МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО)

Максим Мельник для uzhgorod.in  13 лютого 2016 23:41  532115859 0117004
МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО)

У нас вдома був холодильник "Донбас". Він був у нас завжди. Наш "Донбас" був дуже норовливий: кілька разів на день він проявляв свій характер – гучно скреготів і так тремтів, що навіть трохи підстрибував... Здавалось, він хотів нам щось сказати. Та коли у тебе дуже довго якась річ, то не помічаєш, і не чуєш її. У дитинстві я його трохи побоювався. Батько обклеїв залізну ручку холодильника "ізолентою" і суворо забороняв доторкатися до нього мокрими руками. Він казав , що одного разу такий холодильник вбив його колегу, коли той після душу хотів відкрити його, аби дістати компот… Образ холодильника – вбивці глибоко врізався у мою, ще дитячу фантазію – я уявляв колегу батька , що тримається за ручку холодильника із виряченими очима, а через нього йде струм… Минули роки. Я часто їздив на захід. Схід України, край шахтарів, важкої індустрії і згодом вже війни ніколи не викликав у мене інтересу. Але доля сама вирішує, коли і кого відправляти на схід. На Донбасі я відчув його енергію, і ,здається, він пропустив через мене свій струм, на щастя, не смертельний…

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (Головна-площа-Леніна--У-Краматроьку-нещодавно-була-переіменована-у-площу-Миру-)

Центральна площа Краматорська

  ЧОРНИЙ СЛІД ВУГІЛЛЯ

« То ти перевертень?» - питає мене моя нова знайома, 75 річна  Павлівна, коли я перекладаю для журналістів з Німеччини її слова. Вони пишуть для поважного німецького видання  про Донбас і АТО. Цікавляться звичайними людьми. То добре, що вони пишуть про Донбас, бо останнім часом у західних ЗМІ про Україну рідко згадують. Я лише перекладаю і організовую зустрічі. 

« То як, який ще перевертень?» - здивовано питаю у Павлівни.

« А так : то по одному , то по іншому балакаєш. Як я.  Ми тут усі перевертні. Дома по-українські , а у місті по-російськи. Я дуже люблю , коли чоловіки гарно по російськи балакають». На моє здивування у селах Донбасу люди у побуті розмовляють українською. Мій стереотип про виключно російськомовний схід України зазнає краху.  Павлівна мешкає у селі Райгородок, що біля Словянську. Та останні два роки її життя на рай не схожі. У свої 75 років вона ще раз пережила жахи війни.

« Коли була мала, десь у роки чотири, ми тікали з мамою від німців через кукурудзяне поле. Ото єдине що пам’ятаю… Мати пекла хлібини з кукурудзи.  Я мала була, постійно плакала. Вона відірве шматок хлібини і мені до рота всуне. Тільки, аби я мовчала…» Павлівна робить паузу і дивиться у вікно. 

«То хоч війна була ,а тепер хер їх знає, шо то таке. Стріляють суки…  Я от нічого не розумію , шо то за ДНР таке? А? ».

 У часи окупації Словянська, село Павлівни підпадало під обстріли. Стара жінка лягала на підлогу і чекала поки перестануть стріляти. Так тривало, поки її додому не забрав син. Він мешкає в іншому кінці села і вдома має великий підвал. Павлівна пересиділа там лише одну ніч, а зранку втекла додому. « Оті дурні чотири курки… Най би повиздихали. Хто їм їсти дасть?» - питає у мене Павлівна і кутається у светер. Від підлоги віддає холодом.

 « А ну підкинь» - каже мені Павлівна - « Права нога ще куди не йшло, а ліва то взагалі погано. Мерзнуть ноги зимою. Терпіти не можна. Тепер дровами топлю. Та хіба тих дров хватить? То вони ж вони, суки, увесь той ліс повирубають.»

-   А раніше чим топили?

