Володимир Рокитський: “Мені завжди хотілося чогось суто чоловічого”

Сьогодні, 19 січня, Указом Президента України новим керівником Служби безпеки, хоч і з поміткою тимчасово виконуючий обов’язки, призначено Володимира Рокитського.

До звільнення його попередника, Валерія Хорошковського, Рокитський був першим заступником голови СБУ, начальником найбільш «стратегічного» і грізного Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління СБУ.

А кілька років тому Володимир Георгійович очолював УСБУ в Закарпатській області. І в цей час дав інтерв’ю одному з обласних видань, яке яскраво розкриває його як людину. 

Олександр ГАВРОШ, "Старий Замок", 2006 рік 

СБУ має чіткий образ найзакритішої організації. Ясна річ, характер роботи багато чого диктує. З начальником управління СБУ в Закарпатській області Володимиром РОКИТСЬКИМ ми домовилися, що говоритимемо про все, що можна. А можна говорити про долю однієї людини. І на цій долі показати багато чого з того, що ховається за неприступною вивіскою СБУ.

"ПРО ТЕ, ЩО МІЙ ДІД БУВ РЕПРЕСОВАНИЙ, Я ДІЗНАВСЯ ВІД ОРГАНІВ"

– Пане Володимире, розкажіть про себе. Бо ж СБУ надійно ховає відомості про своїх генералів.

– Ну, чому? Просто ми – люди скромні. (Посміхається – авт). Не звикли себе вип’ячувати.

– Але все ж таки…

– Нічого особливого. Звичайна біографія. Народився 28 травня 1956 року в Кишиневі у Двнь прикордонних військ. Батька мій — з Київщини. По закінченні Київського харчового інституту був направлений у Молдавію на роботу. Там одружився з мамою, українкою з Придністров’я. У тата було хворе серце, тож лікарі рекомендували йому змінити клімат. От він й повернувся на батьківщину – у місто Фастів, великий залізничний вузол за 60 кілометрів від Києва. Тож, із шести років я зростав на Київщині.

– І це допомогло татові?

– Він помер рано — у 48 років, після операції на серце. Фактично заробив собі хворобу студентом. Виступав за збірну Києва з плавання. Надірвався й отримав порок серця.

– А кажуть, що плавання — найздоровіший вид спорту…

– Правильно, але коли ти хворий на ангіну і б’єш рекорди… Все це дуже важко… До речі, його батько, а мій дід Архип, був репресованим. 

– І ви потрапили до спецслужб?

– Я навіть не знав про це. Я ж діда в очі не бачив.

– А коли дізналися?

– Коли оформлявся в органи. Мені про це розповіли там. Тоді я запитав батьків. Вони підтвердили. Такий був час, що оберігали дітей від подібної інформації.

– І за що репресували діда?

– За антирадянську діяльність.

– І що ж він такого накоїв?

– Мабуть, щось не те сказав. Це ж кінець 30-их років був. Пік сталінських репресій.

– Це якось відбилося на вашій родині?

– Дід із таборів не повернувся. Батько вірші писав, хотів учитися журналістиці, але документи не прийняли. До ідеологічних установ дітям репресованих шлях був закритий. Тож довелося задовольнитися посадою головного механіка Кишинівської кондитерської фабрики.

– А як вас прийняли в органи з такою біографією?

– На той час радянська влада діда вже реабілітувала. Зрештою, там буди люди теж недурні й вміли робити висновки.

– Ви пішли вчитися на біолога?

– Так життя повернуло. Я дуже хотів моряком стати. Але було ще одне захоплення, яке передалося від батька, – природа. Ми часто з ним гуляли. Бо йому рекомендували прогулянки на свіжому повітрі. У нас вдома різні птахи жили.

– Птахи?..

– Сови, іволга, водоплаваючі. Одну зиму всі ходили митися в лазню, бо у ванні у нас жила чомха.

– Мабуть, були активним студентом?

– Після війська я повернувся до університету вже зрілою людиною. Батько дочекався мене і пішов на операцію, після якої вже не опритомнів. Мама залишилася сама. Довелося її підтримувати, їздив у будівельні Загони, працював зварювальником. На третьому курсі обрали студентським деканом. Грав у ансамблі. На біофаці ми навіть мали своє ВІА.

