Українські військовослужбовці, що майже місяць провели у катівнях так званої ЛНР, були звільнені завдяки переговорній групі, очолюваній генерал-полковником запасу.
Днями Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно визнала, що в Україні йде війна, значить повинні діяти закони, прийняті в цивілізованому суспільстві. Закони воєнного часу передбачають не тільки знищення ворога, якщо він не здається, але й чіткі правила поводження з військовополоненими. Генерал-полковник запасу Володимир Рубан, який очолює переговорну групу, окреслює коло цих правил по-військовому лаконічно: не можна добивати пораненого, морити голодом полоненого, знущатися над заручником. Той факт, що захоплені терористами українські військові і просто мирні жителі є заручниками, вже ні у кого не викликає сумніву. Якщо сепаратистам не вдається погрозами й обманом переманити їх на свій бік, заручників обмінюють на полонених бойовиків, на гроші і навіть на ліки. Але можуть і розстріляти …
До 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону, який базується в Ужгороді, набирали в основному добровольців-контрактників – місцевих, практично необстріляних хлопців. Правда, вони пройшли підготовку, отримали всю необхідну амуніцію і були спрямовані на блокпости в Сумську область, потім в район АТО під село Співаківка, де обстановка була порівняно спокійна. Бійці перевіряли проїжджаючий транспорт, документи.
Але в один із днів поступила команда передислокуватися ближче до району бойових дій – селище Металіст (північна околиця Луганська). У середині червня там йшли найзапекліші бої, в ході яких силовики майже повністю знищили батальйон противника «Зоря»: від нього, за визнанням самих керівників так званої ЛНР, залишилося не більше 26 чоловік. Проте терористи хвалилися в Інтернеті, що 17 червня під час бою знищили три танки противника, командир одного з яких підірвав себе гранатою, захопили в полон українських військових.
Донедавна про долю бійців гірсько-піхотного батальйону нічого не було відомо ні їх рідним, ні командирам. І тільки зараз події місячної давності починають прояснюватися.
*Фото – Укрінформ
23-річний контрактник з Ужгорода Антон Шимко прийшов служити в батальйон ще в грудні 2013 року, коли про війну і думок ні у кого не було. Але воювати на схід України бійці поїхали цілком усвідомлено.
– У нас всі хлопці – патріоти, – говорить Антон Шимко. – Їхали з однією думкою – звільнити Україну від сепаратистів. Дня через два після того, як батальйон обладнав блокпост біля селища Металіст, бойовики почали його обстрілювати. Три БТРа з нашими бійцями виїхали на розвідку і не повернулися. Тоді командир наказав ще одинадцяти бійцям на трьох БТРах їхати їм на виручку – раптом там поранені чекають підмоги.
В бронемашині, в якій їхав Антон, їх було четверо: механік-водій Сергій Мартин, земляк Антона Коля Копчанський та В’ячеслав Пономаренко. Підбиті БТРи вони побачили здалеку, а коли під’їхали ближче, зрозуміли, що їх допомога запізнилася. Згорілі машини стояли на краю лісопосадки. Отримавши команду повертатися, водій різко розвернув машину, і в цю мить в бік БТРа вдарив снаряд, що вилетів з заростей. «Засідка!» – Крикнув Сергій і спробував завести підбиту машину. Але ще один кумулятивний снаряд практично в упор ударив в лоб БТРа і, пробивши броню, буквально розірвав навпіл механіка-водія.
– Машину відкинуло в лісопосадку, гармату заклинило, я був поранений в ногу, але ми відстрілювалися майже чотири години, не даючи терористам наблизитися до машини, – важко зітхає Антон. – Поки не закінчилися снаряди і патрони до автоматів. Зрозумівши, що ми не зможемо розгорнути ні машину, ні гармату, бойовики стали нас оточувати, а коли побачили, що нам відстрілюватися вже нічим, відкрили задні двері і наставили кілька автоматів.
Найтяжчим було те, що залишали в машині загиблого друга. Але зробити нічого не могли. Навколо нашого БТРа було дуже багато озброєних людей, деякі, в тому числі їх командир, говорили з російським акцентом. Один з них, перевіривши наші «розвантаження», крикнув: «Всі патрони витратили!» І юрба накинулася на нас, як зграя мародерів. Одні били, інші зривали речі, хто більше встигне: каски, броники, берци, жилети, годинник … Відібрали мобілки, документи. При цьому кричали: «Окупанти! Бандерівці! "Потім скували руки за спиною наручниками і кудись повели. Я був впевнений, що ведуть на розстріл.
