Водоспади, скелі, Піп Іван і бездоріжжя

Нещодавно, а саме в суботу, вирушили ми з друзями у невеличку екскурсію прикарпатським регіоном, трохи відпочити і подивитись різні красиві місця.

Першим об’єктом нашого туризму став водопад у селі Кам’янка Сколівського району, дістатись до якого дуже легко, повернувши зі Сколе направо. Враховуючи посуху попереднього місяця, всі водопади на нашому шляху не надто вразили (а, може, це тому, що вже бачив Ніагару?) Однак приємно, що у вихідний день жителі недалеких міст і сіл мають куди податись, а жителі беспосередньо "біляводопадні" можуть собі заробити на продажу звичної для Підкарпаття сувенірки.

Далі наш шлях лежав до Скель Довбуша. Із Кам’янки туди ми поїхали через невеликий перевал лісовою дорогою, яку зазвичай використовують для вантажівок , що працюють в лісі. Звичайно, тут і відповідна колія, але нам помогла вже згадувана посуха, тому не тільки два джипи (ну, тут зовсім легко) але й дві легковушки (!) пройшли без проблем перевал, і через села Козаківку, Буковець, Поляниці дістались Бунища і Скель Довбуша. Звичайно, враження від скель, що раптом виростають посеред  лісу,  і, особливо, від скелелазів, що на них висять, варті тої  дороги. Походивши між скелями, ми розбили табір на березі річки.

Наступного ранку ми поїхали на Манявський водоспад, чи не найвищий в Карпатах. Власне, саме дорога від нашого першого табору і до Маняви і є основним мотивом до написання цих заміток.

При виїзді ми розглядали два варіанти шляху після Долини: один, довший, із розворотом десь біля Івано-Франківська, інший, коротший, через Рожнятів, Рівня, Росільна, Раковець. Вагались тому, що не знали, яка ж дорога на коротшому відрізку, і, на жаль, не знайшли в інтернеті відгуків.

Тому пишу – дорога гівно ! Ми приблизно тридцять км їхали більше двох годин, суцільні глибокі ями в асфальті ( точніше, його залишках) спричиняли неймовірну тряску, прийшлось на зупинках вкручувати нові саморізи, щоб не втратити, кому крило, кому підфарник.

Навмисне наводжу тут карту із напрямком, який не рекомендую використовувати. Може, збережу комусь нерви і машини.

Але, зрештою, таки дістались водоспаду. Була неділя, жаркий день і повно людей на відпочинку на кожній галявинці, однак і нам місце знайшлося, до того ж у п’ятнадцяти хвилинах ходи від власне водоспаду. Гарне місце, власне дорога до водопаду веде вимитим у скелях каньйоном, і три каскади води, нижній із яких є найвищим, і сягає, згідно з інформаційною табличкою, 17 метрів. Оскільки ми на вибраній галявині ночували, то використали можливість і декілька раз скупались у цих освіжаючих струменях.

Наступною нашою зупинкою стала Яремча, де наша компанія отримала нову порцію щастя, хто знову у воді, а хто літаючи над нею на "тарзанці" , політ туди-назад коштує 50 грн, повторні зі знижкою.

І, нарешті, повертаємось до рідного Закарпаття, а саме на Рахівщину, минаємо Богдан, Луги і розкладаємо табір недалеко від підйому на Попа-Івана Чорногірського.

Табір наш став біля роздоріжжя, при повороті до турбази "Уединение".  Зранку двома джипами під’їхали ближче до місця початку сходження, і вперед. Мені особисто завжди цікаво, як швидко змінюється рослинність при підйомі на альпійські луки, ялиці змінюються ялівцем, яфинами, далі гогоци (брусниця). Зустріли ми й місцевих збирачів ягід, котрі з нами своїм здобутком радо поділились (вони нам ягоди – ми їм гроші).  Пройшло менше трьох годин, і ми вже на  вершині, біля колишньої обсерваторії, яку, до речі, почали відновлювати.

Саме на цій "високій ноті", на одній із вершин- двотисячників українських Карпат, я й закінчую свою розповідь. Тому що погані дороги мають шанс колись стати добрими, обсерваторію відновлять, а краса гір – вічна.