-   Як чим? – дивується Павлівна. – Антрацидом , конечно. І семечками. Піввідра антрациду і відро семечек.

-    Семечками ?  То що Із соняшника? – перепитую.

Павлівна дивиться на мене, як на бовдура.

-   Семечки , то уголь  такий. Мілкий. Без андрациду погано горить.

-   Аааа…  

– Як війни не було то з Луганської області мені його Гріша возив.

-   Гріша?

-   Ну, да, Гріша. Чоловік один. Угльом торгував. Жив тут у мене. Дуже чистоплотний. Він до нашої Свєти у селі ходив. Тоже хороша женщина. Він, як приїде, уголь привезе, то відразу митися йшов. Костюм одягав. Чистенький такий , гарний… причісувався…пробор у волосах собі робив. А потім каже : «Павлівна , я до Свєти йду, телевізор дивитись». О так і ходив. А мені шо? … Все добре було, але раз він у наш клуб пішов. Краще б не ходив…. Там його так побили наші… так відлупасили… страшне! Челюсті йому зламали. Він вночі до Свєти пішов. Каже їй « Пусти переночувать!» а вона йому: « Ти у Павлівни живеш. От і йди до неї». Але потім вона все одно пустила. Вона йому манну кашу варила, бо челюсть зламана, нічого жувати не міг. От і живуть тепер разом. Він у неї у приймах. Я його буваю бачу, коли він за водкою у магазин біга. Хороший чоловік. Він тепер сторожом у садіку робить. Угілля ж то нема…усе там залишилось. Торгувать нічим.»

Павлівна робить паузу. Дивиться у вікно. Я борюсь із складнощами перекладу на німецьку і намагаюсь пояснити скам'янілим німцям, що таке «семечкі». Вони кивають головами, але мені здається, що вони все одно нічого не зрозуміють. Просто дуже ввічливі. Мені взагалі здається, що вони в Україні нічого не розуміють… Раптом Павлівна питає мене.

- Слухай, я от спокою не маю. Бува , що і ночами не сплю… Може, ти мені розкажеш… От я все думаю, як оті кореспонденти так довго у телевізорі говорять і ні разу у бумажки свої не подивляться? Га?

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (Ленін-у-Краматорьску-теж-впав)

Ленін в Краматорську також упав

ЛЮДИ З ТЕЛЕВІЗОРА

Ілья Суздалєв – людина з телевізора. Він головний редактор Донецької обласної телерадіокомпанії До ТеБЕ. Ще на початку усіх буремних подій на сході він працював  у прес – службі Донецької ОДА. Ільї пощастило: він не потрапив, як деякі його колеги до полону ДНРівців. Тепер у Краматорську він працює на донецькій телерадіокомпанії, яка фактично має розпочинати усе з нуля: усе обладнання залишилось у Донецьку. На підконтрольну територію переїхала лише частина колективу. Телекомпанія працює у кількох кімнатах. У кабінеті Ільї кілька столів, комп’ютер і драбина… Удень , коли ми відвідали Ілью, телекомпанія нарешті отримала нове обладнання. Як не дивно, але така складана ситуація, змусила державне телебачення модернізуватись і створювати новий формат. Тепер мають кореспондентів по всій області, своїх блогерів - навіть у Донецьку. Вони роблять замітки на сайті телекомпанії про життя в окупованому Донецьку. Під псевдонімом, ясна річ… Було б добре запитати Ілью те, що так хвилює Павлівну, як диктори запам’ятовують так багато тексту , та я вирішую запитати його дещо інше.        

   - Україна купує вугілля від ДНР?

