Людина, що з легкістю долає найтиповіші стереотипи, пов’язані із духовними особами, користується мобільним та інтернетзв’язком, з готовністю погоджується на інтерв’ю та відповідає на усі запитання. Спілкування із нею, не позбавлене певного «статусного» дистанціювання, проте воно набуває атмосфери справжньої і, що головне, обопільної сповідальності, невластивої будь-яким світським діалогам. Саме у такій атмосфері відбулася розмова uzhgorod.in із Владикою Феодором, архієпископом Мукачівським і Ужгородським.
– Владико! У кожного дорога до Бога – своя. Хтось починає її від народження, когось у Храм приводить біда чи поворотний у житті момент, а для когось світло Божественного вогню спалахує на порозі смерті. Яким був Ваш шлях до Господа?
– Я не можу назвати один, конкретний момент… Очевидно, мій шлях слід вважати визначеним, обраним. Адже виріс я у родині військового, нікого, хто мав би стосунки із релігією, у нас не було. Але ще у першому класі, а я навчався у школі в радянські часи, коли молитовник дістати було неможливо, записував молитви у маленьку книжечку. Власне, ті, написані непевною дитячою рукою, з помилками, коротенькі молитви, і блокнотик, куди їх записував, є дуже для мене цінним. Уже потім, після армії, була духовна семінарія, постриг…
– То Ви служили в армії?
– Так, звичайно. Спочатку це був Бердянськ, згодом – Угорщина, де я до того не був ніколи. Пригадую, перший раз за тривалий час мені дозволили вийти із командиром до міста. В одному із магазинів, куди ми зайшли за якимись потребами по господарству, я побачив ікону і завмер в молитві на кілька хвилин. Командир питає: «Що сталося?». «Нічого», – кажу, йдемо далі… На маленькому клаптикові я фломастером намалював хрестик і молився, ставлячи його на поличку… І попри все, нині щиро дивуюся тим, хто не хоче йти в армію. Це – гарна школа: вперше і по-справжньому можна зрозуміти, ким для тебе дійсно є твої батьки, а життя за уставом по-справжньому дисциплінує. Принаймні, зі мною було саме так.
– Зрозуміло, що кожна людина проходить у житті чимало випробувань. Армія – одне із них. А яким було для Вас найбільше випробування?
– У момент становлення, мабуть, незгода батьків на те, щоб я пішов у монахи…
– ???
– Уявіть собі: я – єдина у родині дитина. І коли, навчаючись у Московській семінарії, я подзвонив мамі із проханням благословення на монашеський постриг, вона мені категорично відмовила. Проте, сила молитви, на моє переконання, має величенну потужність. Отримавши відмову, я прийшов за порадою до свого наставника – Архимандрита Кирила – мудрійшої людини, він довго дивився на ікону Казанської Божої матері (думаю, молився), а потім сказав: «Іди, все буде гаразд!». Уявіть собі моє здивування, коли у телефонній розмові із мамою, яка відбулася за кілька хвилин, вона сама, без мого питання, дала мені благословення на постриг. Пригадую: у той момент у мене із руки випала телефонна трубка…
– Невже не відмовилися б від своїх намірів без материнського схвалення?
– Думаю, ні… Цей шлях мене обрав…. Проте без материнського благословення іти ним було б набагато важче…
– А як мама звертається до Вас?
– Владико… Вона є дуже важливою людиною у моєму житті, зрештою, як і в житті кожної людини, я думаю, є її мама. Моїй мамі, завдяки молитві, вірі і Господу, вдалося здолати важку, смертельну недугу. Ми вважаємо це справжнім чудом. Батька, на жаль, немає серед живих, а мама нині живе зі мною. Я – щаслива людина!
– А як же здолати бар’єри «необраним», тим, хто постійно спокушається, чи піддається випробуванням?
– Ви нас протиставляєте? Даремно! Священики – ті ж люди. Безгрішний лише Господь. Інша справа, що встановити реєстр гріхів, з яких один – важчий за інший, чи за один покарання суворіше, ніж за інший – неможливо. Проте, на мій погляд, найважчим випробуванням є щоденна боротьба із собою: своїми лінощами, прагненням злукавити, спокусою «домовитися» із своєю совістю…
– То й Ваші підлеглі – не без гріха?
– Усі ми – люди! Нині у єпархії, за яку я несу відповідальність перед Богом, 300 священиків. Кадрові проблеми існують усюди, це Ви знаєте. І виникли вони не вчора, не позавчора і навіть не кілька років тому. Якщо у селі будь-яка людина здійснить непорядний вчинок, то громада це зрозуміє, якщо ж це зробить священик… Служити Господу і мамону одночасно – неможливо. Мова не йде про певні матеріальні цінності: ми всі люди, одягаємося, їздимо на машинах, їмо. Але…
– Зараз на увагу до церкви скаржитися не доводиться! Але якість стосунків, якість духовності від кількості «відвідувачів» не поліпшилися…
– Ну, давайте, поміркуємо… Людина ходить до лікарні, але мова йде лише про поліпшення стану здоров’я, але не про повне, як правило, одужання. Церква – не обитель янголоподібних! Це теж своєрідна лікарня, але в ній «врачують» душі! Священик не каже: роби так чи так. Ми говоримо: варто жити за такими правилами. А вибір залишається за людиною. Хто підрахував, від скількох негідних вчинків застерегла церква людей? Тільки вона показує правильний шлях, правильний стиль життя та поведінки. Не знаючи його, помилитися легше.
– Повернімося до випробовувань. Чи є ним для Вас наявність у нашому регіоні багатьох конфесій?
– Я можу із чистим серцем засвідчити: ми живемо у мирі та злагоді. Минули часи, практично, «середньовічних» протистоянь та непорозумінь. На моє тверде переконання, усього можна досягти шляхом смиренної та толерантної наполегливості.
– Ви зустрічаєтеся із представниками інших віросповідань? У Вас дружні стосунки?
– У нас є гарна традиція: на початку великих християнських свят керівники усіх конфесій мають можливість спілкуватися із керівництвом області, і звичайно, між собою. Що до ставлення: я особисто, прекрасно ставлюся до всіх. Як вони ставляться до мене – питати варто в них. Нам немає чого ділити. Слава Богу, ми живемо у регіоні, де немає жорсткого поділу на сфери релігії та громади, тому, принаймні за ті роки, що я керую єпархією, усі питання нам вдавалося залагоджувати миром і до обопільного задоволення!
– Можливо, усе так виходить через те, що Ви домовляєтеся із віруючими людьми?
– А Ви знаєте: мені ще не довелося зустрітися із справжнім атеїстом! Навіть ті, хто вважають себе такими, переконані: існує вища сила, космос, енергія… Коли ж ми починаємо деталізувати (знаєте, як кажуть росіяни, «с этого места – поподробнее), виявляється – мова йде про Господа. І всі ми, є людьми віруючими. Просто не всі ще це усвідомили…
Наша розмова триває довго, але Владика, випереджаючи нашу репліку, каже: «У мене таке враження, наче минуло 10 хвилин…». Дійсно, такий же «провал» у часі трапився із усіма присутніми, а метеріалу за ці «10 хвилин» набралося на кілька інтерв’ю. Проте ми про це Владиці не скажемо: хоч він і не відмовляє у спілкуванні, залишимо для себе ще одну нагоду шукати відповіді на важливі для кожної людини питання. Хоч Архієпископ і наполягає на тому, що – такий же, як і ми, зберігається відчуття, що він знає трохи більше…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.