Ветеран АТО: «Повернутися так одразу – то є проблема»

Вони тримають контакти з усіма своїми. За останні 4 роки вони багато чому навчилися, перестали боятися і тепер просто хочуть мирно жити. Ветерани АТО Іван Іванців з побратимом познайомились уже після демобілізації. На Схід вони пішли добровольцями і пройшли буквально всю лінію фронту — від Маріуполя до Айдара, допомагаючи Збройним силам в підтримці різного роду військам: і «Айдару», і прикордонникам, і нашій 128-й. А тепер (ось уже місяць) в Ужгороді відкрили затишну кав’ярню.

– Це кафе ми не хочемо зовсім пов’язувати з війною. З війною пов’язані ми, тому що цю сторінку з життя ніяк не викреслиш, її неможливо викреслити, як би не хотілося. Ми підтримуємо весь час зв’язки з нашими побратимами, тут, у цьому кафе зустрічаємося.

Після демобілізації працював на меблевій фірмі, там познайомилися з прбратимом і зрештою вирішили працювати на себе. Я меблями займався 15 років до Майдану, а потім як закрутилося, то почалася нова сторінка в житті. До того я ніколи не мав справи з армією, зі зброєю, але Майдан змінив обставини.

– Скільки часу ви провели на Сході?

– Ну від Майдану і дотепер, весь цей час, 3,5-4 роки.

— І коли ви повернулися?

– Два роки тому я працював зі 128-ю, нашими реактивщиками – це був останній пункт мого перебування.

– Знаю, що ви відмовилися від будь-якої допомоги з боку держави?

— Ну, справа в тому, що я не з тих людей, хто звик чекати з моря погоди. До Майдану я запустив виробництво меблів, але з війною воно розпалося, я не міг бути на місці і розвивати цей бізнес. Так, є категорія військових, у яких є проблеми із вливанням у соціум після повернення з зони бойових дій, але ми до тієї категорії не належим. Не чекаємо подачі ні від держави, ні від когось ще, самі знаходимо шляхи, щоб адаптуватися в цивільному житті.

У нас є побратим, у нього нема кистей рук, нема стоп на ногах, і він не п’є, веде здоровий, активний спосіб життя. Можливо, з часом у нас діятимуть програми з адаптації людей у мирному житті. Але в армії зараз більш-менш наладився побут, можу порівняти з першими роками війни, коли на плечі волонтерів ішла велика частка утримання воїнів. Зараз уже про це годі говорити – воїни забезпечені і їжею, і побутовими речами. Побутовий бік армії тепер налагоджений.

Але момент повернення людини з армії, мені здається, більш важливий, ніж призов в армію, і саме він тепер потребує розвитку. Візьміть статистику Америки: якщо не помиляюся, близько 70% усіх злочинів було скоєно саме людьми, які повернулися з війни у В’єтнамі. Чому? Тому що їх різко привезли на війну і так само різко звідти вирвали і привезли назад у мирне суспільство.

Тому ми і вибрали таку справу – кав’ярня: без алкоголю, без спиртного. Мирне, легке спілкування. На стінах з часом будуть фото наших побратимів, наших буднів, в нас є наш побратим, фотограф, який потрохи зараз відходить від бойових дій, його роботи ми б хотіли з часом бачити на стінах нашої кав’ярні. А ми продовжуємо пригощати людей кавою, чаєм, у нас можна придбати мед із пасіки. Просто адаптація і можливість жити мирно. Будемо надіятись, що держава допомагатиме хоча б тим, що не ходитимуть сюди різні контролюючі органи. Ми тільки недавно відкрилися, то в нас зараз період становлення. Але вже є постійні клієнти.

– Ви якось готувалися до відкриття кав’ярні? Проходили курси баристів?

– Ми це все проходили одразу на практиці – маємо досвід дуже швидко вчитися, війна допомогла. Тому додаткових курсів нам не потрібно.

… Є в нас наш капелан, отець Іван Ісайович, який нам допомагає і словом, і порадою. Завжди тримаємо зв’язок із хлопцями на сході, телефонуємо їм. Хтось ще на війні, хтось повернувся. Мій напарник зараз на тракторі поле обробляє, на Вінничині. Там їздив на «Уралі», тепер на тракторі (усміхається), спеціальність має, також не сидить, склавши руки.

– Який відсоток ваших побратимів зараз, повернувшись зі Сходу, перебуває у складному психологічому стані?

– Думаю, відсотків 40… Як мінімум. Повернутися так одразу – то є проблема. Тому отець Іван зараз організовує реабілітаційний центр на території старої ферми у селі Вовкове. Ми зараз якраз цим займаємося, допомагаємо йому. Щоб наші побратими могли приїхати туди, відключитися навіть від цивільного життя, побути на самоті. Там має бути пасіка, вівці, коні. Хлопці будуть доглядати худобу, пасти вівці, доглядати за бджолами (усміхається), в кого нема алергії. Ну, але думаю, серед того контингенту вже нема ні на що алергії, хіба на ту частину нашого суспільства, яка називає себе ДНР, ЛНР.

– Ви маєте на них алергію?

– Ну чому? Там є нормальні люди, їх багато, просто десь їх зазомбували, інформаційно вони відстають, це по-перше. По-друге, там інший менталітет у людей. Тому що це наші українські землі, але після репресій і голодоморів, коли вивозили населення по сибірах, то землі заселяли росіянами. І їм ще важко зрозуміти, що вони живуть на території України. З цим ще треба працювати багато, аби на генетичному рівні ту територію повністю приєднати до України. Тому що 300 років гноблення народу не проходять безслідно.

Але все буде добре! Раніше нас питали, чи ми не боїмося, коли був Янукович, «Правий сектор». Ми відповідали — звичайно, боїмося! У всіх є сім’ї, є діти, Всі бояться, але якщо і далі будемо боятися, то так і будемо дальше жити. Але тепер уже не боїмося. Зараз уже дечому навчилися і в нас є питання, на які зайшлий до нас народ мусить дати відповідь. І він дасть відповідь, рано чи пізно.