-   Звичайно купує. Наскільки я знаю, це робиться через різноманітні схеми. Підприємства реєструються  тут, а саме виробництво знаходиться  на не підконтрольній території. Де-юре, ми нічого не купуємо від ДНР, але де-факто, так. З іншого боку , в України нема альтернативи. От, наприклад, шахта «Засядько» працює в Макеївці (ред. це НЕ підконтрольна територія України) , а зареєстрована у нас в Авдіївці. Усі розуміють , що зараз нема іншого рішення. Інший приклад - підриємство «ВОДА ДОНБАСА». Юридично підприємство зареєстроване  на підконтрольній території України, а де-факто усе керівництво знаходиться у Донецьку. Це усіх влаштовує, бо не можна перекрити вентиль у Краматорську. Усі труби йдуть через ДНР  і тоді інші українські міста залишаться без води. Поки що ще ніхто не знайшов рішення цієї проблеми.

-   Яку роль відіграють олігархи на Донбасі на цей момент?

- Однозначно, не таку, яку відігравали до війни.  сьогодні олігархи досить не активні. У Донецькій області по суті був один олігарх – це Ренат Ахметов. Це був головний олігарх. Усі інші були

«смотрящіе»… їх по різному називали. Коли почалися усі події Ахметов намагався виступати миротворцем, але це у нього не вийшло. Він створив штаб

«Поможем» , який допомагав жителям окупованої території. Це була єдина його активність за півтора роки. Зараз якось по іншому він себе не проявляє. Якусь політичну роль він відігравати зараз не може, бо у Донецькій області зараз нема обласної ради.  Сама обласна рада може буде інструментом впливу. Сьогодні ж маємо президентську вертикаль управління. Практично усе керівництво з Києва.  Зараз я би не зв’язував олігарха Ахметова з Жебрівським. Очевидно, що це не його людина. 

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (ілья-Суздалев---головний-редактор-Донецької-регіональної-філії-НТКУ-До-ТеБе)

Ілья Суздалєв

Лінія розмежування між Україно та так званими ДНР та ЛНР розрізала навпіл не лише багато родин і стосунків, але звичайно інфраструктуру.  Наприклад, раніше жінки, які мали ускладнення вагітності їздили до перинатального центру у Донецьку. Тепер народжують лікарні у Краматорську, або змушені їхати аж до Харкова… таких інфраструктурних та логістичних проблем безліч. Але як не парадоксально, провінційне місто Краматорськ отримало шанс для розвитку. Тепер це обласний центр, де працює військово – цивільна адміністрація, сюди ж частково переїхав Донецький медичний університет.  У місті з'явилися дорогі машини « донецьких». Їх тут не дуже люблять… Місто, що опинилося недалеко від лінії розмежування, сьогодні живе більш-менш спокійним життям. Краматорськ мав би стати прикладом успішної України. Та поки що змін у місті небагато. Хіба що тролейбус почав їздити до старого міста…

Першого заступника голови ОДА , Євгенія Вілінського ми зустріли ще у поїзді. Домовились за інтерв’ю. Хотіли поговорити про зімни у місті. Євген вільно говорить англійською, справляє приємне враження. І у своєму дуже інтенсивному графіку він знайшов для нас час. Типовий сучасний менеджер. Дуже хочеться, аби ті проекти, про які він розповідає, вдалися. На нашу зустріч він трохи запізнився і дуже вибачався. Ми чекали у приймальні губернатора, де цілодобово чекає озброєна автоматами охорона.  Це ще одна ознака війни.

- Які зараз Ваші найголовніші завдання?

- Найголовіше завдання – це планування. Як завжди на початку року. Зараз ми отримуємо досить великий фінансовий ресурс і ми займаємось створенням комплексних програм з відновлення і створення інфраструктури у Донецькій області.

- Можете навести приклади? який перший проект буде реалізовано?

- Це системи водопостачання, дороги та  світло.

- Світло ? Тому що у Краматорську так темно ( ред.. У Краматорську ввечері дійсно досить темно)?

- Саме так. Це пріоритет. Оскільки я постійно їжджу по області. Це один із ключових елементів. Освітлення вулиць - це безпека, а також відчуття людей, що тут є життя.

- Як може впоратися місто Краматорськ з викликами і завданнями, адже місто стало обласним центром?

