Інцидент трапився пізно ввечері: "Я встала з-за столу і в одну мить мені різко стало погано. Почало сильно колотитися серце, я стала здихатися. Мене всю трясло. Раніше такого не було. Ніколи. Ноги дуже дрижали і ледь змогла спуститися з другого поверху на перший, де був бар. Я запідозрила, що мені щось підсипали в їжу. Швидше всього, клофелін"
Далі – повний текст без змін від Світлани Федик:
Знаю про шахрайські схеми, але ніколи не думала, що сама попадуся. Отже, власне історія. Я їздила у Словаччину купувати дороговартісний препарат “Імодін”. Він у нас коштує втричі дорожче, аніж в Братиславі. Тому був сенс брати там. Везу ліки собі і ще одній дівчинці з Закарпаття (ми тиждень тому лежали з нею в одній палаті у лікарні). В дівчини складний діагноз – розсіяний склероз. Хто не знає – то це хронічне невиліковне захворювання нервової системи, яке призводить до інвалідності, якщо не приймати імуноглобуліни та ряд інших необхідних препаратів. Внаслідок хвороби дівчина погано бачить. Лише 4 відсотки зору. І дуже погано ходить. На вулиці пересувається, якщо її вести під руку. В людей з цим діагнозом часто відмовляють ноги. Живе вона в одному смт на Закарпатті за 150 км від Ужгорода.
Я вернулася зі Словаччини сьогодні. В 11 вечора була на вокзалі в Ужгороді і мені терміново треба було їхати до неї в село, щоб віддати їй ліки. До ранку то не могло почекати. Бо ліки містять компоненти донорської крові і мусять зберігатися при температурі від 2 до 8 градусів. Не більше і не менше. Інакше – псуються і їх можна викинути. Я їх транспортую в автохолодильнику, але акумулятори штучного холоду вже майже розмерзлися, бо довго їхали, тому могла не довезти. Поспішала до неї.
В Ужгороді до мене підійшов чоловік, який спитав, куди мені треба. Я назвала село. Він одразу підвів мене до свого товариша таксиста, який був поруч, і сказав, що той відвезе мене туди через годину. Спитав звідки їду. Сказала – з Братислави. Тепер я розумію, що я була просто його клієнтом, який має якийсь товар і гроші. Той чоловік сказав, що забере мене з вокзалу і заведе до кафе, бо на вокзалі мене можуть “обработать”, як він сказав, цигани. Я ще пожартувала, що він певно хоче зробити це перше за них. Але я прийняла рішення іти в кафе, бо там є люди, а не пусто як на вокзалі. З дороги була голодна і замовила їжу та пиття.
В якусь мить чоловік видався мені підозрілим. Він дуже швидко говорив. І одразу про різне. Відволікав увагу. Весь час повторював, як мені пощастило його зустріти і що тепер його товариш таксист завезе мене, куди мені потрібно. Ми поїли. Він сказав, що на мить відійде.
Я встала з-за столу і в одну мить мені різко стало погано. Почало сильно колотитися серце, я стала здихатися. Мене всю трясло. Раніше такого не було. Ніколи. Ноги дуже дрижали і ледь змогла спуститися з другого поверху на перший, де був бар. Я запідозрила, що мені щось підсипали в їжу. Швидше всього, клофелін. Зрозуміла, що зараз можу відключитися і як добре, що я не сіла в авто до доброго закарпатського “таксиста”. Там би в мене могли відібрати життєво важливі ліки, гроші і невідомо що зробили б зі мною.
Отже, я спустилась до адміністратора кафе. Сказала, що мені певно щось підсипали і попросила терміново викликати швидку. Ці прості речі я ледь змогла вимовити, бо просто задихалася і ледь стояла на ногах. Викликали швидку. Медики зміряли тиск. Мій звичний тиск 90 на 60. Понижений. Вище 120 не підіймається. Якщо 130, то я мало не помираю. В той момент як міряли було під 150 на 80!!!! В житті не мала такого тиску.
ДАЛІ – ШОК!!!! Медик з швидкої вислухала мої підозри про клофелін, глянула на мене як на дуру і сказала, що то не клофелін, бо я би одразу відключилася. Просто, каже, від втоми підскочив тиск. Тому трясе. Дорога, акліматизація і все таке. Але!!!! Я ніколи не мала проблем з тиском і певна, що такого не може бути і в їжі точно щось було!!! Тим паче різко в одну секунду мені стало так погано. Працівниця швидкої зробила мені ін’єкцію. На вулиці ніч.
Я відчуваю, що можу померти. Мені страшно. Медик каже, що я просто перенервувала!! Я добре знаю, що таке панічні атаки. Це – коли в одну мить сильно колотиться серце, задихаєшся і з’являється сильний страх смерті. Але. Вони за 3, 4 хвилини проходять і хто знайомий із цим, той знає, що вони не несуть загрози здоров’ю і від них не помреш. Треба просто перетерпіти і розуміти тверезо, що з тобою відбувається. Я певна, що це була нині не панічна атака, бо вони минають не так. Тиск не підійматися так різко. Принаймні, в мене.
