Воловець – це неподалік Міжгір’я

Район Закарпаття, що славиться мальовничими гірськими вершинами, визначними історичними місцинами, таємничими бункерами «Лінії Арпада», запальними фестивалями коломийки та верховинської яфини доволі знаний серед місцевого населення. Та попри це все й донині чи не головною проблемою Воловеччини залишається те, що про неї недостатньо відають туристи з інших регіонів.

«А де це?!»

«Майже десять років тому ми вперше взяли участь в одному з туристичних ярмарків «Тур’євроцентр Закарпаття». Тоді нам вдалося розробити такий презентаційний продукт, аби гідно представити всі принади нашого селища і району в цілому, – розповідає голова громадської організації «Асоціація сприяння туризму «Шипот» Сергій Грига. – Для цього відібрали визначні місця, розробили туристичні маршрути – одне слово, все, що могло зацікавити гостей краю. Та коли туроператори з інших областей питали нас про Воловець, перше, що виникало у них на той час, було: «А де це?!» Ми усіма силами намагалися пояснити, та все ж поверталися до того, що Воловець – то є селище, через яке можна потрапити у Міжгір’я».

За словами воловецького туризмознавця, суттєвий мінус району полягає у відсутності дієвої реклами. «От, скажімо, сусідній із нами Міжгірський район славиться озером Синевир і водоспадом Шипот. То розкручені ще за радянських часів бренди. І якщо запитати людей, де вони знаходяться, більшість туристів без роздумів відповість, що у Міжгірському районі. Тому, аби хоч якось зорієнтувати охочих відвідати Воловець, ми казали, що то неподалік від відомих Шипота і Синевира. І вже з часом нас почали упізнавати».

Тури на вік-енд

Через селище пролягає залізнична колія, яка сполучає Закарпаття із багатьма українськими і закордонними містами. У Воловці зупиняються поїзди, що прямують зі Львова, Києва, Харкова, Сімферополя, Одеси, Москви тощо. Транспортне сполучення між містами, на переконання Сергія Григи, є дуже важливим у сучасних умовах. Оскільки нині у людей немає тривалих відпусток і вони намагаються спланувати своє дозвілля хоча б на вихідні. Багато хто взагалі не може дозволити собі відпустки. І те, що ми називаємо походами вік-енду, є дуже популярним серед туристів. «До прикладу, сівши о шостій вечора на потяг, киянин уже зранку буде у Воловці. Відтак на суботу-неділю може запланувати собі туристичний похід. Погуляти, відпочити, а у понеділок зранку бути вдома і братися до роботи».

А на Воловеччині й справді є чим зайнятися у будь-яку пору: влітку прогулятися лісом у пошуках грибів, піднятися на полонину за яфинами, а взимку підкорити гірськолижні схили. Із самого райцентру одразу можна стартувати у цікаву мандрівку. Тут починається Полонина Боржава – один із найдовших карпатських хребтів. Ним за 2-3 дні можна пройти аж до Теребле-Ріцької ГЕС. Туризмознавець розповідає, що, крім цього, Воловеччина цікава і Верецьким перевалом. Щороку меморіал вабить сотні угорських туристів.

Також на воловецькій землі є цікаві вершини – Пікуй, Плай (колись тут на метеостанції працював В’ячеслав Чорновіл, а зараз стоїть пам’ятний знак на його честь), Високий Камінь, цікаві об’єкти «Лінії Арпада», гірськолижні схили, мінеральні джерела, автентичні дерев’яні церкви VIII століття тощо.

Аби розвивати туризм, Сергій Грига розповідає, що силами ентузіастів у районі розроблено туристичні маршрути для автобусно-пішохідних екскурсій, прогулянок вихідного дня та багатоденних походів різних рівнів складності. Ознайомитися з ними можна, ввівши запит в Інтернет-пошуковики. «Ми розробляли маршрути так, аби вони були пізнавані: однотипними за оформленням та позначені логотипом нашої громадської організації. На кожному з них є контакти, кілометраж, позначені визначні місця, а також розписані умови походів, що необхідно із собою мати, збираючись у дорогу. Все це зроблено своїми силами, керуючись певними вимогами та особистим досвідом».

Завдяки власним контактам, кілька років тому патріотам рідного краю вдалося налагодити спів­працю із парапланеристами. «Донедавна я був директором туристичної бази «Думка», що у Гукливому, – продовжує пан Грига. – І в той період ми з Василем Панасовичем (теперішнім селищним головою Воловця) зацікавили цих відчайдушних спорт­сменів Воловеччиною. На нашій частині Боржавських Полонин щороку збиралися парапланеристи зі всієї України та інших держав, аби взяти участь у барвистих змаганнях. Та коли перестав працювати на базі, на жаль, сталося так, що цій атракції ми вже приділяли менше уваги. І в той момент спритні міжгірці, до яких ставлюся з великою повагою, перехопили їх. І нині сусідній район уже славиться не лише природними багатствами, а й чудовими змаганнями з екстремального виду спорту».

Немає доріг — немає туристів

Ще кілька років тому протягом туристичного сезону Воловеччину відвідували тисячі туристів. Фахівець розповідає, що найбільший потік спостерігався у докризовий період. Наступні 2 роки туристів майже не було. Нині він уже помітно відновлюється, здебільшого і через те, що край почав активно розвивати інфраструктуру. Популяризується пішохідний, «зелений» та мілітарі-туризм. Жденієво та Гукливий уже давно мають свого клієнта, який не вимагає від готелів занадто високого комфорту. Головне для такого мандрівника – затишне і зручне місце відпочинку. А тут це все є, ще й смачно нагодують!

Бази розвиваються, та попри це туристична Воловеччина, як й інші райони, має величезний недолік – погані дороги. «Інфраструктуру розвивають підприємці власними силами, проте полагодити дороги самі не в змозі, – вважає Сергій Грига. – Тож поки ми не вирішимо питання доріг на державному рівні, на солідний і масовий наплив туристів із-за кордону нам не варто розраховувати. Адже ці люди звикли до більш прийнятних умов пересування».

До недоліків розвитку туризму в краї можна також віднести і відсутність у країні єдиної системи маркування туристичних шляхів, яка діяла за радянських часів. Нині ж такого немає, і туризмознавець нарікає, що в обігу кілька різних систем. За його словами, таке різноманіття просто дезорієнтує приїжджих. Та все ж із боку ентузіастів є намагання впровадити єдину систему маркування на законодавчому рівні. Також врегулювати законами хотілося б і діяльність приватних садиб, що приймають гостей, так званий «зелений туризм». Та, як бачимо, допоки помітних зрушень у жодному з питань немає.

І все ж відчайдушні любителі природи та приватні підприємці своїми силами намагатимуться відновити туризм у краї, підняти його на вищий рівень, і, пропри нестачу коштів, ці спроби не є марними.