В Ужгороді відкрили ювілейну виставку Народного художника, академіка Національної академії мистецтв України Володимира Микити – з нагоди його 85-річчя.
Укрінформ долучився до шанувальників, які привітали ювіляра саме в день його народження. "Маєте щастя, що пробилися до мене: усі нині телефонують мені на три телефони, я не встигаю брати слухавку, то доньки допомагають". Дивно, але зі слів Володимира Васильовича зрозуміло, що його це ніяк не нервує, навпаки, художнику направду жаль, що немає фізичної можливості усім відповісти. Час – найбільша цінність для цієї людини. Художник погоджується викроїти трохи його для розмови з нами, запрошує у свою ужгородську майстерню.
Кімната, де ми сидимо за столом, стилізована під світлицю у селянській хаті. "Я перевіз сюди речі з батьківської хижі. Ось лампа, при якій я вчився в гімназії та в училищі, ось наш стіл та лада, ось колиска, в якій мене виколисали. Це усе створює для мене надзвичайну енергетику, допомагає працювати". Над столом – портрет літньої жінки. "Це – мама?" – запитуємо. "Мамка", – виправляє художник, з такою любов’ю виправляє, так лагідно вимовляє це святе слово… Митець має добру звичку: обдумує чи не кожне слово перед тим, як його вимовити, а ще – надзвичайно уважно слухає. Рідкість – як на наш час.
На час нашої розмови художник-ювіляр щойно повернувся із художнього музею ім. Й.Бокшая в Ужгороді, де монтували його виставку. Персональні виставки Володимир Микита організовує рідко, каже, шкода на це часу. З його розмови – він шкодує його на все, крім малювання. Цей ресурс використовує дуже завбачливо та економно. Крім малювання, каже, часу не шкода тільки на родину, а ще – на дитячі художні виставки. Бо там нема фальші. Там правдиве мистецтво.
МІЙ МУЗЕЙ – СПРОБА ЗАЛИШИТИ ПО СОБІ ПАМ’ЯТЬ ДЛЯ СВОГО НАРОДУ
Розмову починаємо про музей, який майстер створив самотужки.
– Робіт у запасі маю на три експозиції, на цю повіз усі, окрім тих, що висять у моєму музеї, я їх ніколи не чіпаю, – каже художник. – Мені би дуже треба великий будинок, тоді можна буде показувати всі картини, а так висить тільки 88 робіт. Інші – "у фондах", складені, чекають свого часу. В будинку нормальна температура для їхнього зберігання, вони не псуються.
Екскурсії у приватний музей Володимира Микити організовуються часто.
– Востаннє приїжджали з Моравії, Праги, фільмували мене, роблять про мене кіно. Часто приходять сюди студенти з ужгородських художнього інституту та коледжу зі своїми викладачами. Також якщо на Закарпатті організовують якийсь пленер – обов’язково заходять до мене. Екскурсії проводжу сам, або донька – за моєї відсутності. Тому завжди прошу відвідувачів повідомляти про прихід – аби застали мене вдома.
Таких прикладів, коли художники самі створюють свій музей – одиниці. Серед відомих митців такі музеї мали Пікассо та Далі.
– Але у них були цілі замки, – каже Володимир Микита, – а цей музей – моя спроба без ніякої державної допомоги лишити по собі пам’ять для свого народу, який я дуже люблю.
У МОЛОДОСТІ ЧАС ІШОВ ПОВІЛЬНІШЕ
– Ювілей для вас – це свято чи додаткові турботи?
– Для мене це черговий етап, можливість проаналізувати своє життя.
Чим вище ти піднімаєшся у творчих інспіраціях – горизонт піднімається разом з тобою, з нової висоти ти бачиш нові простори
– Із висоти прожитих років?
– Ні, нема такого відчуття. Мені, навпаки, здається, що я ще не жив. Ювілеї дуже швидко приходять. Здається, 80-річчя було вчора, а п’ять років пройшло… Знаєте, у молодості я відчував, як роки йдуть. Швидко чи тягнуться. А тут п’ять років – як за тиждень. Дуже дивно. Ну, і ще ювілеї для мене – це складно, в тому сенсі, що треба організовувати виставки. Везти роботи в інші країни категорично відмовляюся, бо шкодую тратити на це дорогоцінний час, у який можна малювати. Тому не розумію художників, що їздять світом, орендують десь приміщення в коридорах театру чи в кафетеріях, тільки аби виставити свої картини й аби хтось щось купив. Це ж скільки треба витратити енергії, нервів, часу… Зате радо згоджуюся на збірні виставки, коли держава відбирає картини різних митців, в тому числі й за кордон. Були такі ситуації, коли словаки приїхали, запакували, повезли, привезли, ще й каталог надрукували. Але державним шляхом. Незабаром от муситиму їхати в Київ.
