Вони загинули за нас: Сергій Мартин

«Дуже хотів працювати в правоохоронних структурах, тому й пішов служити в армію…»

Одним із перших полеглих закарпатців став Сергій Мартин. Газета "День" у рубриці «Вони загинули за нас» публікує історію нашого Героя. 

Серед загиблих українських військових поблизу міста Щастя 17 червня був і 23-річний ужгородець Сергій Мартин

Буквально за місяць до сторіччя від дня початку Першої світової війни, на фронтах якої в арміях воюючих сторін полягли тисячі наших краян, закарпатці віддавали останні почесті своїм ще юним чотирьом землякам, котрі цими червневими днями загинули на східних теренах України, обороняючи її від банд чужоземних терористів та їхніх поплічників. Одним із них був 23-річний ужгородець Сергій Мартин, механік-водій 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Сергій народився і зростав у типовій ужгородській родині. Його батько Василь працював робітником на заводі «Електродвигун», мати Олена — продавцем. Хлопець був напрочуд спокійним та врівноваженим. Закінчивши ужгородську ЗОШ № 6 ім. В. Гренджі-Донського, хлопець пішов здобувати фах правника в один із вишів міста. «Сергій дуже хотів працювати у правоохоронних структурах, тому й пішов два роки тому до Збройних сил України на службу за контрактом», — розповідає молодший від нього на рік рідний брат Василь, працівник фірми «Джейбіл», котрого той на правах старшого опікав упродовж усього дитинства та юності.

Спочатку воїн проходив курс бійця у навчальному центрі «Десна», а потім служив у розквартированій в Ужгороді військовій частині. З дитинства любив техніку, тож і військову спеціальність обрав відповідно до уподобань — був водієм-механіком БМП.

У лютому цього року одружився з коханою дівчиною Юлею, а буквально через місяць, у середині березня, його частину спрямували на Чернігівщину, де військовики терміново зміцнювали десятиліттями ніким не прикритий державний кордон з агресивно налаштованим сусідом. Звістку про направлення в зону можливих бойових дій сприйняв нормально, був морально готовий брати участь у реальних бойових діях.

21 травня, у день народження Сергія, його військову частину передислокували на Луганщину. Тут хлопець разом зі своїми бойовими побратимами чергував на блок-постах, здійснював патрулювання колон військовиків, котрі були задіяні в АТО.

«Із нового місця служби брат телефонував регулярно, але розмови були якісь нетривалі та неконкретні, — розповідає Василь. — Уся інформація обмежувалася тим, що у нього все нормально. Знаючи, що він перебуває неподалік місця боїв із терористами біля містечка Щастя, мама дуже хвилювалася. Востаннє вона зателефонувала йому 17 червня, але їй відповіли, що він не має можливості розмовляти. У мене були неприємні передчуття — якраз тоді в Інтернеті повідомляли, що військові із Закарпаття потрапили під обстріл неподалік Металіста, є вбиті й полонені. Я подивився карту і побачив, що це могло статися саме там, де служив Сергій. Увечері наступного дня, 18 червня, хтось подзвонив у наші двері. Зазирнувши у вічко, мама побачила кілька військових і подумала, що це принесли мені повістку до армії. Однак сталося найстрашніше — офіцери з частини, де служив брат, прийшли повідомити нас про його загибель… Аналогічну, найтяжчу в житті місію мені довелося виконати наступного дня — повідомити про страшну трагедію братовій дружині, яка очікує дитину, котрій судилося прийти на світ по смерті батька».

Про обставини загибелі знають мало. Кажуть, фугасним снарядом бойовики із завчасно зробленої засідки поцілили в БМП. У машині з Сергієм перебував його командир Олександр Попадинець. Солдати загинули миттєво, а ще одного, закарпатця Михайла Кулю, застрелили неподалік від підбитої машини. Бойові побратими загиблих захисників Вітчизни Андрій Б. та Назар Л., які брали участь у жалобній церемонії, сповнені рішучості відплатити вбивцям за смерть своїх товаришів…

Загиблих оборонців України від російських окупантів, за рішенням міської влади, поховали на військовому меморіалі міського Пагорбу Слави, поруч із могилами визволителів міста в роки Другої світової війни.