Другий наш БТР зумів піти, ще один, в якому знаходився командир роти капітан Сергій Ланецький, навідник Саша Попаданец і механік-водій, прізвища якого я не знаю, палав неподалік. Хлопці загинули. Нам просто пощастило, що БТР не вибухнув. Зараз дуже важко і страшно згадувати, як загинув мій товариш Сергій Мартин, як згоріли в БТРі інші хлопці. Але в той момент я не боявся смерті …
Напевно, бойовики чекали, що українські військові почнуть просити про помилування, тому й вели їх по одному. Але хлопці йшли спокійно. 22-річний Коля Копчанський щось запитав українською мовою. Тоді конвоїри ще більше озлобилися, стали тикати стволами автоматів йому в голову. Хтось із бойовиків раптом кинув майже під ноги Миколі гранату, і осколки вп’ялися йому в обличчя, шию, груди, живіт. Хлопець залишився живий тільки якимось дивом.
Вони довго лежали зі скутими руками на дні окопу. У Антона кров лилася з пораненою під час бою ноги, у Колі весь одяг просяк кров’ю через числені осколкові поранення. Потім їх розділили. Антона відвезли в Луганський військкомат, де знаходиться база терористів, і спустили по сходах вниз в підвал, який раніше використовувався як душова. Довге, вузьке приміщення було поділене на душові кабінки. До труби і пристебнули роздягненого до трусів бранця. Він довго не знав, що з рештою членів екіпажу. Але через кілька годин в «душову» завели під конвоєм В’ячеслава і Миколу. Справедливості заради треба сказати, що пораненим бранцям надали медичну допомогу.
– Нас привезли в лікарню, – згадує Микола Копчанський. – З мене витягли осколки, зашили розірвану губу, обробили рани. Весь цей час біля операційного столу стояв бойовик з батальйону «Зоря». Не дали навіть отямитися після наркозу – відразу відвезли в підвал військкомату. Крім нас трьох там знаходилися ще двоє бранців. Спочатку ми були прикуті в душі до труби, але в такому положенні навіть спати доводилося сидячи. Потім господарі будинку зглянулися і пристебнули нас до 30-кілограмової штанги і важкої гирі. З таким вантажем далеко не втечеш, але хоч заснути можна було. До речі, терористи використовували цей підвал і в якості гауптвахти для своїх проштафлених вояк. Не знаю, за що їх сюди садили, але у них була окрема кімната, особливе харчування.
*Фото – Укрінформ
Буквально на другий день в підвал спустилися російський журналіст і оператор з каналу «Росія-24». Запитання до бранців зводилися до одного: «Хто ви? Звідки? Навіщо прийшли на чужу землю? Що вам тут треба? »Хлопці відповідали теж в унісон:« Це наша земля! Ми – солдати, політикою не займаємося, просто захищаємо єдність України ». Уже після звільнення хлопці знайшли в Інтернеті це відео. Голос за кадром так коментував їхні слова: «Дороги назад у цих солдат вже немає – їх вважають дезертирами і розстріляють, якщо вони повернуться в українську армію. Тому хлопці вирішили воювати за незалежність Луганській Народної Республіки ».
– Більшої дурні і не придумаєш, – махає рукою Микола. – Так вони кожен день нас цим залякували і пропонували перейти на сторону сепаратистів. Мовляв, беріть зброю і захищайте Донбас. Мовляв, ось ми самі з Росії – і то захищаємо. Нас не били, не морили голодом, але цей щоденний моральний пресинг був важчий за фізичну розправу: «Ви – окупанти, загарбники, вас місцеве населення ненавидить, а ваші командири давно вже списали вас з рахунків».
Бранці розуміли, що після відмови воювати на стороні терористів ніякої цінності вони вже для ворога не становлять. Військових секретів хлопці не мали в своєму розпорядженні, та знай вони хоч щось, що не розповіли б. До того ж будь-яку інформацію про противника можна вивудити зараз в Інтернеті. Тому готувалися до найгіршого. В’ячеслав згадує, як після чергової психологічної обробки хто-небудь з бойовиків командував: «Ну що ж, виходь!» І вони йшли. Як на розстріл …
«Може, не всі там повні відморозки, не лайте їх сильно, – просять хлопці. – Та до того ж там ще багато полонених залишилося. Не хочеться, щоб на них зло зривали ».За всі 28 днів ув’язнення їм жодного разу не вдалося подати про себе вісточку, повідомити рідним, що живі. Вони навіть не знали, що їх давно вже шукають через Червоний Хрест, ОБСЄ, волонтери, громадські організації. Батьки наших солдат всіх підняли на ноги.
Мама Колі Копчанського Катерина Йосипівна, батьки інших зниклих без вести бійців гірсько-піхотного батальйону в пошуках синів першим ділом звернулися до Товариства Червоного Хреста. «Ми через керівництво ЛНР спробували передати їм послання від родичів, – розповідає голова Дніпропетровської організації Червоного Хреста України Людмила Лашко. – І хоча зазвичай за всіма міжнародними нормами наші вісточки долають будь-які катівні, цей лист бойовики так і не передали полоненим ».