– Одним словом, майстер на всі руки…

– Коли вже закінчував університет, більше віддавався громадській роботі, комсомолу. Пропонували вступати в аспірантуру. Я розумів, що наукою треба займатися серйозно. Але мене тягнуло до військової романтики. Хотілося чогось суто чоловічого, серйозного, відповідального.

– І вирішили стати Джеймсом Бондом?

– Ну, не зовсім, але щось таке. Звернувся в органи. А там треба було виконати низку вимог: життєвий досвід, служба в армії, партійність, одруження. Тож пішов учителем у школу. Звідти мене забрали у міський комітет комсомолу і не хотіли відпускати. Я був другим секретарем, відповідав за різні громадські заходи — турніри «Шкіряний м’яч», «Золота шайба». Цікаво було. Навіть стягнення отримав від ЦК комсомолу!

– Ого!

– Покритикували у пресі свого першого секретаря. До речі, прізвище Козаченко вам про щось говорить? Скандал при Кучмі із затриманням керівника «Агросоюзу» пам’ятаєте? Так це наш фастівський комсомольський ватажок.

– А ви з ним потім спілкувалися?

– Його справді підставили. Я навіть писав довідку голові СБУ. Дружина мені дякувала: «Володю, нині інші знайомі бояться зі мною навіть зустрічатися». Я за натурою інакший. У важкій ситуації людину підтримати треба, а не відвертатися. Те, що колись було, давно минуло.

– І в якому році перейшли в органи?

– У 1984-му. На моє місце претендувало ще дев’ятеро. Так що вибір був жорсткий. І прийшов я простим олером — від самих низів.

– Ще доучувалися?

– Аякже! Спеціальна школа в Києві.

– 1985 рік — початок перебудови. Часи суспільних потрясінь…

– Тоді ще такої боротьби не було. Але відразу після випуску нас направили слідкувати за безпекою Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві. Яскраві спогади. Все відбувалося під виглядом комсомольських оперативних загонів. Ніхто з нас не світився.

"ДОВОДИЛОСЯ СТРІЛЯТИ НАВІТЬ БІЛЯ СВОГО ПІД’ЇЗДУ"

– Чорнобильська епопея вас зачепила? Це ж поруч…

– А ви як думаєте? Супроводжував колону з автобусами, коли вивозили людей 28 квітня — 1 травня. Причому, ми знали про аварію ще 26-го квітня. По тривозі був піднятий особливий склад, і всім наказали бути готовими до виконання спецзавдань. А в мене якраз у кума 26-го – день народження. Я прийшов, сиджу, як на пательні. Потім він не раз жартував: «Гляньте, це мій найкращий товариш – велика падлюка. Знав, що трапилося, а слова не мовив».

– А ви знали?

– Знав, що сталася якась дуже дивна аварія на Чорнобильській станції. Вибуху не могло бути, говорили про велике забруднення. Вдруге у Чорнобилі був через півроку. Місяць жили в Поліському, а працювали по всій зоні.

– Але ж ви – біолог! Могли ж підчитати літературу!

– У мене дружина – мікробіолог, працювала в Інституті біохімії. То вона зробила мені йодову сітку на грудях, наказала кальцій пити, ще вино з собою прихопив.

– І це все? У перші дні після аварії?!

– Та дотримувалися певних вимог… Мені здається, багато залежить від самої людини Якщо вонаходить, скиглить: «Ну, все! Ну, все!», то так воно і буде. А якщо ставиться до всього трошки безшабашно, то буде краще. Ми не ховалися від Чорнобиля, бо розуміли, що повинні там працювати, і коли начальник запитав. «Коготуди послати?», я перший викликався. Я ж був секретарем партійної організації…

– І що ви там робили?

– Збирали інформацію. Не всі ж були готові казати правду. Кожен вигороджував себе. А перед нами стояла вимога: довідатися про стовідсоткову правду.

– Тобто, підтвердити чи спростувати інформацію, яка подавалася нагору?

– Так, бо все певною мірою приховувалося. Окрім того, боролися з мародерством у зоні, саботажем, забезпечували порядок.

– Незалежність зустріли у Фастові?

– Так, там я пройшов шлях від опера до начальника міжрайвідділу.

– Цікаво, як відбувався перехід від КДБ до СБУ? Не було внутрішніх протиріч, сумнівів?

– Ні, ми всі розуміли, що зміни повинні відбутися. Суспільство розвивалося. Ми інформували керівництво про зловживання партійного начальства. Це був тільки початок боротьби з тіньовими процесами. І ми пишалися, що в цьому бере участь Комітет державної безпеки. Нас так виховували.