– Звідки у 85 років відчуття, що ще не жив?
– Знаю, що ще не створив картин того рівня, якого мені б хотілося. Я досі в пошуках себе. Нібито, в мене є усі титули, які лишень існують. (Хоча тут треба сказати, що трішки переоцінили мене. Я так відчуваю. Та це не моя біда.) Проте мені здається, що не знайшов я тієї висоти, якої хотілося б досягти. Просто цієї межі нема. Чим вище ти піднімаєшся у якихось творчих інспіраціях – горизонт піднімається разом з тобою, з нової висоти ти бачиш такі простори – це безкінечність! Їх досягнути просто неможливо.
ХОДЖУ НА ВСІ ДИТЯЧІ ВИСТАВКИ
– Вас це засмучує?
– Ні, просто щоразу хочеться зайти ще далі. Але в моєму віці це вже не так легко. Проснешся – а за той час, що ти спав, мінімум дві-три течії нові з’явилися в мистецтві. Щоби влитися в них і зрозуміти – неможливо. Стільки назв – я заплутався повністю в тому! Але я не протестую. У світі інший темп, як був колись, є талановиті реалізації в мистецтві, але масово є й бездарні майстри – які творять під маскою мистецтва. Ось чому я найсильніше люблю дитячі виставки. Вони мені дають найбільше вражень. Відвідую усі дитячі художні виставки в місті. Тому що це космос. Чистосердечні речі. Діти відкриті серцем, душею. У них нема фальші. Коли я бачу якісь талановиті роботи на виставках, то мені всі художники здаються кращими за себе. І знову не розумію, як дають моїй творчості такі високі оцінки, такі дифірамби співають… Бо я іноді того не відчуваю.
– Досі називаєте себе малярем?
– Так, маляр Микита. Називаюся так із тих самих пір, як у молодості ще відвідав Італію і побачив роботи Рафаеля, Мікеланджело, у Росії – Рубльова. Мене їхня творчість настільки вразила! Я побачив, що то малювали не художники – то Дух Святий їхніми руками. Тому що достигнути таких вершин людині неможливо. Рафаель! У 30 років таке намалювати – збожеволіти можна! Це не можливо.
БОГОНЬКО МЕНЕ ЛЮБИТЬ
– Якось ви казали, що свої картини спочатку довго носите в голові…
Довго малюю. Через те кожна робота має сильну енергетику
– І довго малюю. Навіть етюди приношу додому, й іще додатково їх організовую, домальовую. Через те кожна робота має сильну енергетику. Це вже визначення екстрасенсів – не моє. Вони досліджували мої картини, кажуть, полотна мають таку властивість, як ікони – виліковують людей, наприклад. Була одна історія…
– … Розкажіть.
– Жінка з Виноградівщини, журналіст, їй треба їхати Америку – а вдома мама дуже хвора, залишити не можна. А їхати треба. Вона почула про ці дослідження екстрасенсів, позичила мій етюд – пейзаж із сільськими хатами, повісила картину над ліжком матері. Через кілька днів їй стало краще. Ця журналістка тепер живе в Норвегії.
– Ви й самі любите подорожувати. На це є час?
– Не завжди. Якось друг кликав мене на Канарські острови. У нього там вілла. Вже й документ мені оформив. Я не поїхав. Що я там робитиму? Пузо грітиму? До цього не звик. Мій відпочинок – це робота. Я так вихований. До сьогодні ні одного дня не спочивав. Завжи радів державним святам – це була прекрасна нагода попрацювати вдома.
– Ви якось казали: "Богонько мене любить!"
