Василь Брензович – політик, науковець, дипломат. Вроджена інтелігентність (син учителів), здобуті знання (кандидат історичних наук, доктор філософії Будапештського університету ім.Ф.Ракоці), набутий досвід (депутат чотирьох скликань Закарпатської обласної ради) майбутнього співрозмовника налаштовують на те, що розмова з ним передбачається серйозно офіційною. Проте Василь Іванович належить до тієї, не надто, на жаль, поширеної категорії талановитих у розмові людей, які вміють поєднувати глибину думки, системність мислення із самоіронією, у витоках якої – витончене почуття гумору. Тому віднести спілкування із ним слід до гарного досвіду.
– Пане Василю, а чому саме історія?
– Як на мене, цей вибір можна віднести до категорії приречених. Мама – учитель історії, тому я помандрував протореним шляхом. І не пошкодував…
– Кажуть, історію пишуть переможці…
– Так, але лише на той період, поки вони при владі. Думаю, багато хто про це забуває, на жаль… Існує думка, що по-справжньому переосмислити і оцінити історичні факти можна лише років через 50. Але мені здається, що й через такий період помилки неминучі.
– Вам особисто, захоплення цією наукою допомагало у житті?
– Безперечно. Бачите, у житті все так чи інакше повторюється. З певними видозмінами, з іншими учасниками, на інших територіях, але десь, колись це вже було. І вивчення тенденцій, фактів і наслідків допомагає не лише у щоденній роботі викладача, але й у політиці.
– Якщо все настільки прогнозоване, то чому ж людство не робить висновки, щоразу наступаючи на ті чи інші граблі?
– Тому що з»являються нові покоління, які вважають, що «велосипед-таки можна винаходити» щоразу заново, а інколи просто забувають уроки історії, не роблячи жодних висновків.
– Судячи із того, як ми живемо, складається враження, що саме у нас ці уроки і такі висновки роблять найгірше?
– Не зовсім так. Я переконався, що на менталітеті та світогляді людей історія залишає відбиток. І саме через історичні процеси, скоріше за все, східна частина України більше орієнтована на своїх сусідів зі сходу, а погляди та ставлення до життя українців, що живуть на заході, мало чим відрізняються від того, як мислять європейці. Та все ж, на мій стійкий погляд, більшість громадян нашої країни воліють жити за демократичними, цивілізованими принципами і рівень життя вони хочуть мати відповідний…
– То чому ж все не так?
– На третьому десятку незалежності Україна все ще перебуває на стадії реформування. І від багатьох факторів залежить, яким саме шляхом рухатиметься країна далі..
– Є вибір?
– Вибір є завжди. У нас – два напрями. Або шлях, притаманний європейським цивілізаціям: верховенство права, рівність перед законом і т.д, або ж так званий «латиноамериканський» шлях, за якого країна працює на кількасот обраних! І, смію Вас запевнити, чимало з тих, хто переконує, що обирає перший, європейський, шлях, своїм способом життя доводить зворотнє. І саме їхні діти навчаються за кордоном, їхні батьки лікуються за кордоном, а самі вони здійснюють свої оборудки за високими парканами, які відгороджують їх від людей.
– Європейський шлях для України, як на мене, впирається у не надто гостинно закриті двері…
– Я маю право судити про це із власного досвіду. Я неодноразово мав честь перебувати у Брюсселі, спілкувався із представниками політичного та адміністративного олімпу багатьох європейських країн. І з усією відповідальністю запевняю Вас, що ті, хто стверджують, що Європа не хоче бачити Україну в своєму складі, брешуть. Це не так! Безперечно, для того, аби нас прийняли і поважали, необхідно жити за принципами цивілізованої спільноти.
– То що ж заважає нам так жити? Класик сказав, що в Росії є дві біди…
– Так, так, дурні та дороги. Але інший класик сказав: крадуть! Так от, якщо перестануть красти, то й дурнів поменшає і дороги будуть пристойними! Я переконаний: нині корупція стала основною проблемою країни. Зараз же вона проросла навіть у виборчий процес. І тут злочинці – і ті, хто дають, і ті, хто бере! Країна, яка купує і продає голоси, не має майбутнього! Давайте застосуємо ще одну цитату: кожний народ заслуговує на свою владу!
– У тому числі і закарпатський народ закарпатську владу?
– Ви, очевидно, маєте на увазі обласну раду? Не все так песимістично, як виглядає зовні. У тих випадках, коли депутатам вдавалося визначити пріоритети і поставити завдання, ми приймали важливі для області рішення. Однак, для того, щоб місцеве самоврядування мало право відповідати за свої рішення, воно повинно мати і відповідні повноваження. Не можна насправді нести відповідальність за ті рішення, що приймаються «нагорі». Ну, як дійсно можна розцінити після визначення для Закарпаття пріоритетної галузі – туризму – давати дозвіл на розміщення підприємств, що шкодять екології? Наприклад, Мужіївського золото рудника, розпорядження про запровадження якого прийшло саме «згори». А от найпотужніші країни пішли саме таким шляхом, коли місцеве самоврядування має найширші повноваження і самостійність у прийнятті і стратегії, і тактики розвитку…
– Ну, а зараз, на міському рівні Ви займаєтеся стратегією чи тактикою?
– Гм… Для мене це новий досвід. Лише кілька тижнів тому я став членом міськвиконкому і наразі займаюся детальним вивченням ситуації. Адже відмінності у роботі в обласній та міській раді полягають не лише у масштабах. Область визначає стратегію, пріоритети і результати її рішень – не на поверхні і не одразу. У місті – суцільна практика, яка – в усіх, мов на долоні. Наразі у мене складається враження, що Ужгород не оминули загальнодержавні проблеми перехідного періоду: не все визначено, не все поділено…
– Для визначення і поділу необхідна політика, яку називають мистецтвом компромісів…
– Безперечно, політика – мистецтво компромісу. Але, по-перше, компроміси не повинні стосуватися принципових питань, по-друге, політика повинна бути ефективною і її результати повинна відчувати громада. В інакшому випадку – гріш – ціна політикам і їхній політиці!
– Ви комфортно почуваєтеся в українській політиці?
– Я не думаю, що це – саме той епітет. Якщо відверто, найнеприємнішим у моєму способі життя нині є те, що я надто мало часу можу приділяти своїй родині. У мене – троє дітей, а їх я бачу, практично, лише зранку і увечері. Але… Тішуся тим, що маю вірного друга і надійного партнера в особі дружини!
– То Ваш дім – надійний тил?
– Це – більше, ніж тил. Я народився у селі Запсонь Берегівського району. Ось уже 20 років живу і працюю в Ужгороді. Тут вчилися і вчаться мої діти, тут живе моя сім»я. Це – мій світ! Я його розумію і мені добре саме тут! І мені дуже хочеться, щоб у цьому світі припинило існування вибіркове правосуддя, недотримання слова, зрада принципам. Словом, що європейськість перейшла із суто географічної у ментальну сутність!
– І Ви вірите, що все це здійсниме?
– А інакше неможливо Якщо у це не вірити, то залишається, або покинути цю країну, або… Ні одного, ні другого (сміється) я робити не збираюся!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.