фільму, журналістку криворізького ТРК «Рудана» Вікторію Сімкіну та режисера та волонтера-пошуковця «Чорного тюльпану» Костянтина Сологуба.
«Ідея? Ми над цим не думали. Само собою народилося, – каже журналістка. – Звісно, шкода, що тут не все, й що окремих кадрів, зокрема про Донецький аеропорт чи як працювали із полоненими, нема у літописі. Мені дуже запам’яталося вміння наших хлопців-пошуковиків жартувати над собою, не зважаючи на важку місію. Якось чекали їхнього повернення з того боку. То з порога заявили: «Не переживай, ми памперси вже поміняли…»
Запрошений на показ фільму заступник закарпатського обласного військового комісара, учасник АТО Петро Марко зазначив, що вже 5-й рік йде війна. «Ми воюємо не із сепаратистами (наша розвідка працює), а проти другої найсильнішої у світі армії РФ, – каже. – Закарпаття вже втратило 100 бійців (89 з них – це воїни ЗСУ), 80 поховано в області. «Ми б не вистояли без підтримки людей. Тому всьому народу України «спасибі». Й окрема подяка добровольцям, які йшли на той бік за тілами. Ми переможемо, бо за нами правда, бо з нами Бог». Опісля нагородив грамотами вже згаданих Вікторію Сімкіну, Костянтина Сологуба, а також закарпатців-пошуковиків Андрія Пйосу та Олександра Русина. Микола Марчишак, у свою чергу, вручив грамоти від їхньої організації, а також квіти дружинам і матерям хлопців. Олександр Русин зі сцени висловив вдячність Руху підтримки закарпатських військових, волонтери якого заробляли кошти не тільки для потреб вояків, але й фінансово допомагали «Чорному тюльпану». Місія, власне, й існувала на пожертви людей, благочинників.
Двогодинний документальний фільм важкий. Кадри були зафіксовані волонтерами-пошуковцями на лінії розмежування у 2014-2015 роках. Без прикрас, це зізнання людей, котрі там працювали. Тут і розповіді, як на блок-постах до них «прив’язували» «сепарів», які пильнували зі зброєю їхню роботу чи виганяли із місця, бо «счас начнется и мы за вас не ручаемся», як розкопувати допомагав навіть собака, чи від смороду тіла в землі щохвилини змінювали один одного із лопатою, як молодий водій авто із непрацюючим рефрижератором транспортував 8 відкопаних тіл, після чого від пережитого зліг в лікарню. Нерідко «тюльпанівцям» снилося, де потрібно шукати – й знаходили.
У фільмі – й сприйняття місцевими мешканцями пошуковиків: одні проклинали, звинувачували, чи «он там на проводах ваш висить», а під ним граються діти. Інші допомагали – як от дідок, який у себе на городі таємно закопав нашого вояка, щоб, коли приїдуть шукати тіло, зміг вказати місце. Чи місцева мешканка, яка не боялася показувати в полі можливе місцезнаходження загиблих й тихо шептала волонтерам на вухо: «Слава Україні».
Олександр Русин додав, що надивилися всякого, й, зокрема, те, як біля понівечених тіл українських вояків ополченці ДНР ледь не селфі робили. «Всі війни закінчуються однаково – смертю. Страшною смертю», «Хтось каже, що війна не змінює людину – це брехня», «Легше їхати на той бік, ніж віддавати матері сина» (й це було, зізнаються, найважчим у місії) (це тільки окремі фрази із фільму).
За роки місії 2014-2016 рр. «Чорний тюльпан» повернув додому майже 700 тіл вояків, виконав 650 виїздів у 105 населених пунктів, подолав кількасот тисяч кілометрів. Нині Збройні Сили України самі виконують цю місію, мають сучасні авто й техніку, а тоді добровольці «Чорного тюльпану» робили це власними силами. Й впевнено казали: «Хтось же це повинен був робити».
Після фільму «атошник» Микола Марчишак зізнався, що він би не зміг це робити, а фільм радить подивитися чиновникам, аби зрозуміти, якою ціною їм дістається сидіння у теплих кріслах.
«Замвоєнкому» Петро Марко додав, що такі кадри треба показувати, але, можливо, не всім.
Ужгородці ж, можна сказати, проігнорували показ фільму – в залі від сили було 50 чоловік, серед яких самі «тюльпанівці», кілька волонтерів, бібліотечні працівники…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.