Вони не розуміють

  Усе, що написане нижче, не претендує на всебічність і глибину аналізу. Також ці рядки не слід вважати джерелом інформації чи експертних оцінок. Скоріше, це емоційно-світоглядна реакція на останні події, які розгортаються у російсько-українських взаєминах.

Припускаю, що цей текст може розглядатися через призму офіціозу, адже його автор – діючий міністр уряду України. Тому одразу прошу читачів, а тим більше потенційних інтерпретаторів, у жодному разі не сприймати викладене як позицію української влади. Хоча у вказаних далі висновках є частка знань і уявлень, набутих за час роботи на державних посадах.

Написане – це замальовки з натури. Це – міркування громадянина України, небайдужого до своєї країни та до всього, що з нею і навколо неї відбувається. У даному випадку – на російському напрямку.

Отже, на сьогодні маємо черговий виток ескалації напруженості. Саме так свого часу говорили кремлівські пропагандисти при загостренні у взаєминах із черговою країною. А таких криз за радянську історію було вдосталь, тому й вислів став упізнаваним кліше.

Імовірно, саме у відсутності практики добросусідства, небажанні змиритися із тим, що якась держава дозволяє собі жити (!) не за правилами СРСР, у звичці навіть "друзів" і "братів" ставити у підпорядковане становище, та ще в десятках інших причин із цього смислового ряду і криються нинішні проблеми в українсько-російських взаєминах.

Зверну увагу: стратегічне партнерство ще ніхто не скасовував!

Відносини України і Російської Федерації у розрізі їх теплоти після серпня-грудня 1991 року розвиваються спірально. Причому за останні 10-12 років радіус кривих у цій спіралі зменшується, тобто проблеми виникають частіше.

Це навіть "пізній" президент Борис Єльцин, прокинувшись, запитував себе, "що ти зробив для України". Та й російських чиновників спонукав думати про таке. І хоча між словами та діями і тоді було мало кореляції, конкретної залежності, все ж факт залишається фактом.

Схоже, тодішня мінімальна лірика у підходах російського істеблішменту до складного вузла проблем у відносинах із Україною вже не буде проявлятися навіть на словах. Відтоді багато що змінилося в умах сильних "русского міра сєго". І все частіше складається враження, що російські посадовці високого рівня з найвищого ж повеління перекроїли єльцинську фразу на новий лад: "Що ти зробив для того, щоб "нагнути" Україну?"

Візьмемо для прикладу останні, свіжі в пам’яті випади головного санітарного лікаря РФ Геннадія Оніщенка і керівника "Газпрому" Олексія Міллера. Перший заявляв про "пальмове масло в українському сирі" та "визнання громадянина України твариною". Другий говорив про українську ГТС як потенційний музейний експонат. І ще щось у цьому ж дусі.

Ці різні за темами висловлювання мають єдину спільну рису. Кажу прямо: це лобове, прямолінійне хамство. Брутальна зверхність людей, типажів Мішки Квакіна XXI століття.

Переконаний, що не варто аж надто рефлексувати на такі словесні витівки. Адже навіть не вельми обізнаним у логістиці російської політики людям ясно, що справжні автори цих текстів зовсім не ті, хто їх озвучує.

Зрештою, зовсім не пану Міллеру судити, що як Україні найкраще розпорядитися своєю національною власністю. Він всього-на-всього черговий начальник в одному із суб’єктів господарювання однієї із сусідніх країн. Не більше.

Однак ці заяви важливо сприймати з іншого боку. З того, звідки видно не брак елементарної вихованості у російських чиновників, а геостратегічний інтерес Кремля. Бо "размишлізми" панів Оніщенка та Міллера – це вербалізований прояв давнього і сталого прагнення нашого постімперського сусіда зробити незалежну Україну суб’єктом Російської Федерації. Якщо не де-юре, то принаймні де-факто.

І сир з трубою тут є нічим іншим, як елементом економічного тиску, складовою тактики "викручування рук" – давнього і апробованого способу в стратегії підпорядкування України.

Паралелі з "примусом до миру" тут очевидні. Так само зрозуміло, що іншої моделі взаємин із Україною Москва поки собі не уявляє. І навряд чи розворот свідомості відбудеться там бодай у середньостроковій перспективі.

Це підтверджує вся двадцятирічна історія взаємин двох країн після розпаду Радянського Союзу.

Виснажливі і безглузді суперечки за Чорноморський флот, Севастополь і Крим. "Нульовий варіант" на користь Росії. Безпричинний, але істеричний захист "русскоязичного насєлєнія". Тузла. Карамельні та інші торговельні війни. АнтиНАТОвська кампанія, сповнена шантажу і неприхованих погроз. Шалений опір європейській інтеграції. І завжди – газ, у всіх його політичних і економічних аспектах.