– Що було з вами далі?

– Потім двічі пропонували перейти в Київ у відділ боротьби з корупцією та організованою злочинністю. У нас був період, коли Фастів трусило від убивств і розбійних нападів. Причому, працювали десь три-чотири потужні організовані угруповання з хорошими методами конспірації. Фактично тоді вже на СБУ поклали завдання боротьби з організованою злочинністю. Мене у Фастові досі пам’ятають. Згадують добрим словом. За два роки ми припинили кримінальні розборки.

– Невже все було так серйозно?

– А ви не пригадуєте ті часи? Ми працювали спільно з УБОЗом. Затримували озброєних злочинців. Доводилося стріляти навіть біля свого під’їзду.

– Біля Вашого?

– Дружина цього мені не може забути. Я в той день вийшов на роботу в новому плащі. А треба було їхати на затримання. Вирішив переодягнутися. Шкода було бруднити новий плащ. Приїжджаємо, а тут біля будинку починається стрільба. Двоє братків з’ясовували стосунки. Я за 30 секунд скинув плащ, вистрибнув і приєднався до своїх хлопців, які почали їх затримувати.Але один таки підстрелиив іншого. Потім прокуратура перевіряла, чи не наша то робота.

– Веселий час був…

– О, нудьгувати не було коли. Траплялося, брали цілі групи. Вони теж не сиділи склавши руки. Підірвали на виході з дому начальника УБОЗу, з яким спільно працювали. Я особисто віз Юру до лікарні. Його важко поранили. Ми вже тоді почали працювати по економічних злочинах.

– І начальство, побачивши результати вашої роботи, запропонувало перейти в Київ?

– Думаю, так. Став заступником начальника відділу по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю Київського управління СБУ. А потім і очолив цей відділ. Займався озброєними формуваннями організованих злочинних груп.

– Не слабо.

– Затримували найвідоміших київських авторитетів, про яких було стільки галасу. Вели багато цікавих справ по фальшивомонетниках, контрабанді. Нам пропонували великі хабарі. Забезпечені були би і мої внуки з правнуками.

– То, може, щось розкажете? Наприклад, про кримінального авторитета.

– Чули про «Прища»? У миру — Валерія Івановича Прищикова. Його ніяк не могли затримати. Весь час був витік інформації. Навіть із СБУ. По цій справі ми працювали фактично втрьох: начальник управління – генерал-лейтенант, я і опер. Більше ніхто нічого не знав. Тому й затримали «Прища». Навіть посадили. Але згодом його випустили. А потім недруги вбили. Якби сидів, то ще би жив.

– І що вам за цю справу було?

– Отримав державну нагороду. До речі, в Києві заразом здобув юридичну освіту. Це дуже важливо для боротьби з економічною злочинністю: Адже остання грунтується на недосконалості нашого законодавства.

– А потім вам доручили очолити управління вже у центральному апараті СБУ?

– Було таке (Посміхається – авт.). Управління по боротьбі з корупцією в правоохоронних органах: міліції, податковій, державному департаменті виконання покарань, недержавних охоронних структурах.

– Тому саме вас відрядили на Закарпаття вивчати законність дій міліції під час затримання злочинців на стадіоні «Авангард»?

– До речі, мої висновки про правильність дій міліціонерів не всім нагорі сподобалися.

"ПІСЛЯ СПРОБИ ВИКРАДЕННЯ ДОНЬКУ ЦІЛИЙ РІК ОХОРОНЯЛА "АЛЬФА"

– Ви брали участь у розслідуванні вбивства Гонгадзе…

– Так, я був включений від СБУ в групу Генеральної прокуратури, яка цим займалася.

– І чого вам не вистачило?

– Політичної волі. Цю справу можна було завершити ще за Кучми. Але все-таки СБУ, спільно з Генпрокураторою, генерала Пукача затримала. На той час не було достатніх доказів, аби пред’явити йому звинувачення за участь у вбивстві Гонгадзе. Але ми затримали його за знищення службових документів. Цікаво, що ми слідкували за Пукачем, а міліція – за нами.

– Справді?

– Керівництво СБУ інформувало про це керівництво МВС і пропонувало дуже пильно тримати ситуацію під контролем, тому що і з одного, і з другого боку – озброєні люди у формі.