Останній монолог художника Мички

Тетяна Когутич, для Uzhgorod.in, фото з мережі  22 березня 2017 14:30  436147730 0149167
Останній монолог художника Мички

 

…У журналістів є добра людська традиція – в день смерті великих публікувати повторно інтерв’ю з ними. Для того, аби змусити інших ще раз прочитати й подумати про те, якою світлою, доброю, великою була ця людина. Саме із цього приводу я згадала про старе, одне із перших у практиці інтерв’ю – із художником Золтаном Мичкою.

Я не була його доброю знайомою, хоча деякі його вислови із того інтерв’ю запам’ятала на все життя (особливо сентенції стосовно дітей – наприклад, про те, що кожен народжується художником, й малює світ так, як його бачить, доки його не почнуть учити, а також про те, чому варто возити дітей ізмалечку до Європи дивитися архітектуру та мистецтво). До того ж, я не жила в його рідному Мукачеві, аби приятелювати. Але на вулиці, зустрівши, завжди віталася. Він завжди чемно відповідав.

Це інтерв’ю було записане в 2005-му році. Редакція газети «Старий Замок-Паланок», в якій я тоді практикувалася, знаходилася на вулиці Недецеї в Мукачеві, кількома дворами далі був знаменитий підвал-майстерня Мички. Саме у майстерні ми зустрілися із художником, і він запропонував поговорити – ну, власне, послухати – про його філософію, бачення життя, митця, мистецтва…

Останній монолог художника Мички (unnamed (6))

Нині я пропоную вам послухати ці сентенції Золтана Мички – про його честь та світлу пам'ять. Бо ж недарма кажуть, доки живе добра пам'ять про людину, доки живе й вона.

«Про мене й так багато сказано!»

«Кожна дитина має дар від Бога до малювання, - каже Золтан Мичка, народний художник України, коли розмірковує про життя. – Вона ще навіть не уміє висловити своє сприйняття світу, але коли до рук потрапляє кольоровий олівець, ручка чи фломастер, дитя виводить на папері чудернацькі фігури. Ці є ті картинки навколишнього світу, які знаходяться в його волохатій голівці.

Філософствувати пан художник уміє, любить, а й у спекотний літній день – і поготів! Тому сьогодні художник розповідає не про себе, а про ті проблеми – митців, людей, життя, культури, які його хвилюють.

- Про мене уже й так багато сказано – і на виставках, й у рецензіях, а мені хотілося б поговорити про моє бачення мистецтва, та й узагалі, про ставлення до нього на Закарпатті.

Останній монолог художника Мички (unnamed (2))

«Дай, Боже, щоб іще хтось мав таке дитинство!»

…Усе починається з малого. Біографію кожної визначної людини ми вчимо з того, що дізнаємося, де вона народилася, аби визначити її ментальність, хто розповідав казки на ніч та співав колискові, аби зрозуміти, які люди формували цю особистість…

- Я виріс в Мукачеві, в сім’ї простих людей. Саме через це, що вони були такими, отримав виховання, що дало мені естетичне бачення життя. Батьки працювали на «Точприладі», але мали величезне відчуття прекрасного. Нас було шестеро хлопців, і до кожного вони намагалися його донести. Тому ми бралися і до музики в школі, і до малювання.

Ще один визначальний фактор – це те, що наші сусіди на вулиці Піонерів, Борканюка були висококультурні люди. Там жили представники різних національних меншин і ми, діти, граючись на вулиці, розмовляли шістьма мовами. Ну, звісно, то не були знання лінгвістичні, просто у побуті всі використовували звичні для них слова. У нас було надзвичайно толерантне ставлення до різних релігійних традицій. Ми ходили на єврейські свята, німецькі, на святкування до католиків, реформаторів – вони, в свою чергу, приходили до нас. Дай Боже, щоб у сьогоднішньому світі таке ще раз повторилося!

Наш сусід, сьогодні його сім’я проживає в Америці, ще за Чехословаччини був одним із найбагатших людей у місті. Їхні діти виховувалися у високому естетичному відчутті, дочка закінчувала консерваторію. Ми тісно спілкувалися, і разом із іншими ходили малювати. У них була машина, то ж їздили на етюди. Звісно, ну які етюди у 12 років! Але сам факт, що бралися дивитися на природу естетично, намагалися відчути її, доводить, що бажання мати культуру було.

Останній монолог художника Мички (unnamed (3))
Останній монолог художника Мички (unnamed (5))

«Шукаймо духовне в мистецтві, інакше станемо цивілізованими дикунами!»

…Людина приходить у мистецтво різними шляхами. Але найбільшу роль у цьому відіграють її супутники…

- На початку 70-х я зустрів дуже добрих людей, яких по цей день вважаю своїми вчителями. Це – Ернест Контратович, Володимир Микита, Юрій Герц, Андрій Коцка. Зустріч із ними – то було найбільше щастя у житті. Бо такі люди бачать наскрізь. Вони або одразу приймаються тебе у своє коло, або до смерті звертаються на «Ви» під час зустрічей, чи узагалі не знаходять на тебе часу.

