Ужгородець В’ячеслав Баранов має багато друзів і знайомих по всій Землі, але далеко не всіх бачив наживо і впізнає їх лише з голосу. Він, майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий призер престижних чемпіонатів, голова комітету ультракоротких хвиль Ліги радіоаматорів України, свого часу був одним із перших у світі, кому вдалося прийняти сигнали, відбиті від поверхні Місяця. У Радянському Союзі у діапазоні 144 МГц до нього такого не робив ніхто.
Небанальне захоплення, яке потребує багато особливих знань, терпіння й часу – не відпускає ужгородця вже десятки років. Про радіоспорт, «місячні» сеанси зв’язку та футболіста Сергія Реброва В’ячеслав Баранов люб’язно погодився розповісти в інтерв’ю «Замку».
Місяце, прийом!
– В’ячеславе Петровичу, сьогодні за вашими плечима безліч сеансів зв’язку майже з усією планетою, багато нагород і призових місць, а з чого почалося ваше захоплення?
– Батько передплатив мені журнал «Радіо» після того, як я відремонтував домашній приймач. От, напевно, відтоді мене й затягло. Першу свою радіо¬станцію відкрив у Казахстані, де ми колись мешкали. Але тоді в райцентрі Щербакти ще не було якихось спеціальних організацій, де можна б тренуватися. Тож разом із двома друзями робили все самотужки й заодно вчилися. Спочатку для радіозв’язку користувалися телефонними видами, але для того, аби працювати з віддаленими країнами світу та долати великі відстані, необхідно використовувати телеграф і знати код Морзе, тож вивчив за два тижні морзянку й почав проводити сеанси. Захоплення радіо в мене продовжилося в армії, і фах обрав теж відповідний – радіофізик.
– Свого часу ви одним із перших у світі зафіксували відбитий сигнал від Місяця. Можете пояснити у чому суть «експерименту»?
– Я був першим в СРСР в діапазоні 144 МГц. Американці почали цим займатися трохи раніше, ну а в Союзі мені вдалося це найскорше. Така техніка виходу в ефір вважається свого роду елітарним видом любительського зв’язку. Тобто, сказати б, – це вінець усієї роботи радіоаматора. Адже просто зв’язатися з іншою людиною досить легко: достатньо ввімкнути радіостанцію і знати основні принципи роботи. А тут спочатку слід подолати 400 тисяч кілометрів до нашого природного супутника. Далі сигнал відбивається від поверхні місяця, а це ж пасивний ретранслятор, який повертає те, що прийшло, назад із великим затуханням. Тобто із Землі потрібно випромінювати дуже потужний імпульс, аби та частинка енергії, яка звідти повертається, могла дійти до планети, і ми зуміли її зафіксувати. Сигнал, відбитий від Місяця, долає відстань приблизно 700-800 тисяч кілометрів десь за дві з половиною секунди. От 19 січня 1981 року на частоті 144 МГц мені вдалося провести радіозв’язок з аматором із США.
– Якщо не помиляюся, тоді ви через місяць зв’язалися із радіоаматором з американського штату Мен. Тож такий сигнал може «схопити» на Землі будь-хто?
– Я можу прийняти, так би мовити, власну луну, але, крім цього, сигнал може зловити й будь-яка інша людина, для якої Місяць у цей час перебуває в зоні видимості, тобто над горизонтом. Єдине – для того, аби фіксувати такий сигнал, треба мати дуже серйозну апаратуру, приймальні пристрої і т.д. Адже доводиться виготовляти складні багатоелементні антени, аби перекрити затухання сигналу. Це принцип радіолокації, саме у такий спосіб працює радіоастрономія. Там теж використовуються гігантські параболічні антени. Однак якщо за кордоном апаратура коштує мільярди доларів, то у нас доводиться чимало речей виготовляти власноруч. От зараз разом із молодшим колегою, який теж має таке захоплення, вже на діапазоні 10 гігагерц працюємо «через Місяць». Для цього використовуємо параболічну антену 3,6 метра в діаметрі й досить складне обладнання.
