Великі справи «маленького» ужгородця

Зазвичай у ЗМІ з’являються інтерв’ю з відомими людьми: політиками, державними службовцями, бізнесменами. Та навіть у нашому маленькому Ужгороді є люди, які, не обіймаючи високих посад, заслуговують на увагу і, без сумніву, повагу. Один із них – Рудольф Балажинець.

Хлопець привернув «Унґвару»  увагу через величезну кількість позитиву і доброзичливості, які спрямовує на навколишніх, а особливо тих, хто цього дійсно потребує: сиріт, знедолених, одиноких пенсіонерів, людей, що перебувають у СІЗО. Він просто «світиться» зсередини і, сам того не підозрюючи, для декого уже став прикладом для наслідування. Та, як виявилося, так було не завжди.

Знаки долі

– Я – корінний ужгородець, – розповідає 26-річний Рудольф. – У дитинстві жив у самому серці міста – на Петефі. Навчався у школі №15. Зараз граю у футбол за Баранинці, – таке собі хобі, що приносить гроші. Свого часу був помічником тренера жіночої збірної Закарпаття. Футбол у моєму житті – з 1998 року, коли у Лізі чемпіонів «Манчестер Юнайтед» виграв у «Баварії». Тоді я заявив, що хочу грати в «Манчестері», і пішов у футбольну школу.

Тренер Роберт Бабич багато вклав у наше виховання. І хоч ми не стали професійними футболістами, зате виросли нормальними хлопцями. До речі, тоді ж перейшов у школу № 20. Потім навчався у ЗакДУ на факультеті «Міжнародний бізнес та економіка».

Кілька разів у моєму житті були ситуації, близькі до фатального кінця. Та в останній момент щось мене рятувало. І тепер я уже знаю, що це за «щось».

Уперше такий випадок стався, коли мені було 11 років. Була п’ятниця, 13-те, якої всі страшенно боялися, а я ні, адже в нашій сім’ї ніхто не вірив у забобони. Та й у Бога ми теж не вірили. У моєї мами був день народження, і дорослі пішли святкувати. Я залишився вчити вірш, бо наступного дня, в суботу, треба було йти до школи на відпрацювання. І тут – дзвінок у двері. Я довго не відчиняв, думав, то брат повернувся. А як відчинив, то побачив чоловіка у масці. Він накинувся на мене і почав душити. Я вже почав задихатися, однак випадково підборіддям натиснув йому на руку, – той послабив хватку, – і тоді я зміг закричати. Вибігли сусіди, і це мене врятувало.

Через три роки, коли я вчився плавати в районі «славнозвісних» труб перед ПАДІЮНом, мене туди затягло. Врятувало довге волосся – проходив знайомий, побачив щось незрозуміле, схопив і витягнув. А я уже захлинався.

У 16 років під час дискотеки в ПАДІЮНі потрапив в одну з бійок, коли район на район – «стінкою». Викруткою дуже серйозно поранили мене в бік. А в студентські роки, коли безперервно були дискотеки, алкоголь, бійки, мало не став жертвою стрілянини. Якось ми, на той час уже 20-річні, у «Каштані» побилися зі старшими. Виходимо на вулицю, а один витягує зброю і починає стріляти в нашу сторону. Тоді я почув, як кулі свистять. На щастя, він не влучив, але я досі пам’ятаю, з якою швидкістю біг угору в напрямку «Світанку».

Зміна пріоритетів

У мене завжди було багато друзів. А батько вчив, що в компанії саме я маю бути лідером. І от ці якості, що треба вести за собою, а не йти за кимось, я й розвивав. А мету мав – потрапити в СБУ, бо це влада і гроші. Тому пішов до армії.

Була у мене подружка Мар’яна, яка завжди мені говорила про Бога. Але я до цього ставився дуже скептично. Для мене важливо було «потусуватися», випити, познайомитися з дівчатами. Вона ходила в неординарну церкву, через що я називав її сектанткою і висміював. Але вона не ображалася.