Перелік неповний. Це те, що спадає на думку щоразу, як тільки в Росії, чи то в експортному варіанті тут, в Україні (різного масштабу лужкови і затуліни плюс їхні українські васали) розлого просторікують про "общіє корні", "єдіную історію", "вєковую дружбу братскіх народов", "нєразривность связєй" і "обрєчьонность бить вмєстє". Одну кризу змінює інша.

Наведу одну деталь – не базову, проте показову. Часто до мене приходять відомі в Україні люди – бізнесмени, політики, експерти, журналісти, які мають постійний контакт із російською елітою. Принаймні, з тією частиною, яка сидить у високих кабінетах. І що показово: всі їхні претензії до України, все їхнє уявлення про суверенні права сусідньої держави можна об’єднати у вислові "да што ви сєбє там пазваляєте!" із незмінним далі: "Да ми вас…!".

Вони справді не розуміють, що УРСР у складі СРСР із столицею і урядом у Москві вже немає більше двадцяти років. Вони справді не розуміють, що Україна є визнаним світом суб’єктом міжнародного права і міждержавних відносин. Вони справді не розуміють, що іншою є і Україна, і українці.

Москва тиснула, тисне і тиснутиме на українське керівництво завжди, поки там нерозуміння не буде витіснене усвідомленням інших реалій, в яких живе і Україна, і цивілізований світ.

Спочатку не до вподоби був Кравчук, бо не віддав Крим і взагалі виявився "націоналістом". Кучма спочатку ніби й подавав якісь надії, але потім теж став поганим. Ющенко взагалі "помаранчевий", і говорити немає про що. Янукович також не до вподоби: каже про важливість нормальних стосунків, але при цьому хоче в Європу.

У політичних верхах у Росії, таким чином, не зменшується гострий дефіцит розуміння, що з такою Україною і її керівниками робити, як себе поводити, куди йти. Тому й виникає черговий виток ескалації напруженості.

А відповідь – вона лежить на поверхні. І полягає в тому, що річ зовсім не в особі українського президента. Адже будь-який глава української держави не може піти проти її інтересів. Ніколи. Бо це означає – піти проти українців.

Тому Москві не варто дивуватися, що Київ стоїть на своєму. І не слід нервово реагувати на тверде українське "ні" там, де російська пропозиція суперечить нашим інтересам. І не треба пропонувати купити ГТС задурно, бо керівництво України на таку оборудку не піде. І не потрібно вдавати, що неринкова, грабіжницька ціна на газ – це обставина непереборної сили. Бо, бачте, контракт підписано і Росія ніяк не може його переглянути.

Можу дати одне з вірогідних пояснень такої поведінка Москви.

У березні в Росії оберуть наступного президента. На сьогодні більшість експертів зі здоровим глуздом не сумнівається, що майку лідера вдягне Путін. Меншість, яка передрікає неминучу поразку ВВП, робить це для красного слівця, це така собі антикремлівська фронда під впливом Болотної площі.

Отже, пан Путін виходить на нову орбіту. Йому відновлення духу та величі Росії вже буде мало. Його перестає влаштовувати нинішній статус РФ – "вєлікой Росії" вже тісно, їй потрібна головна роль на великій сцені. Тому виник Митний союз. Тому на обрії бовваніє Євразійський союз. А всілякі там концепції "русского міра" – то лише елементи цієї глобальної стратегії, втілення якої має увінчати політичну кар’єру ВВП.

А без України картина буде неповною і блідою, результат – непереконливий і слабкий. Це в Кремлі добре розуміють. Їм прикро, і нервують вони, що Київ непоступливий. Адже було б так чудово і приємно: новий великий і могутній Союз, резиденція його глави – десь у новозведеному Кремлі під Черніговом, а хоч би й під Полтавою, де відбулася така мила російському серцю перемога над шведами і "примкнувши" Мазепою, Кирило (Гундяєв) – у Лаврі, а вся нова "общность людєй" дякує за звільнення від історичних помилок у вигляді суверенітету своїх держав.

Може, це й фантасмагорія. Хоча такий пейзаж, напевно, і малюють десь у московських політичних майстернях. Не важливо.

Важливо інше: незалежна Україна – це об’єктивна реальність, хоча дещо дивно нагадувати про це у третьому тисячолітті. І з цим фактом Росія рано чи пізно, але змушена буде рахуватися.А коли, нарешті, зрозуміє це, то стане автоматично ясно й інше: нинішні московські моделі взаємин із Києвом вже не спрацьовують. Отже, їх треба міняти. Хоча б на такі, що успішно діють у відносинах у цивілізованому світі. З домінантою добросусідства, поваги і партнерства. Можна навіть без визначення "стратегічне".

Віктор Балога, міністр надзвичайних ситуацій, спеціально для УП