Володимир Висоцький: невідомий концерт в Ужгороді

Того дня у місті  вже була справжня літня спека. Біля ріки було чути гомін дітей. Звідкись лунала музика. Двоє студентів швидко пройшли через міст і підійшли до готелю.  Їм пощастило: біля пожежних сходів нікого не було, вони швидко піднялися на другий поверх і підійшли до номера. Вони трохи зніяковіли перед дверима, не наважуючись відразу постукати. Нарешті один з них це зробив. Їм відкрили, і вони зайшли. У кімнаті вже були люди. Людей з десять. Вони сиділи, хто на дивані, хто просто на килимі на підлозі. У кімнаті стояв густий сигаретний дим. ВІН сидів у кріслі, подалі від усіх – у кутку кімнати. Студенти швидко поставили пляшки на стіл і  знайшли собі вільне місце на дивані. На них ніхто не звернув уваги. Усі погляди були спрямовані на руки, які тримали гітару… 

42 роки потому, Іван Грицак, надзвичайний і повноважений консул України у Польщі, який тоді був одним з несміливих студентів, які потайки потрапили у готель–інтурист, згадує нікому невідомий камерний концерт Володимира  Висоцького однієї літньої ночі у готельному номері… У готелі «Ужгород» ми віднайшли той самий  номер біля пожежної драбини, де колись жив Висоцький.

–         Як виглядав цей номер 42 року тому?

–         Зовсім по інакшому. Набагато скромніше ( сміється). Це був такий собі типовий радянський номер у – інтуристі. Але на той час це був найкращий готель у місті.  Пам’ятаю, що у номері  було кілька крісел Мукачівської меблевої фабрики. У центрі стояв столик. На ньому графін і  «граньоні» стакани. 

– Пили закарпатське вино?

 – Була домовленість, що ми маємо принести більш кріпкий напій          (сміється)

 – Де сидів Висоцький ?

– В одному з крісел – у самому кутку кімнати, з ногами на столі. Подалі від усіх.

 – З ногами на столі?

– Так, атмосфера була дуже вільна. 

– Як вам вдалося потрапити на цей закритий концерт для « своїх»?

– На той час я був студентом, але вже працював заступником секретаря комсомольської організації Ужгородського державного університету. У 74-му році на Закарпатті, на кар’єрі поблизу села Камяниця  знімалися деякі сцени  фільму «Единственная дорога»,  де грав Висоцький. Частина знімальної групи була з Югославії. Дирекція фільму звернулася до нас, аби ми організували студентів для «масовки». Ми відразу погодилися допомогти, але проблема була у тому, що вже було літо, кінець червня, студенти роз’їхалися по домівках, у гуртожитку залишились лише ті, які перескладали іспити.  Фактично, нікого не було! Аби зібрати людей, ми пустили чутки, що у фільмі грає Висоцький. Лише так  нам вдалося зібрати людей для масовки.

– Тоді він вже був такий популярний?

– Ні. Я би сказав, що в Ужгороді того часу панувала якась інша музична культура.  До речі, тоді на слуху була навіть сучасна угорська музика… Принаймні, я не знав нікого із студентів, хто дуже захоплювався Висоцьким. Його велика популярність прийшла вже пізніше. Але вже й тоді серед студентства були відомі кілька пісень, наприклад, «Если друг оказался вдруг…» , його ім’я поступово ставало відомим.

– У вас було якесь особливе ставлення до Висоцького?

– У мене, так ( сміється). І це була одна з причин, чому я потрапив у цей номер тієї літньої ночі. Справа у тому, що до університету, я служив в армії на півночі Росії. У ті часи, на півночі було дуже багато таборів, а у радянських таборах сиділи далеко не  найдурніші люди… Тоді у зоні пісні Висоцького були на рівні молитви.  Коли мені доводилось їхати із Воркути до Североморська, то доводилось зустрічатись із різними людьми. Пам’ятаю, як я їхав у поїзді Воркута-Москва, здається це була весна. У багатьох людей тоді закінчилися терміни перебування у таборі. От тоді у поїзді я дійсно наслухався Висоцького. Їх співали усю дорогу від Воркути до Москви. На півночі пісні були вже народними… Ось тому, коли мені запропонували прийти послухати Висоцького у  номер готелю Ужгород,  я просто не міг відмовитись.  

 – Хто був у номері, окрім вас?

– Було кілька людей, напевно, чоловік з десять…ми познайомилися, але ніхто особливо ні з ким не розмовляв, усі слухали… я потім вже ніколи не бачив цих людей знову.- Що співав тієї ночі Висоцький?- Співав лише свої пісні. Багато з них потім стали дуже відомими. Цікаво, що не було у  ту ніч жодних розмов на політичні теми… Не було, до речі, і аплодисментів. Ми просто слухали, затамувавши подих. Інколи наповнювалися склянки. Курили. Після цих пауз Висоцький співав далі.

 – Ви розмовляли з Висоцьким під час цих пауз?

– Тієї ночі майже не було розмов. Висоцький хотів співати.  Були спроби розговорити його, але він уникав розмов.  Він говорив із гітарою. Мені здається, що деякі речі він навіть вигадував відразу, імпровізував… і так усю ніч…До речі, це було якесь інше виконання, дуже спокійне, камерне… не таке, яке ми звикли чути у його записах. 

– Чи відомо, як йому сподобався Ужгород?

– Не пам’ятаю саме у якому контексті це було ним сказано, але знаю, що Ужгород йому подобався. У 74-му році тут зовсім була інша атмосфера. Дуже європейське місто…Здається, що тоді на зйомках Висоцький сказав, що Ужгород це його маленький Париж… можливо, таке було, але  вже точно сказати не можу. 

– Як ви думаєте, як би оцінив Висоцький те, що зараз відбувається у Росії?

– Думаю, він завжди був проти будь якого режиму. Принаймні, його життя і пісні говорять про це. 

Вони вийшли із готелю, коли вже світало. Було тепло.  До гуртожитку студенти йшли мовчки, кожен думав про щось своє… Коли проходили через міст, над рікою вставало сонце.  У готельному номері панувала дзвінка тиша. Втомлена, наелектризована гітара була на дивані. Через відкрите вікно у кімнату залітали солодкі парфуми маленького міста. Цвіли липи і їхній солодкий аромат розносила ріка… У місті починався новий день: ужгородські коти ходили вулицями з поважним виглядом, мешканці міста включали радіо і збирались на роботу…Після тої ночі Володимир Висоцький проживе ще 6 років. Це будуть шість років великої популярності і великої драми. Драми, про яку він говоритиме своїм голосом, як завжди  – з надривом і до хрипоти…