Якось, будучи в армії, подзвонив мамі, а вона каже, що мушу бути вдома, бо має серйозні проблеми з кредитом і може втратити житло. Тоді друзі ледь втримали, аби я не втік. Подзвонив Мар’яні. Вона порадила, щоб я помолився. На моє заперечення, що ніколи цього не робив і в існування Бога не вірю, сказала, що таким чином я зможу дізнатися, чи є він насправді.

Я й став молитися. Як міг – використовував сленг, говорив усе, що йшло в голову. Через тиждень виявилося, що гроші знайшлися і мама змогла заплатити кредит. Я вже й забув, що молився, нагадала мені про це Мар’яна під час чергової розмови. І мені стало цікаво. Я почав читати Біблію і не розумів її. Було дуже важко. Тоді вирішив, що піду в церкву, до якої ходить Мар’яна.

Був здивований: на сцені люди з музичними інструментами, такий своєрідний концерт. Вийшов пастор, почав говорити… І тут я чую всі відповіді на свої запитання. Прийшов на другу проповідь – знов отримав відповіді. Так само на третю. Мені сподобалось, що ці люди не чекали ні владу, ні бізнесменів, а робили все самі. Тому я не пішов у СБУ. Батько розчарувався в мені, а мама не зрозуміла. Я ж вирішив, що моя місія – допомагати іншим.

До малих і старих – із допомогою

Коли вперше прийшов у дитячий інтернат, що у Сваляві, побачив тих дітей… Три години поспіль грався з дівчинкою Богданкою, намагався досягти, аби вона поклала свою руку на мою. І коли це сталося, був неймовірно радий. Саме тоді я зрозумів, що мушу віддавати свою любов. Помітив, що чим більше віддаю, тим більше Бог дає її мені.

Цих дітей скривдили найрідніші люди – батьки, їхні серця розбиті. Хоча їм не дуже багато потрібно для щастя – трохи уваги і часу. Наприклад, хлопчик Ілля мріє грати у футбол. І для здійснення мрії йому потрібні усього-на-всього… кеди. Ми подивилися в речах, які привезли з собою, знайшли одну пару, однак вони були трохи завеликими. Та дитина була неймовірно рада.

Із друзями час від часу відвідуємо стареньких на «Шахті». Привозимо одяг, банани, ласощі. Спілкуємося. А їм так цього не вистачає! Вони вже як діти і теж потребують уваги.

Одиноким пенсіонерам, які мають власне помешкання, допомагаємо скопати город чи купити продуктів. А ще намагаємося постійно щось робити корисне. То набережну прибирали, то Радванку. Підключили місцевих мешканців, зібрали сміття і навіть самі вивезли, не чекаючи, поки це зроблять відповідні служби. Звісно, не всі люди, що живуть на Радванці, взяли участь. Але своїм прикладом ми багатьом показуємо, як треба робити.

А ще я є волонтером в організації з протидії торгівлі людьми «А-21». Спілкуємося з дітьми в школах, розказуємо, як можна зрозуміти, що на них чатує небезпека. Старшим допомагаємо переглянути конт­ракти, адже часто відбуваються махінації вже на рівні їх складання. Скажімо, дівчата їдуть за кордон працювати офіціантками, а з примусу стають повіями.

Наприкінці лютого побував на Майдані, вірніше, був там удень, а вночі чергував у 17 лікарні. Це були справжні герої – хлопці, які з рогатками воювали проти спеціальних підрозділів, навчених протидіяти терористам. Мені в голові не вкладалося, як люди, даючи присягу народу, потім ідуть вбивати цей народ? Ми приходили вночі, доглядали, годували, допомагали пересуватися лікарнею. Для мене було честю служити цим людям.

Радію, що маю однодумців. Та насправді людей, що роблять добро, могло би бути більше. Якби кожен із нас робив добро, то 90 % сьогоднішніх проблем зникли б.

Кожен повинен зрозуміти, що він має робити те, що в нього на серці. Мені подобається допомагати іншим. А ще я люблю Ужгород – неймовірно комфортне і класне місто. Коли приїжджали місіонери з усієї України, то сказали, що ми живемо в раю. Вони були у багатьох куточках світу, але визнали, що Ужгород – особливий. Тут живуть класні люди. Якщо обрати путнього міського голову і дати людям можливість працювати – усе буде добре.