- Впоратися саме місто не може. Як і сама область. Тому ми прийняли рішення об'єднати усі фінансові ресурси. Наприклад, наступного тижня  у нас відбудуться зустрічі з усіма мерами міст. Ми хочемо заслухати їхні програми розвитку.  Ми пояснюємо керівникам міст і сіл, що зараз вони мають останню можливість надати нам свої проекти. Це проекти магістральної станції, системи насосних станції і так далі. Це дуже важливі речі.

- А грошей вистачить?

- Ми розглядаємо фінансування з різних джерел. У нас є гроші з державного бюджету, у вигляді субвенцій, які виділяються на розвиток Донбасу, у нас є гроші з обласного бюджету, гроші місцевих рад, і гроші міжнародних донорських організацій , які допомагають у відновленні Донбасу. Ми запропонували створити регіональну агенцію розвитку Донецької області. Ми пропонуємо, аби до наглядової ради агенції входили представники міжнародних донорських структур, які реалізовують тут свої проекти.  Більше того , ми хочемо віддати на аутсорсинг цієї агенції гроші державного обласного бюджету. Фактично, ми хочемо створити дуже прозору структуру, яка буде керувати цими проектами : від моменту відбору проекту, включаючи тендер,і контроль за реалізацією цих проектів. Ми хочемо, аби ані українські, ані міжнародні донори не мали сумнівів щодо прозорості структури.   

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (Тролейбус-№2---один-із-символів-Краматорська)

Тролейбус №2 - один із символів Краматорська

- Чому так довго нема змін про які Ви говорите?

- По-перше, ми тільки тепер накопичили достатній фінансовий ресурс. По друге, ми прийшли сюди у другій половини року, і мали доробляти вже заплановані речі. Тому тепер ми приділяємо так багато уваги плануванню. Окрім того, минулого року ми мали займатися облаштуванням пунктів перепуску . Багато витрат потребувало облаштування оборонних споруд. Усе це відкладало реалізацію інших проектів. Окрім того ми зіткнулися із відсутністю проектів місцевого керівництва.

- Ви постійно говорите про проекти, а раніше ініціативи від місцевого керівництва не було? Проектів теж не було? 

- Ні! Зараз нам потрібний успішний кейс. Історія успіху. Ми хочемо побудувати тут , так би мовити «Західий Берлін», якщо можна провести тут такі історичні паралелі. На жаль, рани від війни дуже глибокі. Дуже багато жертв, дуже багато крові. Просто завоювати територію, не означає завоювати серця людей.  Якщо говорити мовою економіки, ми маємо створити тут конкурентні переваги, аби усі розуміли, що жити в Україні, як мінімум, вигідніше.    

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (У-центрі-Краматорська)

У центрі Краматорська

ГОЛОВНЕ – НЕ ВТРАТИ ВІРУ…

З Вірою Серафімівною ми познайомились у центрі переселенців на околиці Караматорську. Їй 75. Вона займає крихітну кімнатку і вона дуже щаслива , що вона у неї є. Сама вона із Горловки. Приїхала до Краматорьска  минулого року. Зовсім недавно вона пережила інсульт та два інфаркти. До лікарні її забрала швидка прямо з автовокзалу, коли вона приїхала з Донецька. Коли Віра Серафімівна говорить, то глибоко дихає… так, ніби вона довго підіймалася сходами. Тоді вона робить паузу і мовчить. Під час цих вимушених пауз її можна  добре роздивитись. Дуже часто слова заважають  розгледіти людей. Коли придивляєшся до Віри  помічаєш її головну рису – її очі завжди сміються.

« Мне это часто говорят. Даже врачи в больнице, в реанимации удивлялись…. Говрили: женщина в в больнице лежит и улыбается… откуда такой позитив?...»

Віра Сирафімівна втратила усе: квартиру…рідне місто…здоров'я…і це У 75. Але тим не менше продовжує посміхатись і випромінювати оптимізм.