Отже, медики з швидкої кажуть, що нічого страшного, один укол і все мине. Мені не пропонують відвезти мене в лікарню. Я розумію, що маю при собі дорогі ліки, які треба мені і ще одній людині. І я можу в будь-який момент втратити свідомість. І я – в чужому місті!!! Настоюю, щоб мене везли в лікарню. Неохоче медики погоджуються, кажуть, що напишуть – гіпертонічний криз. В лікарні вони кажуть мені, що о 3 год ночі їде потяг через те село, в яке мені треба і я можу поїхати. Це адекватно??!!! Мить назад я не могла йти, мене трясло. А вони хочуть, аби я відпочила 3 год і далі їхала!
Цікава була і поведінка поліції!!!! Я їх теж викликала. Вони всі. І медики, і поліцейські дивилися на мене так, наче я якась істеричка і просто імітую, що мені погано, розігрую сцену.
На той момент в кафе вернувся чоловік, який мене туди привів. Він обурювався, що я вигадую і сказав, що ще маю вибачитися перед ним за те, що наговорюю на нього поліцейським. Що робить поліція. Не перевіряє його документи. Взагалі його не чіпає!!! Я їм кажу, хоч гляньте його документи! Вони так відмахнулися, типу глянемо, але я зрозуміла, що нічого робити не будуть. Натомість поліція почала мене питати, чому я так швидко говорю Натякаючи, що я можу бути під наркотиками. Звісно, я говорила швидко, бо була налякана сильно і мене трясло всю! Але! Поліцейським був підозрілим не він, а саме я!!! Ще разом з поліцейським той чоловік мене допитувався, що я везу в автохолодильнику. Чи бува не заборонені речовини)
Цікавий момент. В кафе чоловіка всі знали. Він зі всіма вітався і розпитував як справи. Ні на що не натякаю, але… Ситуація сама дивна. Що ніхто ані медики, ані поліція не розбиралися з ним і скидали все на те, що я просто втомлена і перенервувала!
До речі, я зараз в лікарні і в мене ніхто не взяв аналіз крові, щоб вияснити, які речовини могли мені підсипати. Вони просто не вірять в це, або не хочуть вірити.
Пізніше дівчина, якій я везу теж ліки, мені сказала, що в Ужгороді дуже багато шахраїв і швидше всього вони можуть бути пов’язані і з медиками швидкої, і з поліцією. Тому така дивна була поведінка одних і других. Поліція взагалі удала, що не розуміють, навіщо я їх викликала! Мовляв, достатньо швидкої. Уже в лікарні мені одна лікарка розповіла, що з вокзалу до них постійно привозять людей, які голі і босі, бо до них так само підійшли, вони щось випили, поїли і відключилися. Потім нічого не пам’ятають. Там вмисно видивляються тих, хто їде з-за кордону. Бо точно має гроші. Або товар.
Я вважаю ситуацію якоюсь дикою, але лишилася на ніч у лікарні, хоча й не почуваю себе в повній безпеці навіть тут. Не думаю, що я параноїк, істеричка і собі все вгадала. Якби був аналіз крові – точно би щось найшли. Але тут – до мене нікому нема діла
На фото – той чоловік, якого я вважаю шахраєм і клофелінщиком. Він відвертався і злився, коли я його фотографувала, але я змогла зняти його обличчя і навіть паспорт. Певна, що поліція нічого не розслідуватиме і навіть не запише собі особисті дані чоловіка, який мене хотів відправити з таксистом.
Тішить лише одне. Що я не встигла сісти серед ночі в машину невідомо до кого. І що як лише мені стало погано, я одразу здогадалася, що мені могли щось підсипати і з останніх сил попросила викликати швидку. Могла просто відключитися. Чи просто не пережити такий скачок тиску. Якщо це не клофелін, а просто панічна атака, то це найсильніша панічна атака в моєму житті! І якби я довела, що мене не отруїли, а я просто втомилась, я могла б вибачитися перед тим чоловіком за підозри. Але я ніколи це не доведу. Бо мені навіть ніхто не робить аналізів!
Зараз прихожу до тями. Образливо, що навіть, коли ти став жертвою шахраїв, усі – медики і навіть поліція роблять тебе ж винною! До речі, той чоловік з поліцейськими (не пам’ятаю хто з них саме казав), але була мова про те, що навіщо я влаштовую сцену. Вірно. Треба було просто втратити свідомість і тихо померти..
“Люблю” наших людей. Мені вдалося вдало проїхати Польщу, Австрію, Словаччину. Мені всюди допомагали незнайомці, коли було треба! Я поїхала одна. І вже тут в рідній Україні я потрапила в таку от історію… Дуже схожу на ті, про які всі знають. Видно звичку довіряти людям варто витравлювати із себе таким от гірким досвідом.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.