 Саме завдяки їм я зумів зрозуміти, що є національна творчість, національна культура. Це розуміння йшло крізь їхні образи. Вони порадили звернути увагу на своє коріння, на те, що є лемківська культура, чим від неї відрізняється бойківська. Я надзвичайно цим зацікавився, і почав ходити до носіїв цієї культури, робити замальовки. Були зі мною у таких мандрах і ці великі художники. Ми замальовували портрети, архітектуру, побут, навіть рецепти страв записували, а ще – казки, легенди.

Я був шокований, коли потім на малюнках, умів передати націю одним кольором, і коли потім на пленерах , виставках всесоюзного значення бачив, що роботи закарпатців завжди були на голову вище від представлених бо мали глибоке національне підґрунтя, бо у них проглядалися корені, бо вони представляли культуру, яку передавали через закарпатську школу живопису.

Адже мистецтво – не вміння оригінальніше, талановитіше змалювати щось для того, аби сподобатися іншим. Це не є тим високим мистецтвом. У творах митців повинно бути щось духовно високе. Інакше людина перетвориться в цивілізованого дикуна, матимемо націю без держави. А в Європі, куди ми йдемо, важливе відчуття нації.

У мистецтві як у музиці. От є у нас композитор Станкович. Сучасний, модерний, але коли він пише музику, то відчувається що це – людина із гір. Так само Параджанов: дивишся «Тіні забутих предків» і відчуваються корені режисера. Так само живопис. Національне обличчя художника можна побачити і в кольорах, і в рухах кисті, і в темпераменті. Малюючи пейзаж Солотвина, наприклад, використовую барви із національного костюму румунів. Намагаюся у всіх роботах використовувати якнайменше фарб, щоб сказати якнайбільше.

Останній монолог художника Мички (unnamed)

Хочу останні двадцять років виразити себе плямами, кольорами, але кожен день роблю реалістичні замальовки, щоб потім синтезувати ті образи і спробувати намалювати так, щоб було видно, що то є Закарпаття. Такі замальовки дуже потрібні художникові. Адже хто не знає таблиці множення, той не зможе розв’язувати тригонометричні задачі.

Якщо ти – творча людина, а не майстер, то кожен раз, беручи в руку пензель, вирішуєш проблему. Адже наша професія – єдина, без якої не обходиться жодна галузь. Без художника ткач не зробить тканини, конструктор – супутника. Тому в Академії мистецтв під час вступу 30 чоловік на місце! А тим реалістам, картини яких часто передають лише дійсність, через яку не проглядається ніщо – ні душа митця. ані його переживання, я би порадив зайнятися фотографією. Узагалі, як на мене, незабаром реалістів такого рівня відсіє комп’ютерна графіка.

Останній монолог художника Мички (unnamed (18))

Кухня художника Мички – папка із замальовками

… Пан Золтан дістає папки з файлами, у кожному з яких обережно сховані обличчя, будиночок, гірський пейзаж…

- Це у мене, як кухня у господині. Беру альбом, їду в гори, приглядаюсь до людей… Мене цікавлять типажі горян, характери в їхніх обличчях. У них закарпатця не спутаєш ні з ким!

Ходжу від Великоберезнянщини до Ясіня. Але найбільше люблю Міжгірщину, зокрема, Колочаву.

Пам’ятаю, як робив кожну замальовку в цьому альбомі, яка тоді була погода, з ким розмовляв. Малюю людей, коли вони працюють, деякі не дозволяють робити з них замальовки, навіть розмовляти не хочуть. Тоді ходжу за ними, іноді вмовляю модель мовою жартів, а буває – йдемо разом до корчми, поки він п’є горілку, я його малюю.

У селах мене уже впізнають, радо зустрічають щоразу. Намагаюся допомогти людям чим можу, ну, наприклад, треба порадити лікаря, влаштувати в міську лікарню Бо важко жити в горах. Вони ні на кого, окрім єдиного Бога. не надіються. А ще велику надію покладають на природу.

Я пам’ятаю тут кожне обличчя.

… І художник починає розповідати про образи із папки…

- Два роки тому заходжу до діда, який немає ніг, а живе із того, що робить дерев’яні ложки та граблі. Темна така хатка, маленькі вікна. Я відкриваю двері й бачу: він сидить за столом, на якому купа стружки, ложок, збоку на лаві оті граблі, а позаду нього висить портрет Ющенка (розмова відбувалася у липні 2005 року – ред.. ). Знаєте, два роки тому, діда до цього ніхто не змушував. Якщо хотів би мати Ющенко рекламу, то жоден піар-технолог краще не видумає! Я хотів намалювати його, але тоді не був підготовлений, та й не знав, як то передати. А потім не намалював, щоб, бува, не закинули підлабузництво до влади. Але то було настільки вражаючим, що навіть зараз як пригадую, хочуться взяти пензля до рук.