«Там жить уже нельзя было…заехали русские войска..чеченцы. Разбомбили  все, квартиру…так я и потеряла здоровье…пришлось выехать сюда… приехала на вокзал, а оттуда меня скорая забрала. Три месяца в больнице пролежала… здесь я сама. Дети остались– должны ухаживать за свекром. Он болен, весит 200 килограмм, выехать не может… Дети каждый день звонят, говорят снова привезли танки, ставят возле домов, стреляют… никакого перемирия нет… я не знаю, почему нашим не дают стрелять эту банду ? почему люди должны страдать….»

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (Віра-Сирофимівна-не-втрачає-віру-і-надію-на-краще)

Віра Серафимівна знову робить паузу. Дихає. Я знову дивлюсь у очі, що сміються…

« Когда я была в больнице, вызвала детей. Чтоб хоть попрощаться. Когда ехали, то три дня в очереди на КПП стояли… Мы попрощались. Мне тогда совсем плохо было…Путин изверг. Я ему два раза письмо написала. Ответа не дал… Люди, которые там воюют, их перевоспитать уже нельзя… Я много пережила. Даже ту войну еще помню… Тогда хоть знали, кто враг. Теперь непонятно… »

« Я всегда была украинкой… хоть всюду жила и в Казахстане, и в России… строила БАМ. Даже тут, в центре, много днрвцов… они меня сильно ненавидять… я им говорю, нельзя есть здесь хлеб и рушать Украину…»

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (На-стихійному-ринку-у-Краматорську-можна-придбачи-усе---від-хутрових-шапок-до-ветеранських-медалей-часів-другої-світовї)

На стихійному ринку Краматорська можна побачити все

Таких історій центрі переселенців багато. Мене вразив Махмад – Расул із Таджикістану, батько 9 дітей.  З 90 років він живе в Україні і ніяк не може отримати українське громадянство. Система бюрократії у нас дійсно інколи зашкалює… У 2013 році він вже був за крок від отримання омріяного українського громадянства. На руках вже мав рішення суду. Та почалась війна. Махмед втратив усі документи. Його жінка з дітьми виїхала на підконтрольну територію України, а от Махмеда не пропустили… Тоді він купив на останні гроші велосипед і проїхав до Краматорська через заміновані поля. Каже, що увесь час відчував себе на мушці у снайпера… Тепер він знову збирає документи , аби отримати омріяне українське громадянство , на яке чекає вже 26 років…

Ми прощаємось із Вірою Серафимівною. Вона бере усі цукерки зі столу і суне мені у кишеню. Важко взяти. Ще важче відмовити… Така вона є – Віра , з очами, що сміються…

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (У-краматорську-впадає-у-вічі-велика-кільксть-ритальних-фірм)

У Краматорську впадає в очі велика кількість саме цих послуг

З Краматорська до Ужгорода - майже півтори тисячі кілометрів. Півтори доби у дорозі. Моїм німцям дуже сподобався плацкарт. Якимось дивом ми втратили рушник від Укрзалізниці, і провідниця на нас довго кричала і вимагала гроші за «полотенце». Вони потім перепитували, що значить це слово. Здається , вони вже трохи більше розуміють Україну. І я теж.  Як завжди, перед квартирою шукаю ключі по кишенях. У них знаходжу цукерки від Віри Серафімівни. Так і не вистачило сміливості їх просто так з'їсти… відкриваю квартиру. І чую його. Я чую Наш "Донбас". Він усе ще працює. Років 50 підряд. Простий і норовливий. Його ручка усе ще обв’язана "ізолентою". З ним треба бути обережним, бо інколи він б’є струмом…

МІЙ ДОНБАС – ЗОНА АТО ОЧИМА ЗАКАРПАТЦЯ (ФОТО) (міський-пологовий-будинок-у-Краматорьску)

Городской роддом

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>