*Фото – Укрінформ
На щастя, батькам вдалося зв’язатися з колишнім льотчиком, керівником громадської організації «Офіцерський корпус» генерал-полковником запасу Володимиром Рубаном, який вже третій місяць виконує в Україні неофіційну, але вельми ефективну місію зі звільнення заручників. Як йому вдалося домовитися з терористами, Володимир Володимирович не пояснює: у мене, мовляв, є свої секрети. Але не приховує, що переговори і схеми звільнення бувають дуже складні.
– Вперше я зіткнувся з цією проблемою, коли в полон до бойовиків потрапив мій друг, учасник Майдану Микола Якубович, – розповідає Володимир Рубан. – Я вийшов на викрадачів, попросив про зустріч. За нього тоді зажадали звільнити п’ятьох сепаратистів. Але вдалося домовитися. Я звертаюся насамперед до офіцерської честі керівників самопроголошених республік, які колись служили в Радянській армії разом з українцями. Намагаюся переконати, що люди – не товар, що ними не можна торгувати, що існують якісь традиції і правила війни. Буває, що вимагають обміну на потрібних їм людей. Правда, тих сепаратистів, у яких руки в крові, ми не міняємо. Буває, що віддають просто так. Але про гроші мова навіть не йде. За два з половиною місяці нам вдалося таким чином звільнити понад п’ятдесят осіб. Однак в полоні залишаються ще 300-400 українських патріотів. І ще 40 волонтерів, які намагалися допомогти українській армії. Ці люди – найлегша здобич для терористів. Тому я прошу не їхати в зону АТО за покликом серця. Визволяти потім людей з полону дуже важко.
На перших порах Володимир Рубан працював на одному ентузіазмі, ризикуючи почасти власним життям і свободою. Адже мало визволити полонених, треба ще повернути їх живими додому, провезти через блокпости терористів, через лінію фронту. Але якось він звернувся в Дніпропетровську облдержадміністрацію з проханням дати транспорт та організувати коридор. Дали літак.
Керівники області допомагають вирішувати багато проблем, пов’язаних із звільненням заручників. У тому числі й тих, про які Рубан навіть не просить. З їх допомогою він привіз до Дніпропетровська і п’ятьох звільнених в Луганську бранців. В тому числі трьох бійців гірсько-піхотного батальйону, колишнього голови квартального комітету з Луганська 48-річного Юрія Довлятшіна і бійця 80-й чернівецькій бригади Ярослава Григор’єва.
* Визволені з полону В’ячеслав Пономаренко, Микола Копчанський, Юрій Довлятшін і Антон Шимко незабаром збираються повернутися до своїх бойових товаришів (Фото автора)
Останні двоє сиділи не в «душовій», а в інших місцях. Тому Володимиру Володимировичу довелося домовлятися з різними польовими командирами. Юрій Довлятшін, наприклад, був схоплений бойовиками пізньої ночі у власній квартирі. Нібито за те, що у своєму мікрорайоні відкривав горища будинків для українських снайперів. Так, в усякому разі, розповіли на одному з російських каналів. Насправді Юрій просто не поділяв ідею відокремлення від України. І за це рівно місяць просидів у якомусь підвалі: на шести квадратних метрах з двадцятьма такими ж, як він.
Коли дружина почала його розшукувати, Юрія змусили написати їй листа: відпочиваю, мовляв, з друзями і прошу мене не турбувати. Причому лист їй передали з міліціонером. Але Ольга не повірила і продовжувала шукати чоловіка, поки не вдалося з ним зв’язатися.
… Коли їх виводили в черговий раз з «душової», Антон, Слава і Коля подумали, що ведуть на розстріл. Але привезли в будівлю Луганської СБУ, де вони дізналися про своє звільнення. Сівши в машину, Коля насамперед попросив телефон і подзвонив мамі. Почувши його голос, Катерина Йосипівна не могла сказати ні слова, тільки плакала. Тепер військовослужбовці вже вдома. Дістатися їм теж допомогло керівництво Дніпропетровщини. А Юрій Довлятшін – у Львові, куди довелося бігти з Луганська його дружині з двома маленькими дітьми.
– Передайте величезне спасибі всім, хто нам допоміг, – просить Микола. – Тим, хто звільнив, хто лікував в 4-й лікарні Дніпропетровська, хто носив нам сюди повні сумки їжі. Особливий привіт на передову нашим хлопцям з гірсько-піхотного батальйону. Нехай тримаються, а ми до них скоро повернемося.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.