– Колись у вас удома була гігантська антена, яка своїм розміром привертала увагу перехожих. Де вона?
– Так, справді, на даху нашого будинку колись здіймалася ввись велетенська тарілка. Завдяки їй я провів понад тисячу сеансів зв’язку. Робив її власноруч, і це було велике задоволення. Втім головне, все ж таки, – правильно її налаштувати, аби мати максимально можливі параметри.
Без цього навіть найбільша антена – звичайний шмат заліза. На жаль, саме через матеріал пристрій і поцупили викрадачі кольорових металів.
Зв’язатися з Туркменістаном та Північною Кореєю – майже неможливо
– Знаю, що ви – багаторазовий призер різних конкурсів. Розкажіть про ваш досвід у змаганнях радіолюбителів?
– Так, крім власне «місячного зв’язку», також беру участь і в змаганнях радіоаматорів. Почав виступати у різних турнірах ще в армії. Завдяки тому, що знав азбуку Морзе, у війську виграв конкурс й одразу ж потому поїхав у відпустку. У спортивній роті були змагання, які називалися «Полювання на лисиць» (радіопеленгація). За допомогою приймача потрібно шукати сховані передавачі. Крім того, є ще прийом-передавання радіограм, радіобагатоборство – усім цим я теж займався. Як повернувся з армії, захищав честь Закарпатської області. Згодом захопився ультракороткими хвилями і теж почав їздити на змагання. Здається, 1983 року вперше вдалося виграти чемпіонат України й потрапити до республіканської збірної. А потім три роки поспіль був чемпіоном СРСР. На жаль, після розпаду Союзу змагання призупинилися. Тепер вони проводяться, але в дещо згорнутому вигляді – потрібні ж великі гроші. Хоча на плечах ентузіастів ця справа живе й потроху розвивається. От, наприклад, є в нас люди, які збирають команди з усієї України і посідають призові місця з «Полювання на лисиць» на чемпіонатах Європи та світу.
– За часів Радянського Союзу престижно було перемагати у таких змаганнях?
– Звичайно. Коли потрапив до збірної СРСР, був її капітаном із радіозв’язку на УКВ. Ми брали участь у міжнародних змаганнях, багато їздили у країни соцтабору: Угорщину, Чехословаччину, Польщу, Німеччину, Румунію, Болгарію, Югославію. Все це відбувалося на найвищому рівні.
– Люди, які захоплюються радіоаматорством – це лише «технарі» чи трапляються і «гуманітарії»?
– Дуже часто вони мають спеціальну освіту, однак є й такі, яким просто подобається ця справа, і їм достатньо, умовно кажучи, «включитися». Приміром, є такі ультракороткі хвилі, на яких під час сеансу завжди когось чути в ефірі, тож дехто має задоволення від того, щоб просто під’єднатися, поговорити, розповісти, яка в кого антена, апаратура. У цьому випадку якихось особливих знань і непотрібно. Адже, якщо раніше всю техніку доводилося робити власними руками, то нині її досить легко можна купити. Ми самі виготовляємо тільки те, що не виготовляє виробник, тобто якісь ексклюзивні, особливі компоненти. Зауважте, що, наприклад, у Японії – мільйон двісті тисяч радіоаматорів, у США – близько мільйона, багато їх в Англії, а в Україні – майже 20 тисяч.
– Чому ж на Заході цей спорт такий популярний, а в нас – ні?
– Все впирається в гроші. Адже хороше обладнання, антена може вартувати й 100 тисяч доларів. Лише тоді є можливість працювати з усім світом. Є ще й такий нюанс: існує поділ на країни і на території. Приміром, є острови, які можуть бути лише територією. На сьогодні таких умовних одиниць – 340. Так-от, є радіоаматори, які мають у послужному списку сеанси зв’язку з усіма територіями. Хоча цієї категорії радіолюбителів у світі небагато. Позаяк є острови, на яких люди взагалі не живуть. Тому туди виїжджають спеціальні експедиції, які коштують чималих грошей. Наприклад, на острів Буве біля берегів Антарктиди раз на п’ять-десять років навідується експедиція, і тоді всі радіоаматори, або ще диексмени, намагаються вийти з нею на зв’язок. А щоб пробитися через масу охочих, знову ж таки треба мати дуже якісну техніку
– Скільки таких територій на вашому рахунку.
– Наразі 312, тобто є ще над чим працювати. А ті, які залишилися, якраз і найважчі, найрідкісніші. Наприклад, у Північній Кореї нині ніхто не працює, і найближчим часом «контакт» навряд чи відбудеться. Востаннє там працював фін, який лише для цього до Азії й поїхав. То він домовлявся про таку можливість на найвищому рівні із урядом Північної Кореї. Довелося працювати під наглядом військових. Та тільки-но почули, що чоловік вийшов на зв’язок із США, миттю заборонили йому дальші «переговори». Тож пощастило тим, хто за цей час устиг із ним зв’язатися. Ще такі ж закриті Ємен і наразі Туркменістан.
Знайшов кохання завдяки радіо
– Вам не випало приймати сигнал біди SOS під час телеграфних сеансів зв’язку?
– Не довелося, бо їх приймають лише на певних, виділених, частотах. А от мій колега, Василь Каперльос, родом з Рахівщини, нині працює в Ужгороді, якось зафіксував сигнал, який допоміг організувати доставку ліків одній маленькій дівчинці із Югославії та врятувати їй життя. Дитина захворіла, для видужування потребувала дефіцитних медикаментів, які можна було знайти лише в СРСР. Батько дівчинки теж виявився радіоаматором – зв’язувався із усіма колегами із Союзу, просив допомогти. І от Василь зміг знайти й організувати доправлення цих ліків.
– До речі, мушу вас спитати: Сергій Ребров такий самий ас у цьому виді спорту, як свого часу у футболі?
– Так, Сергій і нині в наших лавах. От він саме радіоспорт¬смен, бере участь у змаганнях на коротких хвилях. До того ж робить це на дуже високому рівні. Давно знаємося. І скажу вам, що в його випадку справедливим є твердження: якщо людина талановита, вона талановита у всьому. Досяг дуже багато. Сергій щиро любить цю справу.
– Наскільки мені відомо, ви теж усе життя працюєте в улюбленій сфері?
– Так, майже все життя. А для чого займатися немилою роботою? Спочатку я працював у Закарпатському радіоцентрі, згодом – у ДТСААФ інструктором з радіоспорту, потім – в електромережі у службі радіозв’язку. У 80-ті займався деякими винаходами для Збройних сил. Так, свого часу за розробку нового датчика коду Морзе, який містив мікро-ЕВМ, отримав Державну премію СРСР. Нині працюю в обласному радіоцентрі начальником цеху радіорелейних ліній.
– Як сім’я реагує на ваше захоплення?
– Що вам сказати… Я навіть дружину знайшов у радіоспорті. Вона теж займалася в одному з клубів. От після армії там з нею й познайомився. Тож вона прекрасно розуміється на тому, що я роблю. Свого часу, коли ми в Союзі займали призові місця, привозив додому кришталь, різноманітні цінні подарунки – їй, звісно, було приємно.
– Наостанок пригадайте якийсь пам’ятний випадок з вашого досвіду радіолюбительства?
– Дуже цікаво було зв’язатися з Юрієм Сенкевичем (легендарним ведучим телепередачі «Клуб мандрівників»), який перетинав Атлантичний океан разом з Туром Хеєрдалом на папірусному човні «Ра». Астронавігатором та радистом у них був американець Норман Бейкер, навмисно для радіоаматорів він використовував відповідні частоти, аби ми могли виходити на зв’язок. Я добре знаю англійську, тож мав змогу поспілкуватися…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.