Останній монолог художника Мички (unnamed (4))

У горян цікаве ставлення до влади. Воно містить набагато більше філософії, аніж у нас, спокушених цивілізацією. Вони розмірковують так: чи може ця трава дати нам одразу багато сіна після покосу? Ні! Треба чекати ще один рік. І вкладати  в неї свою працю.

Я багато разів думав над тим, чому на Заході люди живуть краще? Бо вони ні на кого, окрім себе, не надіються. А ми завжди звикли чогось чекати зверху.

… Він розповідає, продовжуючи гортати файли. Натрапляє на ще один яскравий образ…

- Це сліпий музикант. Незрячим виріс і сам вивчився грати на скрипці. Наскільки чутливий простий чоловік!.. Живе аж під полониною, не вміє ні читати, ні писати, а відчуття музики має таке, такі ноти бере, що аж сльози виступають!

…Сліпого музику змінюють гірські пейзажі, кошари із сиром, що обтікає на патиках… художник показує багато сюжетів із побуту горян…

- У Стригальні (Міжгірський район) цілий рік їздять на санках, бо схили настілки круті, що інакше не можна. Коні, які до них запрягають, маленькі, але вони можуть тягти до півтонни лісу. Вони настільки зграбні, що дивує, як природа могла таке створити.

Ще на початку нашої зустрічі пан Мичка пообіцяв розповісти про найдорожче із усіх облич на замальовках…

- Найбільше вразив мене із усіх цих людей дід Федір. Це – потомственний вівчар. На малюнку я навмисне збільшив руки, щоб показати його любов до праці. Який то був філософ!

 Я ходив до нього, як до священика. У радянський час, коли релігія була заборонена, він кожен день става на коліна та читав «Отче наш». За весь час нашого знайомства я ні разу не бачив, аби він ударив ягнятко, щоб підняв бігарь на це Боже створіння! Він асоціювався у мене із Ісусом, навколо якого спочивають овечки.

«Школярів треба возити до Європи – хоча б до сусідньої Угорщини та Австрії, так виховаємо еліту»

… Боляче визнавати правду за гуманітаріями, коли вони кажуть, що рівень культури в сучасних людей зводиться до нуля. Бажання сприймати світ через мистецтво зникає повільно, але впевнено. Натомість предметом для розмов у всіх колах стають можливості комп’ютерів, мобільних телефонів та машин.

- Колись я взявся за організацію картинної галереї у місті. У світі таке 100-тисячне місто, як Мукачево, має як мінімум 10 галерей. У нас же якими зусиллями треба утримувати одну! То був маленький оазис, де виховувалася й формувалася молодь, хоч якась інтелігенція! Але мало молодих людей зацікавлені в її існуванні. Крім того, вони рідко сприймають. розуміють, що хоче сказати митець.

 Якби я був міністром освіти, то зробив би можливим для школярів, допоки вони в тому віці, коли можна сприймати прекрасне, відвідати бодай сусідню Угорщину, Австрію, Німеччину, Францію, щоб учителі звернули їхню увагу на те, які у європейців звички, виховання, дороги.

Та хіба ми, одна із найбільших держав у центрі Європи, що дала світову масу вчених, митців, письменників, не маємо людей, які б побудували нам дорогу? Хіба ми повинні запрошувати для цього македонців, що мають славу найгірших господарів на Балканах? Та коли мої колеги з-за кордону почули, що македонці будують наші дороги, то довго сміялися. Що, хіба наші люди не могли збудувати на ті європейські гроші трасу?

Останній монолог художника Мички (unnamed (1))

Щоб виховати культурну націю, яка відвідуватиме галереї, яка тягнутиметься до мистецтва, треба звернути увагу на школу. У вчителів початкових класів має бути велике відчуття естетики, бо якщо вони не закладуть фундамент до культури, не буде нації. Людство поки що не вигадало кращої категорії, як культура нації. Можуть бути супутники, мобільні телефони. автомати, але з цього в майбутньому людини не вийде.

 Чому з-за кордону усі приїжджають подивитися на наші дерев’яні церкви, а ми їх навіть не помічаємо? Чому сакральний живопис зараз на такому низькому рівні? Та наші діти дивитимуться на ці ікони і питатимуть: «Що це із ними було, що вони так малювали?»

  А взявши образ, замальований 400 років тому, молитимуться на нього.

Тому хочу побажати, аби ми частіше приглядалися о культурних коренів, бо саме із них починається людина.

(Текст відтворений за інтерв’ю «Філософія художника Мички», Старий Замок-Паланок, 7-13 липня 2005 року).


Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає