До виборів у Верховну Раду ще досить багато часу, але їхній підсумок, а також, власне, сама процедура, хвилюють не лише кандидатів, журналістів та інших причетних до перегонів, а кожного, хто бодай трохи цікавиться українською політикою. За історію незалежності вибори у нас так і не стали звичайною процедурою продовження кредиту довіри владі чи її зміни.
Щоразу це війна кандидатів і партій за виборців та одне проти одного. І, як водиться у війнах, не цураються жодних методів. Вибори, які відбудуться 28 жовтня, особливо підкреслюють цю тенденцію, адже влада не гребує нічим, аби гарантувати собі позитивний результат.
Докладніше про все це «Замок» розмовляв із закарпатським політологом Віктором Пащенком.
Повернення до 2002-го
– Вікторе Володимировичу, до виборів лишилося менше, півтора місяця, хотілося б окреслити тенденції цьогорічного волевиявлення. Чим воно відрізнятиметься від попередніх?
– Я вже можу стверджувати, що ці вибори не будуть визнані світовою спільнотою, хоча, звичайно, йдеться ще про масштаб невизнання.
Парламентські перегони 2006 та 2007 років були визнані демократичними, прозорими і такими, що показали реальне волевиявлення. Те, що тоді перемагала опозиція, теж свідчило на користь демократичності.
Нинішні вибори з попередніх найбільше нагадують 2002-й рік. Вони так само проводяться за змішаною системою і мають такий же контекст: репетиція майбутніх президентських перегонів і підготовка до жорсткої боротьби. 2002 року умовно йшла боротьба між партією влади й демократичною прозахідною опозицією, з якою тоді асоціювалася «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком. Сьогодні картина приблизно така ж: є чітко виражена партія влади з умовним сателітом – комуністами – і прозахідна опозиція, представлена «Батьківщиною» та «УДАРом».
Після виборів 2006 та 2007 років перед ОБСЄ, іншими європейськими структурами вже постало питання про зняття моніторингу політичних процесів в Україні, оскільки в частині об’єктивності волевиявлення народу наша держава наблизилася до західних стандартів. Нині все повертається повною мірою: спостереження за виборами та відстеження політичних процесів. Як політолог, я навіть 2002-го не мав стільки зустрічей з іноземними спостерігачами. Такий інтерес був хіба що після скандальних виборів 2004 року в Мукачеві. А тепер я вже спілкувався з представниками посольств Німеччини, Канади, США, а також незалежної організації «ENEMO» та ОБСЄ. За напругою нинішня передвиборча атмосфера приблизно така ж, як напередодні Помаранчевої революції.
– Чи не занадто рано стверджувати, що вибори не будуть визнані демократичними? Може, таки не буде фальсифікацій, вкидання бюлетенів, тобто всього того цирку, який ми спостерігали раніше…
– Вибори й день голосування – це не тотожні поняття. Тому вже нині є багато підстав засумніватися в їхній демократичності. Навіть якщо від сьогодні (розмова відбувалася 20 вересня. – Авт.) аж до 28 жовтня все буде ідеально, порушень досі було так багато, що майбутні вибори вже не можна назвати демократичними й прозорими.
По-перше, два головні опозиціонери нинішньої влади, лідери найпотужніших партій минулих виборів, перебувають у в’язниці. Жодна формальна прозорість під час голосування й підрахунку не здатна цього факту компенсувати. Бо це усунення конкурентів не політичним, а адміністративно-репресивним шляхом.
Далі – тиск на ЗМІ – відомий скандал з телеканалом TVi, інцидент на світовому конгресі преси, коли охорона намагалася заборонити журналістам демонстрацію плака́тів.
Також варто відзначити спроби підім’яти повністю під Партію регіонів весь адміністративний ресурс. Настільки сильно не тиснув навіть Леонід Кучма. Нині важелі держави передусім використовується для того, щоб захопити основні фінансові потоки й ресурси. Завдяки грошовим вливанням, підпорядкуванню ЗМІ, правоохоронної системи, взагалі всієї структури, яку називаємо державою, намагаються «перемогти» на виборах.
Єдине, що наразі ще більш-менш зберігається, – це свобода слова. Відносна, звичайно, але вона є. Це не повністю незалежні ЗМІ, радше – альтернативні провладним. Вони доносять іншу інформацію, критикують владу й таким чином дозволяють нам бачити ширшу картину того, що відбувається. Завдяки цій відносній свободі слова і можемо говорити, що поки що перегони в Україні не перетворилися на суцільний фарс. У Росії та Білорусі цей процес узагалі важко назвати виборами. Але якщо Партія регіонів виграє (а це цілком можливо), то почнеться наступ на останні бастіони, зокрема й на свободу слова.
Розбещення абсолютною владою
– Попри те, що рейтинг невіддільного від Партії регіонів Януковича впав з часу його перемоги на президентських перегонах, соціологічні опитування все ж нині показують, що ця політична сила все ще має підтримку населення, й теоретично могла би перемогти навіть при неув’язнених Луценкові й Тимошенко, вільних ЗМІ й без використання адміністративної машини. То навіщо ж тоді порушувати законодавство, ламати останні надії на якесь примирення із Заходом?
– Є таке відоме висловлювання: «Влада псує, абсолютна влада – псує абсолютно». Перші «успіхи», як вони це називали, «консолідації влади» змусили Європу заплющити очі на недемократичні речі. Після 5-річного «розгулу демократії» Євросоюз вирішив вибачити Януковичу. Мовляв, він ніякий не демократ, та, може, все ж буде трохи більше порядку. Ці «успіхи» запаморочили голови. Відтак сталося абсолютно силове формування більшості через «тушкування», безпрецедентне за антиправовою сутністю рішення Конституційного Суду, який змінив усю політичну систему України. До цього ж ряду відносимо й харківські угоди. Причому не саме підписання, а те, чим воно супроводжувалося: парламентськими війнами, абсолютним ігноруванням опозиції та ще й розпусканням рук. Показово, що герої парламентських битв потім стають важливими чиновниками. Як, наприклад, нинішній міністр оборони Дмитро Саламатін.
Між тим, ці два з половиною роки правління Януковича були витрачені не на реформування країни, а на поділ власності, яка ще не була розкраяна. Причому навіть не під політичну силу, а під власну сім’ю. Відомо, що за цей час Олександр Янукович опинився серед найбагатших людей в Україні, а його батько проживає в палаці, якому б могли позаздрити правителі найбагатших арабських нафтових країн.
Усі ці «досягнення» розбестили владу остаточно. Їй весь час хочеться ще більше. Про це свідчить і перевага так званої «партії війни» над поміркованою частиною всередині Партії регіонів. Радикальне крило, яке мріє повністю підім’яти під себе всю Україну, більше відповідає настроям влади. Тому й Чечетов, як представник «партії війни», став одним із основних спікерів провладної фракції і розкидається фразами на кшталт «розвели як кошенят».
Я не виключаю, що в азарті влада ще більше ускладнюватиме ситуацію. Може дійти й до того, що в певних округах тупо зніматимуть з перегонів суперників, які претендують на перемогу. Але в такому разі вибори не просто визнають недійсними – влада матиме серйозні проблеми, аж до міжнародних санкцій.
– Мабуть, слово «війна» найбільш відповідає й тому, що чинить нині Партія регіонів, тобто місцева влада, й на Закарпатті?
– Війна, напевно, засильне слово, але зачищення неугодних – саме те. Якщо спершу Янукович прагнув грати роль президента всієї країни, то нині влада вже взяла курс на суцільну монополізацію – і в цьому її трагедія. На місцевому рівні чиновники, намагаючись підлестити Києву, чинять так само. На Закарпатті гору взяла «партія війни» у середовищі самих регіоналів на чолі з Іваном Бушком. Мені, наприклад шкода Ледиду, який сам по собі виріс з достатньо прагматичного й здорового середовища продуктивного бізнесу, але потрапив у жорна безжальної авторитарної влади, яка перемеле і його. Не хочу акцентувати на власному звільненні, проте це тенденція, коли всіх, хто не здатен рапортувати «люміній так люміній» просто витісняють з державних установ. Можна скільки завгодно сперечатися, хто кращий – Вегеш, Ніколайчук чи Ващук, однак тут порушується сам принцип здорового глузду й традиції європейського університетського самоврядування. Міністр освіти вже півроку не призначає виборів ректора, а всілякими інтригами хоче перетворити УжНУ на «колгосп тварин» (Дж. Оруел). Тому, за великим рахунком, вибір нині не між партіями й окремими кандидатами в депутати, а між повагою і неповагою до самого себе й своїх дітей.
Інша біда: чомусь влада вирішила, що чим більше буде прив’язаних партквитком, тим більше слухняних і керованих. Тому нині насильною партизацією, тим, що кожній більш-менш успішній людині ставлять ультиматум: або вступ до Партії регіонів, або звільнення чи руйнація бізнесу, – на Закарпатті нагнали вже понад 200 тисяч членів партії. Наступають на ті ж граблі, що й колись СДПУ(о), і матимуть такий самий гіркий результат.
Закарпаття ніколи не було провладним регіоном
– Ви казали, що Партія регіонів скотилася до авторитаризму і через це не має перспектив у майбутньому, але на цих виборах ще може перемогти за рахунок консерватизму виборців. Однак існує й така думка, що, коли дозволити ПР перемогти нині, наступного разу шансу опозиції вже можуть і не дати, закрутивши гайки й перетворивши вибори на щось схоже на російський чи білоруський варіант…
– Можливість влади закрутити гайки, звичайно, значною мірою залежить від нинішніх виборів. Чим більше наберуть голосів, тим міцніше утвердяться у власній безкарності. І все тугіше закручуватимуть. Хоч я переконаний: не вдасться. Різьбу обов’язково зірве – рано чи пізно. Проблема в тім, що чим більше ці гайки закручуватимуть, тим сильнішими будуть катаклізми для країни. Аж до можливих кривавих розборок. І, що найгірше, зростуть шанси прийти до влади радикальним силам з іншого боку, які, за великим рахунком, нічим не кращі за регіоналів. Те, що вони ідеологічно спрямовані на Захід, нічого не означає.
– Переходячи до ситуації на Закарпатті, насамперед хочеться відзначити, що нині багато хто говорить, мовляв, на цих виборах краяни мають протестні настрої, хоча раніше вважалися електоратом, який підтримує владу, хоч якою б вона була. Невже щось змінилося в ментальності земляків?
– Насамперед ця теза неслушна. Вже найперше демократичне волевиявлення в області продемонструвало неприхильність до влади. Перший секретар обкому партії Генріх Бандровський 1990 року з тріском програв вибори народних депутатів СРСР невідомому лікарю з Дубового Тячівського району, який набрав 70 % голосів, хоча люди його не знали взагалі – просто голосували проти лідера обласної компартії.
У 2002 році на Закарпатті перемогла опозиційна «Наша Україна». Відтоді в області постійно гору брала опозиційна на той час сила. Тому називати наш край провладним, втім як і опозиційним, ніяк не можна. Я завжди говорив, що Закарпаття є маленькою моделлю всієї України, де більш-менш рівномірно представлені всі провідні політичні сили, за винятком Комуністичної партії та й узагалі радикальних сил.
Тобто в нас є потужна пострадянська ніша, яку представляє Партія регіонів; проєвропейська, хоч також пострадянська, бо ж авторитарного типу, втілена в «Батьківщині»; ну і ліберально-європейська. Останню в Україні в різні часи представляли різні політики. Наприклад, Сергій Тігіпко, який втратив прихильників після приєднання до Януковича. Нині цю ліберал-демократичну нішу займає «УДАР». Я б сказав, що Закарпаття моделює картину, до якої Україна ще не дозріла.
– Що ж до мажоритарних виборів на Закарпатті, Партія регіонів гучно заявила, ніби збирається перемогти в усіх 6 наших округах. Зрозуміло, була змушена таке заявити. А, на вашу думку, наскільки такі претензії обґрунтовані?
– Я знову згадаю вибори 2002 року. Тоді Іван Різак, лідер СДПУ(о) на Закарпатті, оголосив: ми переможемо в усіх 6 округах. Від них ішло 5 голів РДА і шостий – нардеп Нестор Шуфрич. Переміг один кандидат – Іштван Гайдош. Та й то з явними фальсифікаціями, після численних скандалів і судів. Простежується явна паралель з нинішньою ситуацією. На виборах 28 жовтня Партія регіонів може розраховувати максимум на одного переможця в мажоритарному окрузі. І я вважатиму це великим успіхом для них.
Єдиний Центр може розраховувати на 6 мандатів, включно з Олександром Кеменяшем. При найгірших обставинах, і це я вважатиму неуспіхом для Єдиного Центру, вони переможуть у чотирьох округах. Здавалося б, чому так? Віктор Балога й політична сила, лідером якої він є, наділені ключовими рисами для європейської партії – це вміння домовлятися, визнавати права інших громадян – нацменшин, інакодумців та ін. Одним словом усе це називається демократією. У цьому і є головна відмінність між двома політичними силами.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.