– Так собі думаю… Усі ті ранги – це Богонько дарував. У мене не просто життя скаладалося – перетерпіти, винести усе теж Богонько помагав. Я, знаєте, досить тернистий шлях пройшов. Багато й через те, що усе любив добути собі сам. Я, до слова, й жінку собі вибрав сироту – аби за нею нічого не було, аби ми самі собі могли усе добути. Ми, знаєте, як одружилися, то почали з "половой жизни", бо у нас не було навіть ліжка, спали на землі. Але мене це влаштовувало. З часом ми себе змогли забезпечити. Були важкі часи – коли виключали зі Спілки, знаходили причини, аби не виставляти, шили якісь політичні афери… Ми це все перетерпіли, і слава Богу. Усіх моїх кривдників Бог до такої степені карав, що я просив: не треба карати! Отут я порозумів, що мене Богонько любить.
ДОСІ ДЯКУЮ ЯБЛОНСЬКІЙ ЗА ПОРАДУ НЕ ВЧИТИСЯ В КИЄВІ…
– Ви при будь-якій нагоді згадуєте своїх вчителів – Ерделі, Бокшая, Манайла…
– Ще б пак! Якщо я щось досягнув у мистецтві – то це сталося тільки завдяки моїм учителям. До сих пір дякую Тетяні Яблонській, яка дала мені найціннішу в житі пораду. Я тоді повертався з війська (служив на о.Сахалін), за викликом художнього інституту в Києві, мав вступати туди на навчання. А вона мене вивела в коридор і пошепки сказала: "Знаєш, Володю, у нас тепер усе побудовано в учбовому процесі на ідеології, скоротили предмети по спеціальності. Я тобі раджу їхати додому, доки живе Ерделі, Бокшай, Манайло. Вчися у них, там буде твоя академія". Якби це хтось почув тоді – вона потрапила би в опалу. Але я поради послухався, поїхав додому.
То було велике щастя – жити й працювати з нашими корифеями. На той час Ерделі уже знищили повністю, він не мав з чого жити, виживав. Я його утримував – бо був на той час пристосований до усяких формалістичних робіт, мав замовлення. А вони формували мене… Ні, не читали теорію мистецтва, не робили розбір моїх робіт, але при особистому контакті я отримував багато неоціненної інформації. Отака школа мені багато дала. Але не тільки наука від корифеїв закарпатської школи живопису. Я завжди був в оточенні дуже багатого духовно колективу. Наша спілка художників надзвичайна, 70% – дуже талановиті люди. Жити, творити в такій атмосфері – радість, це має позитивні впливи на творчість.
– Ви так само стали вчителем для багатьох…
– Хоча я недовго викладав: і на це шкодував часу… Був період, коли викладав у художньому інституті в Ужгороді, я радо тим займався. Але цікаво, що по Україні багато хто з художників називаються моїми учнями – іноді читаю про це у пресі чи чую по радіо.
– Вас це тішить?
– Видно, тим людям імпонувала моя творчість. Про мене, знаєте, було багато реклами при Союзі, багато журналів публікували мої репродукції, писали статті. Усі 15 республік мене знали. Я мав велику честь… Здивувався, коли почув, що моїм учнем назвався навіть покійний Михайло Романишин, який мені майже ровесник, екс-директор Національного художнього музею України, народний художник, він у пресі називав мене своїм учителем.
СКОРО ЗУСТРІНУСЯ В КИЄВІ З УСІМА СВОЇМИ ДІТЬМИ
– Ваша головна картина написана?
Називаю свої картини "дітьми" – настільки вони мені дорогі
– Не маю відповіді на це питання… Я свої картини називаю "дітьми". Вони мені дуже дорогі – бо викладаю себе до абсолютности. Тому навіть коли в результаті виходить не зовсім те, що планував зобразити – люблю цю картину. Так як у людей є діти каліки, але вони їх люблять. Пропонують у Києві зробити виставку, обіцяють звезти мої картини з усіх українських музеїв. Радію, бо коли ще матиму таку нагоду побачитися зі своїми дітьми?! Дуже багато композицій, де я виклав душу, зараз по колекціях різних музеїв. Я давно їх не бачив…
– Який найщасливіший день вашого життя?
– Коли склав повноваження голови спілки художників Закарпаття (Володимир Васильович головував у Закарпатській організації спілки художників України з 1996-го по 1999-й роки, – ред.). Мене часто туди сватали, я завжди був кандидатом, але на зборах радив когось іншого – і його обирали. А тут – завтра збори, я знову в кандидатах на голову… Перед зборами вночі приснився Ерделі. Він сказав: "Мітальку, мусиш! То, що я організував, – не сміє розвалитися! Інакше пропаде моя ідея!" Я проснувся, розбудив дружину, кажу: "Слухай, Наталко, мушу". Вона зажурилася – ми дуже гармонійна пара була, розуміла мене з півслова. А я прийняв той тягар на себе і ледве дочекався перевиборів, як тільки мені вдалося відібрати достойного кандидата, а відбирав прискіпливо, радо передав йому головування. Ото був мій найщасливіший день! Хоча щасливих днів згадується багато. Щасливі дні були щоразу, як народжувалися діти, внуки, а тепер три місяці має третій правнучок. Оце мої радості. Це продовження життя.
БЕЗ ЛЮЛЬКИ ХІБА ЩО СПЛЮ І З ЖІНКАМИ ЦІЛУЮСЯ
Володимир Васильович перериває розмову, хоче пригостити вином. Тим часом запалює свою піпу – він довгі роки нерозлучний із люлькою. Каже, в молодості був тим ще курцем. До 3-х пачок сигарет на день ішло. А потім якось почув від одного мистецтвознавця, який вернувся із Англії, що незабаром введуть заборону на куріння у громадських місцях, мовляв, от в Англії уже ввели.
– Так це щоб мені хтось розказував, чи можна курити? Ні, мені диктувати ніхто не буде. От і вирішив кинути. Кажу жоні: кидаю палити. Вона сміялася: з такими-то запасами! Казав, що то гостям роздаватиму. Так і було. Після 30 років стажу я кинув палити. Не палив 4 роки. Противним видавався навіть запах диму. А тоді перейшов на піпу. Мені не вистачало якогось предмету, який би допоміг звершити ритуал переходу від творчого задуму до полотна. Так ми з люлькою і зрослися… Я хіба що сплю без неї і з жінками цілуюся. Люблю також кубинські сигари – але вони дорогі, по 15 доларів. Дорогувато для бідного художника, – жартує Володимир Васильович.
За розмовою про люльку майстер встигає винести дві пляшки вина – білого й червоного.
– Ви самі робите вино?
– Ні, – сміється, – я би тоді не малював. Бути виноробом і бути художником – одне й те ж. Тому й вина доброго так мало. Я купую вино від виноробів з Мужієва, роками в одних і тих же. Мій принцип відбору: ніяких нових технологій, тільки сік, ні грама цукру і спирту.
Володимир Васильович розповідає кілька історій на алкогольному замісі.
Питаю:
– Любите жартувати?
– Рідко жартую. Я був дуже фіґлярний у молодості. Ми з братом їхали з навчання додому в автобусі, то всі падали зо сміху. А потім прийшов час, коли сказав собі: все, досить. Дав обіцянку, що замовчу до абсолютности. Тепер так хотів би вернути собі ті здібності фіґляра! Я відучився красно говорити – тому іноді боюся інтерв’ю. Зате маю іншу добру звичку – навчився слухати. Не дай Бог перебивати при мені співрозмовника! Якщо десь на зборах перебивають виступаючого, встаю – і так можу відчитати! Через це важко слухати Верховну Раду (я часто вмикаю радіо, коли працюю)! То якийсь абсурд, повний сумбур.
– Не заважає такий звуковий ряд зосереджуватися на роботі?
– Я не дивлюся телевізора, а хочу знати новини. Тому й слухаю радіо. Але ж це жах і безкультур’я.
Третя світова війна почалася тоді, коли перша нога російського солдата ступила на Кримський півострів
– Якщо вже зачепили політику… Як переживаєте той час, у якому ми, наш народ, країна зараз опинилися?
– Третя світова війна почалася тоді, коли перша нога російського солдата ступила на Кримський півострів. Усі патріоти мені заперечують. Але я Папі Римському це не казав – а він теж цю думку озвучив. Дуже складна ситуація в світі. Крім війн, Бог постійно карає нас катаклізмами, вся планета в біді. Це логічно: якщо ми відхиляємося від Божества, отримуємо за заслугами. Тепер треба бути дуже богобійним, молитися. Дивлюся на своїх правнуків і боюся: що їх чекає?
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.